ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

Філософія культури

Киньмо, для прикладу, оком на дивовижний міф із "Політика", який навертає на думку про реальність людської діяльності та її розвитку в часі, розповідаючи пречудову історію про світ, у якому час іде навпаки й усі потреби людей задовольняються (23, 28—29). Аналізуючи цей міф, ми бачимо, чим відрізняється філософський міф від філософського роману, що пропонує давати конкретну ілюстрацію загальної ідеї. Справа в тому, що не може існувати приклад, який є цілком адекватним ідеї: особлива та загальна абстрактна ідея належать до різних рівнів. Ось чому міф є не прикладом, а парадигмою, якщо вжити цей термін в його первісному сенсі. Парадигма у власному значенні слова є опосередкована ілюстрація, тоді як приклад прагне бути неопосередкованою ілюстрацією. Парадигма ухильна, як оракульська промова. Таким чином, міф дієвіше спонукає до мислення, ніж приклад.

Як інтерпретаторів міфологічних уявлень про світ і людину можна назвати багатьох видатних мислителів початку нашої ери, серед яких найзначніше місце займають неоплатоніки: Плотін, Порфірій, Прокл. Питомий внесок у розвиток цих уявлень та систематизацію їх внесло християнське богослів'я, створивши надзвичайно ретельно розроблені коментарі до старозавітних міфологічних сюжетів.

Від часів романтиків міф визнається невіддільним елементом розвитку людської культури. Романтична свідомість, критикуючи ілюзії просвітницького розуму, підносить міф як носія власної істини, недоступної раціональному пізнанню, прагне почути в ньому голос далекого й мудрішого минулого. Адже досить почитати Гомера, щоб захопитися розумністю витлумачення грецькою міфологією людського буття, великих духовних і моральних сил життя. Отже, все мистецьки виразне й естетично образне романтики розуміють лише як міф, а все матеріальне й скінченне вони ніколи не відділяли від духовного й нескінченного (як його субстанційне здійснення). Ф. Шлегель висловлює впевненість, ЩО від "найбільших глибин духу" невдовзі виникне "нова міфологія", яку він пов'язує в ідейному аспекті з реалізмом. "Романтична естетика була універсальною міфологією", — підсумовує О. Ф. Лосєв.

Для того, щоб побачити в міфі життєву умову будь-якої культури, потрібен був лише один крок, який зробив Ф. Ніцше, проголосивши, що культура може розвиватися лише в просторі, окресленому міфом. Хвороба сучасності полягає, на його думку, саме в руйнуванні цього замкненого простору надлишком історії, тобто звиканням до мислення під знаком дедалі новіших ціннісних орієнтирів.

Якщо звернутися до деяких міфологем самого Ніцше, то слід наголосити: головною з них, що викрила певні глибинні процеси в культурі й спровокувала значні зсуви в мистецько-естетичній свідомості XX ст., є сутнісний антиномізм двох засновків — аполлонівського й діонісійського, упорядкованого раціонального кола античних муз та ірраціонального хтонічного буяння інстинктивних потягів, вакхічного кипіння пристрастей і нічим не керованих стихій. А. Берґсон назвав щось подібне "життєвим пориванням" (clan vital); 3. Фройд підвів під нього психофізіологічний базис, позначивши як несвідоме й сповнивши цей термін широким антропо-культурологічним змістом; К. Г. Юнг осмислив як сферу колективного несвідомого — сховища архетипів, а Ж. Лакам в чіткій структуралістській парадигмі вивів на рівень інтерсуб'єктивності.

Вбачаючи мету людського життя в чуттєвих задоволеннях, засновник психоаналізу 3. Фройд угледів у сфері несвідомого двох головних "богів" людини — рушіїв всієї людської діяльності, а отже, й цивілізаційного процесу — Ероса й Танатоса. Саме вони, загнані багатовіковими зусиллями культури в несвідоме (в пізній інтерпретації — Id, Воно) й утримувані там цензором передсвідомого (Ego, Я), щосили прагнуть вирватися на рівень свідомості (Super Ego, Над-Я). Ерос керує лібідозною енергією людини, Танатос — агресивною. Через сублімацію потужна енергетика несвідомого перетворюється на культуротворчу діяльність (через релігію, мистецтво, науку, техніку тощо), але там, де сублімація не реалізується в творчості, виникають хаосогенні процеси: психози та неврози — на рівні окремої людини, соціальні катаклізми — на рівні суспільства.

