Потрактування Леві-Брюлем "первісного мислення", хоча й знайшло широке схвалення, викликало низку протестів через оперування такими термінами, як "первісний" (primitif), "дологічний", "містичний". Протягом майже тридцяти років Леві-Брюль був змушений докладно пояснювати у вступі до своїх праць, що "первісний" не означає "примітивний" і це є тільки умовне найменування, що "містичний" не має стосунку до містики, а позначає віру в реальне існування невидимих речей. На схилі років у "Записниках" Леві-Брюль напише: "Логічна структура розуму є однакова в усіх відомих людських суспільствах; всі вони володіють мовою, звичаями та інститутами; тому не слід більше казати про "дологічне", потрібно чітко пояснити, чому я відмовляюся від цього терміна та від усіх можливих його імплікацій" (Lйvi-Bruhl L. Carnets. Paris, 1949. P. XIV).
Так створюється нове проблемне поле (особливе місце в якому займає постать Вундта), куди спрямовують зусилля й психологи, й філософи, й лінгвісти, й етнологи. На противагу уявленню про міфи як суто наївні раціональні пояснення довкілля, що панувало в XIX ст., Леві-Брюль зробив акцент на значенні афективних елементів "колективних уявлень" постулював їхній "перед-логічний" характер, зумовлений схильністю до містичних "парти-ципацій". Цінними є також його думки про те, що в "доісторії" кожне явище природи й навколишнього життя супроводжується смисловою інтерпретацією людської свідомості, а також те, що його аналіз особливостей цих дологічних осмислювань стимулював розвиток семантики. Залишалося тільки з'ясувати властивості цього "дологічного" мислення. Л. Леві-Брюль у соціології, Е. Касирер у філософії, М. Я. Мар у лінгвістиці однаково визначають це мислення як синтетичне, комплексне, дифузне і конкретне. Тепер стає зрозумілим, що "доісторичне"мислення є мислення образне, що за образністю лежить певне сприйняття світу, і тому ансамбль однакових за змістом образів не є випадковий, зрештою, що цей світогляд є цілком специфічний. Систему цієї специфічності обгрунтував Е. Касирер, підійшовши до образу, мови, міфотворчого мислення з погляду філософії символічних форм.
Дослідження Е. Касирера вписують важливу сторінку у вивчення феномену міфу. Він інтерпретував міфологію (поряд із мовою, наукою, релігією та мистецтвом) як автономну символічну форму культури, позначену особливою модальністю, особливим засобом символічної об'єктивації чуттєвих емоцій. Касирер намагався довести слушність ідей Канта про те, що людині властиві певні форми свідомості, які є природжені їй, що ці форми є незмінні й статичні. Але від часів Канта наука зробила великі відкриття; зокрема, етнологія й антропологія відкрили новий світ примітивних культур. Це, втім, не засмучує кантіанців. Адже Кант розрізняв психологічну й логічну генези понять; психологічно поняття виникають із досвіду, але їм логічно передують поняття апріорі. Касирер як неокантіанець, намагається дати історію психологічної генези понять; він розводить дологічне й логічне мислення задля того, щоб довести своєрідність міфічної свідомості. Найголовніший висновок полягає в тому, що міфічна свідомість як специфічний процес засвоєння світу (подібно до мовного, наукового, художнього) ґрунтується на специфічних конструктивних формах. Таким чином, справа не в якомусь конкретному явищі, що лежить за міфом як його генетичний засновок, а в самому мисленні, що істотно відрізняється від нашого. Несхожості ці стосуються, передовсім, категорій причиновості, часу та простору. У першій (причиновості) ми знаходимо тотожність причини й наслідку (що є підсумком комплексності); в другій (категорії часу) — образ чергування якісно різних часів за умови одночасної злитості "раніше" та "після"; зрештою, в третій (категорії простору) — сприйняття простору як речі з певною структурою, за тотожності величини та форми. Звідси — зв'язок часу й простору зі змістом, що заповнює їх, та тотожність частини — цілому, одиничного — загальному, речі — її властивості. Ця загальна структура міфічного мислення тотожна первісномовній свідомості, і їхній зв'язок є настільки генетичний, що мовні уявлення й звукові комплекси народжуються одночасно з міфічним образом. Мова Й міф, отже, є паралельні, а спільною стихією, що їх спричиняє, є первісне мислення. Взаємна невідривність мовного поняття й міфічного образу дає змогу замінити один із цих двох елементів іншим, і тоді перед нами постає метафора. Ані образність мовлення не походить від міфу, ані міф — від образності мовлення. Метафора як форма комплексного й ототожнювального мислення передує розмежуванню мови й міфу; в момент її зародження елементи свідомості ще не відокремлені, й саме це ототожнення є метафоризацією. Тому метафора являє собою символ цілком специфічного змісту свідомості. Зв'язок слова та його значення зумовлений також цим ототожненням звукового комплексу з відповідним змістом свідомості, результатом чого є тотожність міфічного образу й мовного поняття. Це формує спільну базу для паралелізму слово- й міфотворчості та тієї семантизації, яка засвідчена наукою для архаїчного образу.
Звернімося тепер до поняття "міфічного простору", розробленого Е. Касирером у "Філософії символічних форм". Міфічний простір займає серединне місце між простором сприйняття та математичним простором. Останній визначається, за Касирером, трьома засадничими ознаками: сталістю, єдністю та рівномірністю. Однорідність математичного простору, або, інакше кажучи, простору чистого знання, ґрунтується на тому, що всі взаємно співвіднесені в ньому точки є не лише означення місця, поза яким, щоправда, вони взагалі втрачають власний зміст. їхнє існування виникає тільки завдяки співвідношенню їх, тобто вони мають суто функціональне, а не субстанціальне буття. Однорідність точок означає не що інше, як однорідність їхніх структур, яка спільністю логічного завдання обґрунтовує їхній ідеальний вимір і значення. Тому математичний простір завжди є конструктивно створений.
У просторі безпосереднього сприйняття кожне місце має свій вигляд і значення. Воно не може мати тих ідеальних прикмет, що властиві простору чистого знання.
Міфічний простір, таким чином (як такий, що займає серединне місце між двома вже означеними просторами), має риси й того, й іншого типу простору. Від простору сприйняття він запозичив якісну й чітку детермінованість кожного окремого місця або пункту, якому притаманне власне забарвлення. У міфічному просторі існує внутрішнє співвідношення між "суттю речі" та її "просторовим розміщенням". Проте як образний вияв людського сприйняття цей міфічний простір може не бути подобою дійсності і все ж не втратити сенсу. Ця властивість наближає його до математичного простору. Оскільки простір чистого знання не існує, а спричиняється людською думкою, то й міфічний простір може бути споріднений із ним. Отже, міф має СВІЙ простір.
Одне з найновіших досягнень у вивченні міфу — це структурний метод його дослідження. Зокрема, К. Леві-Строс зміг ґрунтовно описати міфологічне мислення в аспекті спричинення ним знакових мол елю вальних систем і, на відміну від Л. Леві-Брюля, виявити інтелектуальну придатність міфу до класифікацій й аналізу, пояснивши, водночас, ті його специфічні риси, які наближують його до мистецтва. Як довів К. Леві-Строс, "структура" міфу працює, тобто міф (подібно до мови) завдяки структурі передає певний ідейний зміст. Міфологічне мислення цілковито логічне, воно досягає мети опосередковано ("бриколаж") і користується калейдоскопічним реаранжуванням наявних елементів, використовуючи принцип бінарних опозицій. Це мислення є також принципово метафоричне, тому аналізувати певний міф слід через метафоричну (або метонімічну) трансформацію інших міфів, що передають те саме "повідомлення" різними "кодами" (адже міфи, за припущенням Леві-Строса, обмінюються між собою думками).
На відміну від метафори, що є способом переходу від одного об'єкта до іншого через загальну властивість (співвідношення подоби), метонімія — це спосіб схарактеризувати ціле через його частину (співвідношення суміжності). Принцип метафори передбачає співвідношення в часі, тоді як принцип метонімії заснований на співвідношеннях у просторі.
Інтерпретація міфів у Леві-Строса припускає синхронізацію їх: оскільки тексти міфу трасформуються в просторі й часі, в одну групу залучаються всі тексти (актуальні й історичні), до яких можна застосувати трансформаційні правила. Потім тексти впорядковуються, накладаючись на себе, а отже, трансформації міфологічних текстів стають засобом розкриття символічного смислу.
Міф потрактовується як логічний інструмент подолання суперечностей (міфологічна думка рухається від фіксації суперечностей до поступового подолання через медіатор їх). У будь-якому міфі міститься абстрактна модель людської думки, її алгебраїчна формула. Леві-Строс намагається виявити в кожному міфі елементарну міфологічну структуру розумової діяльності, а отже, структуру духу. Фундаментальна функція міфу полягає в тому, щоб "signifier la signification " (позначити значення), такою є структура бінарних опозицій будь-якої комунікації, засадничий закон будь-якої розумової діяльності. Чи не тому у фіналі "Сирого й вареного" Леві-Строс напише: єдина відповідь, яку може підказати його книга — це те, що міфи позначають дух, що створює їх за допомогою того самого світу, частиною якого він є. Таким чином, можуть виникати водночас і самі міфи, що творяться духом, який їх засновує, й образ світу, що твориться міфами й уже отримав місце в упорядкуванні духу.
Отже, міф розуміють не стільки як окремішню оповідь, скільки як множину всіх реальних і можливих варіантів. Міфологічна система — це мова, що має такі властивості:
• базові елементи цієї мови є складовими;
• кожна така одиниця — міфема — є частиною мови й водночас увіходить у систему вищого порядку;
• міфема складається зі співвідношень. Кожна міфема — це не окреме співвідношення, а комбінація, або вузол, співвідношень;
• міф складається з міфсм, з комбінації яких випливає значення міфу.
Міфемам, що виникають унаслідок комбінування бінарних опозицій, властива "попередня напруга". "Безперечно, міфеми — це ті ж таки слова, але це слова з подвійним значенням, слова слів, що функціонують водночас у двох планах — у плані мови, де вони зберігають своє лексичне значення, й у плані метамови, де вони виступають у ролі елементів вторинної знакової системи, яка здатна виникнути лише зі сполучення цих елементів (15, 451).
Леві-Строс робить видатний висновок про хибність уявлень щодо переваги "цивілізованої свідомості" над "дикунською" міфологією первісної людини, оскільки в основі їх обох лежать ті самі ментальні структури, що є загальними законами розуму.
Візьмемо хоча б підказаний квантовою фізикою й дослідженнями з інших галузей науки висновок про два шари буття, один з яких, що його ми не можемо спостерігати, є вихідною онтологією й виступає творчим, антиентропійним засновком у природі та впливає на інший шар, що його ми можемо спостерігати. Як не здивуватися повному збігові цього висновку з тим, що міститься у стародавніх міфах? Адже уявлення про два світи, або двошаровість буття, — центральний елемент міфу. Міф формує цілісність світу, в якому кожний елемент перебуває в значущих співвідношеннях із рештою елементів. Е. Касирер у межах критичної філософії проклав шлях до визнання цих позанаукових форм істини.
Міфологічна свідомість не є свідомість будь-якої речі. Можна говорити, що стосовно суб'єктивності вона являє собою невпинний потік, який через цю свою невпинність не може себе усвідомити. Стосовно об'єкта міфологічна свідомість не передбачає попередніх умов, які можна ущільнити до певної кількості ізольованих властивостей, і при цьому фактично зберегти притаманні їм взаємозв'язки. Проте вона взагалі не була б свідомістю чогось, якби не відроджувалася в кожній точці своєї пульсації. Міфологічна свідомість не існує поза своєю ноематикою. Треба, висновує М. Мерло-Понті, остерігатися такої раціоналізації, що затемнює сутність міфу, розглядаючи його лише як пояснення світу, яке передує науці. Міф є проекція існування й артикулює специфіку людського відчування (21).
О. Фрейденберг у ґрунтовній праці "Міф і література старожитності" прояснює нам сутність міфу в нас і нашу сутність у міфі. У цій праці дослідниці, як і в інших, перед нами постає не абстрактне пізнання сутності міфу, тотема, первісності тощо, не класифікація-каталогізація міфічних сюжетів, героїв, ритуалів (хоча семантичне осердя книжки групує навколо себе багатющий матеріал), а пошук і відкриття міфічних коренів у самому способі нашого пізнання. З цієї праці ми бачимо, як риторика пізнання виростає з риторики міфу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ“ на сторінці 3. Приємного читання.