Вихідною точкою сучасних досліджень міфології цілком справедливо вважають "Філософію міфології та одкровення " Ф, Шелінґа, що займався філософією міфології майже все своє життя. У цій славетній чотиритомній праці він розгорнув грандіозну концепцію міфу, наполягаючи на необхідності його розуміння "зсередини" як автономного та замкненого світу, що його слід збагнути відповідно до його власних внутрішніх законів. Суть власної концепції міфу Шелінґ формулює таким чином: міфи не мають іншого сенсу, крім того, який вони висловлюють. Беручи до уваги доконечність, із якою виникає також їхня форма, міф цілком належить собі, тобто його слід приймати так, як він себе виражає, а не так, буцімто мислиться одне, а говориться інше. Міфи не алегоричні, а таутегоричні (цей термін Шелінґ запозичує у Колріджа). У міфах боги — реальні істоти; замість того, щоб бути кимось одним, а означати щось інше, вони означають лише те, ким самі є.

Для такого філософа, як Шелінґ (як, напевне, і для всіх нас), міф невідривно пов'язаний із символом, оскільки обидва прагнуть буквальності. Проте міфологія в розумінні Шелінґа постає як "хаос, сповнений див", насичений не звичайними, а геніальними образами: "міфологія є ніщо інше, як універсум у більш урочистому вбранні, в своєму абсолютному вигляді істинний універсум у собі, спосіб життя та хаос, сповнений див у його божественній образності... Тільки в межах такого світу можливі сталі й виразні образи, через які тільки й можна висловити вічні поняття"(29, 105). Шелінг схильний вбачати в міфах "пророчі передбачення" нескінченного світу в його минулому, теперішньому й майбутньому. Він пише: "...оскільки в універсумі як такому, в світі першообразів, безпосередній образ якого дає міфологія, минуле й майбутнє, є одне, те саме має відбуватися й у міфології. Міфологія має не тільки відбивати теперішнє або минуле, а також охоплювати майбутнє, нібито вона завдяки пророчому передбаченню має виявитися наперед узгодженою з майбутніми умовами й нескінченним розгортанням часу..., тобто має бути нескінченною" (29, 113).

Ключовим поняттям міфологічної концепції Шелінґа є поняття "першообразу" (себто стародавнього первісного образу). Термін цей надзвичайно місткий, він відсилає до певного взірця, згідно з яким побудовані Всесвіт і Дух, та до елементарного початку буття й свідомості в генетичному аспекті, що є вельми важливий у кожній міфології, яка пояснює структуру світу його походженням. Таким чином, міф постає як взірець, першообраз і "праобраз " усього сущого як "загальне споглядання універсуму " (29, 105), або споглядання світу як цілісності. Шелінгове уявлення постулює дійсну, онтологічну реальність міфічних образів, адже образи міфології — це та сама форма єдності загального й особливого, яка є засновком мистецтва, тобто вони являють собою символи. І це не розрізнені образи, а цілісна символічна система. Згідно з Шелінгом, міфологія створюється сукупним людством на певному щаблі його розвитку. Ось чому в міфах різних народів, навіть у тих, що не межують між собою, можна віднайти спільні мотиви. Отже, не можна вести мову про запозичення. Міфологія виникає як індивідуальна свідомість народу, коли та виокремлюється з загальної свідомості людства. Немає народу без міфології.

Окрім того, міфологія — це організм, який саморозвивається і здатний породжувати нові міфи. Центральний принцип шелінгіанства — тотожність буття та мислення — проливає світло й на природу міфології. У міфі ідеальне та реальне зливаються, причому спочатку переважає реальне. Структурні властивості міфології Шелінґ вважає внутрішньо притаманними мистецтву в усі часи, принаймні — його найвидатнішими досягненнями, що сприймаються як високі й відповідні ідеалові. Більш того, порівнюючи міфи різних народів, Шелінґ дійшов висновку про певні спільні для людства форми несвідомого мислення. Юнґ назвав їх архетипами. Обидва вважали, що міфи не створюються, а виплескуються назовні з глибин несвідомого.

Проблема міфу, зазначає Шелінґ, полягає не стільки в його змісті, скільки в інтенсивності його відчування. Він проголошує також первинність міфу щодо історії) міфологічний процес ототожнюється з процесом божественного становлення. Шелінґівський погляд на питання підтримав згодом і Е. Касирер, проте переніс міф зі сфери метафізичної в царину критичної філософії.

Натурміфологія, що мала значне поширення в Німеччині, застосувавши в науці про міф лінгвістичні методи, осмислила міфологемияк "породження етимологічної предикації слова "(М. Мюлер).

Продовжуючи цю думку, В. М. Толоров висунув тезу про залежність міфу від етимології, згідно з якою усі мотиви, пов'язані з певним словом у міфі, є етимологічний розв'язок цього слова; тобто існує безпосередня залежність між структурою семантичної парадигми слова й правилами розгортання цієї структури в міфологічному тексті. Приблизно ту саму думку висловлював і О. Потебня.

М. Мюлер ужив вислів "Міфологія — хвороба мови": міф — це певне самозабуття; отже, первісне значення слова (а відтак і пов'язаної з ним думки) є набагато піднесеніше від міфу. Ця ідея викликала більше заперечень, ніж схвалення. А втім, і сам Мюлер свідчив, що не все в міфології пояснюється хворобливим процесом у мові. Міфологія є доконечна, казав він, вона завжди перебуває в самій мові (якщо ми визнаємо наявність у мові зовнішньої форми думки). Тобто міфологія є тінню, що падає від мови на думку, й тінь ця не зникне, доки мова — що є неможливо — не зрівняється з думкою. Міфологія є й тепер, як у часи Гомера, проте ми, живучи в її тіні, не помічаємо її. Мюлер називає всю історію філософії, від Фалеса до Геґеля, безупинною боротьбою з міфологією.

Відомий англійський етнограф Б. Малиновські довів, що міф — це важлива соціальна сила; він обґрунтовує устрій суспільства, його закон, його моральні цінності, підносить і фіксує вірування, надає престижу традиції, пропонує правила для практичного життя, необхідні людській цивілізації.

Далі, залишивши осторонь еротичне вчення 3. Фройда, зупинимося коротко на тому, що він спробував дати для аналізу міфу. Ще задовго до висновків етнопсихологів та інших дослідників міфу Фройд визначає принцип амбівалентності найголовніших людських почуттів, і водночас — дійових осіб міфу та їхніх емоцій. Зайшовши в "тил міфу" (вислів О. Фрейденберг) і опинившися в царині чистої психіки, Фройд показує в міфі споконвічну форму почуттів (еротичних), а в міфотворчих образах таку саму одвічну символіку їх. Вивчаючи символіку невротичних і сновид-них образів і не маючи можливості віднайти справжню термінологію символів, Фройд звертається до матеріалу міфології. Безперечну цінність мають його висновки в галузі психології міфів. Тут він виявив тотожність жіночої та чоловічої сутностей, можливість поєднання в одній особі двох або кількох іпостасей тощо; до того ж, розкриті Фройдом психічні пріоритети міфологічної свідомості осмислені ним як засади свідомості загальнолюдської.

К. Г. Юнґ тримався думки, що міфи закладені в структурі душі. Він осмислив міфологію народів світу як продукт безпосередньої реалізації архетипів (як певних стійких схем, що існують у сфері колективного несвідомого). Психологія сучасної людини, за Юнгом, — це ЇЇ "індивідуальна міфологія", а міфологія — це "колективна психологія". Архетип — кістяк міфу, міф — жива плоть архетипу. До речі, міф розглядається юнгіанством як константа колективної свідомості будь-якої епохи, а не тільки архаїчної. Урешті, міфологічність не означає архаїчності, міф не може бути старим або новим, лише його контекст і інтерпретація пов'язані з часом.

Міфотворчість, вигадка, фабуляція (fabulation) — така ж уроджена здатність, як інтелект, захисна природна реакція проти того, що може бути гнітючим для індивіда та руйнівним для суспільства й діяльності інтелекту. Функція міфотворчості, як висновує А. Берґсон, допомагає людству подолати жах смерті та сприяє консолідації суспільства. Природа забезпечила людину своєрідною протиотрутою від песимістичних висновків інтелекту про неминучість смерті — міфотворчою здібністю, що виробляє статичну релігію. Остання зберігається під усіма нашаруваннями культури, консолідуючи й ніби "консервуючи" суспільство. Ця здібність породжена життєвою потребою паралізувати надмірний розвиток рефлексії. Здатність до міфотворчості - "це певна властивість духу — створювати персонажі, історії яких ми розповідаємо самі собі" (32, 207). Завдяки цій функції людина конструює навколо себе світ фантастичних істот, що живуть величнішим або ж солідарним із нею життям, співвідносячи свої дії з нею. Роман, драма, поезія — похідні міфотворчої функції, мистецтво виникає як надлишковий її продукт.

Як уже зазначалося, сумнівним виглядає розгляд руху культури від початкового міфопоетичного періоду до наступного логіко-наукового. Особливо слід акцентувати умовність виокремлення цих періодів: дологічного та логічного мислення. Щоб переконатися в цій сумнівності та умовності, спробуємо з'ясувати, як виникла ця ідея. Вона веде початок від школи Е. Дюркгайма, де схрещуються шляхи соціології, етнолопі та науки про первісне мислення. Загальновідомою є думка Дюркгайма про пріоритетну вагу колективного принципу для утворення архаїчних форм свідомості та усвідомлення ним особливої ролі спільноти як творця всіх культурних форм і цінностей. Дюркгайм здійснив спробу звільнити науку від загального захоплення магією, яку він вважав явищем другорядним. Аналізуючи закономірності генези всіх форм культури, він виявляє стереотипність цих форм, витворених доісторичною людиною й переданих нам у спадок як щось сакраментально доконечне й незмінне, що проймає все наше життя, наші думки, нашу мову, світ наших речей.

Специфікою первісного мислення займався також учень Дюркгайма Л. Леві-Брюль, який дійшов висновку про родову відмінність між сучасним способом мислення й первісним, запровадивши поняття доісторичності та дологічного мислення.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури

  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ
  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст