Статус традиції як особливої реалії культури

Філософія культури

Наведемо варіант цієї періодизації. Отже, в історії культури — її літературній іпостасі — Аверинцев вирізняє три якісно відмінні стани.

• 1) Дорефлективно-традиціоналістський, подоланий греками в V—IV ст. до н. е.

• 2) Рефлективно-традиціоналістський, оскаржений до кінця XVIII ст. і скасований індустріальною епохою. У цей період культура з прикметою традиціоналізму поєднує рису рефлексії. За логікою цього синтезу, автор наділений індивідуальністю для того, щоб брати участь у вічному "змаганні" зі своїми попередниками в межах жанрового канону. Поняття "змагання" — одна з найважливіших універсалій культурного життя під знаком рефлективного традиціоналізму: Аполоній Родоський змагається з Гомером, Вергілій — з Гомером і Аполонієм, Вольтер — із Вергілієм, Сенека — з Еврипідом, Расін — з Еврипідом і Сенекою. Змагання — це наслідування як суперечка й суперечка як наслідування.

• 3) Кінець традиціоналістської системи орієнтирів як такої. Зникнення досягнутої греками стадії рефлектовного традиціоналізму здійснюється не раніше, ніж остаточно перемагають Нові часи. Перехід до третього періоду важко прикріпити до якогось одного сторіччя. Його прояви спостерігаємо наприкінці Ренесансу ("Дон Кіхот" М. Сервантеса, трагедії В. Шекспіра, "Досліди" М. Монтеня) й у затінку барочно-класичної культури (можна говорити про принципову антириторичність Б. Паскаля). І зрештою настає справжній бунт проти розсудково-традиціоналістської "правильності" та емансипація принципу суб'єктивізму ("Еміль, або про виховання" Ж. Ж. Русо).

Отже, відмінність між цими трьома станами — явище іншого порядку, ніж різниця між такими контрастними епохами, як Античність, Середньовіччя, Ренесанс. Протилежно до глибини цієї різниці, згадані відмінності виявляють певну спорідненість, певні загальні ознаки. За основу визначення якісно відмінних станів культури взято термін "рефлексія", а центральним періодом вважається період рефлективного традиціоналізму, об'єднаний "принципом риторики". Останній може бути "загальним знаменником", головним чинником гомогенності для таких різних епох, як Античність і Середньовіччя, а з деякими застереженнями й Ренесанс, бароко й класицизм. Загальними ознаками залишаються: статична концепція жанру як "доречного" в контексті протиставлення "піднесеного" й "ницого" (корелят станового принципу); незаперечність ідеалу ремісничої вправності, що передавався від покоління до покоління й кодифікувався у певних нормах; панування так званої розсудковості, тобто обмеженого раціоналізму, який саме через дотримання фіксованих меж не покладає своєї діалектичної протилежності — того протесту проти "розсудковості", що заманіфестував себе в сентименталізмі, в русі "бурі й натиску" й досить виразно виявився в романтизмі.

За цими трьома ознаками розпізнається започаткована греками й прийнята спадкоємцями поетика "загального місця". В історії науки (й ширше — в історії раціоналізму) — це стадія мислення, переважно дедуктивного, схоластичного (остаточна кристалізація принципу дедукування окремих висновків із авторитарних загальних засновків відбулася в середньовічній схоластиці), мислення за взірцем формально-логічної, геометричної та юридичної прагматики. А за ним стоїть гносеологія, що принципово й послідовно покладає пізнаваним не окреме, а загальне. Аристотель писав, що будь-яке визначення й будь-яка наука мають справу із "загальним". Пізнавальний примат загального над окремим — доконечна умова будь-якої риторичної культури, тобто культури, що поставила себе під знак риторики.

Отже, знаком цього етапу стає риторика, а в загальній історико-культурній перспективі знак цей виявляється окремим випадком великої риторичної історії, що виходить за межі "риторичної культури", міцно прикутої, як це чітко показує С. Авершщев, до культури пізнання.

Ось чому суто негативне визначення "дорефлективно-традиціоналістської" сутності культурного періоду не викликає подиву, адже воно оцінює як культуру стадію рефлективного традиціоналізму (все, що до нього, —- ще не культура, все, що після, — ще не зовсім культура, не "відстоялося" в культуру).

Гадаємо, стосовно традиції можна сказати те саме, що К. Леві-Строс говорив про подвійну структуру міфу. Вона є завжди історична в тому сенсі, що належить до дійсної або уявної історії. Немає традиції без замилування минулим. Усвідомити, наприклад, науку як традицію — означає усвідомити її інтегральну історичність. Але традиція водночас є глибоко антиісторична, бо підносить минуле до рангу позачасової норми, до рангу естетичного, морального, політичного абсолюту. Перефразувавши влучну формулу М. Еліаде, можна сказати, що традиція — це експериментальна вічність.

К. Попер визнає традицію як одне з найважливіших джерел знання (поряд із розумом, уявою, спостереженням тощо), "оскільки майже все, чого ми навчилися (від старших; у школі, з книжок), походить з неї" (21, 441). Тому він вважає, що "антитрадиціоналізм слід заперечити через його нікчемність. Однак і традиціоналізм, що наголошує на авторитарності традицій, слід також заперечити, не за нікчемність, а за помилковість — він так само помилковий, як будь-яка епістемологія, що визнає певне джерело знання (скажімо, інтелектуальну або чуттєву інтуїцію) як вагомий авторитет, гарантію або критерій істини" (Там само). Водночас, Попер зауважує, що ми ніколи не зможемо звільнитися від традиції, бо так зване звільнення — це насправді перехід до іншої традиції. Втім, ми можемо звільнитися від різних табу, що зберігаються завдяки традиції, якщо матимемо чітке уявлення про неї. Попер вважав за необхідне захистити право раціоналізму посилатися на традицію не задля її подолання; традиція у нього постає як загальні усталені форми поведінки людей, спільність позицій, цінностей і смаків.

Розвиваючи ідею "життєвого світу" як "напередзаданості культурного світу", Е. Гусерль також пропонує нове (для трансцендентально-суб'єктивної феноменології) поняття традиції. Власне, за Гусерлем, традиція — "спосіб існування" культурного світу. Життєвий світ минулого, специфічним змістом якого виступає сфера смислових незаперечностей, імпліцитно продовжує своє існування в сучасному як його горизонт, чи "фонова інтенціональність". "...сукупне культурне сучасне, усвідомлене як тотальність, "імплікує" сукупне культурне минуле в певній невизначеній, але структурно чіткій загальності. Точніше, воно імплікує наступність минулих, що взаємно себе імплікують, кожне з яких уявнює якесь проминуле культурне сучасне. І ця сукупна наступність є єдністю традиціоналізації аж до саме того сучасного, яким є наше сучасне" (11, 217). Саме в такому відтворенні смислових незаперечностей життєвого світу, навіть якщо воно є несвідомим, і конституюється певна традиція.

Е. Гусерль розрізняв традицію пасивну, що переживається через ірраціональність, і традицію активну, розмірковану, тобто вказував на шляхи інтелектуалізації традиції. Він говорив про можливість раціоналізації традиції через виявлення актуальних функцій узятих із минулого зразків поведінки. Так, піст чи обрізання можна пояснити правилами гігієни, народні обряди — потребою в розвагах, читання Біблії — її високими літературними властивостями. Проте виникає питання, чи залишається традиція, цілком обґрунтована подібним чином, традицією в тому значенні, яким ми наділяємо це поняття? Раціоналізація, про яку говорив Гусерль, скоріше, є діяльність допоміжна, до якої ми звертаємося в тому разі, коли через існування конкурентних традицій вибір однієї з них вимагає звернення не тільки до генези, а й до функції. Якщо в часі та просторі існує кілька традицій, можлива усвідомлена ідентифікація відповідних елементів різних варіантів певного вихідного тексту (інваріанту).

Принципи добору зразків для наслідування можуть бути різні. Можливо, наприклад, візантійські автори безпосередньо й не копіювали грецьких письменників, але грецька література завжди була у них під рукою, і ЇЇ, принаймні іп роїепіїа, можна було протиставити писанням отців церкви або монашества, які, проте, й самі лише зрідка уникали її впливу; тобто традиція платонізму тривала, хоча й часом приховано.

Культурні впливи, які визначають сприйняття певної традиції, ніколи не діють ізольовано, а завжди перехресно. Порівняльна сила цих впливів визначається, по-перше, ієрархією престижу культурних традицій (прикладом може слугувати оформлення граматики нових мов за авторитетним взірцем давніх мов), а по-друге, ступенем щільності культурного контакту. Те чи те пересилює в залежності від конкретних історичних обставин. Так, з одного боку, зустрівши культури французького й німецького віршування, слов'янська поезія, незважаючи на весь культурний авторитет Франції, обрала останню, тому що за нею стояв іще вищий культурний авторитет античної метрики. З іншого боку, живий контакт із сучасною культурою сусідів часто-густо сильніший, аніж книжковий контакт із культурою хоч би й авторитетного минулого.

У М. Гайдегера поняття традиції мислиться історико-генетично, як трансляції смислових змістів, що визначають ту чи іншу специфіку відкритості людського буття. І хоча дійсне буття полягає в максимальній відкритості, а традиція — це одна з реалізованих можливостей буття, проте для взаєморозуміння, щоб чиюсь автентичність зрозумів інший, треба повернутися до традиції. Зрозуміння традиції як успадкованого підґрунтя буття містить такі моменти: зрозуміння власної темпоральності, яке найчастіше здійснюється як оптична "рішучість" (Entschlossnheit — один із ключових термінів "Буття та часу") прийняття власної заангажованості й завдання бути самим собою; усвідомлення екзистенційного змісту самої традиції, тобто зрозуміння її не як "оголеної" інформації, а саме як можливості буття, що реалізується іншими; ставлення до традиції як до значущої для мене, для мого власного існування. Водночас значущість успадкованих від інших буттєвих можливостей для мого власного існування означає, що я начебто "повторюю" їх у моєму власному екзистенцію-ванні. Проте повторення, яке є справжнім ставленням до традиції, не є механічне відтворення, чи "дуплікація" її; повторення — на відміну від наслідування (імітації) — передбачає, передусім, можливість заперечення (Erwiderung) буттєвого проекту, що повторюється, можливість його модифікації в горизонті власного буття, зрештою, можливість відкинути його як такий, що є неприйнятним для мене. Тому справжнє зрозуміння традиції є розкриття тим, хто розуміє її, горизонту власного буття або, принаймні, висування питання про нього. Автентичність зрозуміння виключає уявлення про предмет, що на нього спрямоване наше розуміння, як про замкнений у собі смисловий зміст.

Для Г. Ґ. Гадамера, що обстоював права традиції, скінченність людини є онтологічне підґрунтя її укорінення в традиції. Традиція створює умову розуміння й універсальне середовище розгортання його. Гадамер тут говорить про звершення традиції, що має подвійний сенс: з одного боку, індивід, що прагне до зрозуміння, наперед зумовлений тією традицією, в яку він від самого початку вписаний; з іншого боку, кожний акт зрозуміння традиції — це момент її здійснення, доконечна форма її теперішнього й майбутнього життя. Культурно-історична традиція забезпечує герменевтичну істинність.

Гадамер осмислює традицію як "форму авторитету", вона ґрунтується на дії розуму, що, усвідомлюючи свої межі, вважає інших обізнанішими. До сліпого виконання наказів цей правильно усвідомлений смисл авторитету не має жодного стосунку; авторитет пов'язаний не стільки з підлеглістю, скільки з пізнанням. Те, що освячене переказом і звичаєм, володіє безіменним авторитетом; все наше скінченне буття позначається постійним пануванням успадкованого від предків над нашими вчинками та діями (10, 332—333). Єдина форма пізнання традиції — досвід.

"Авторитет, — зазначає Г. Арендт, — оскільки він спирається на фундамент минулого, як на свій непорушний наріжний камінь, надає світові незмінності й тривалості, якої саме й потребують людські істоти, бо вони смертні — найнетривкіші й найприре-ченіші істоти з усіх нам відомих. Його втрата рівноцінна втраті підвалин світу..." (З, 102). До речі, Г. Арендт підводить під титул Авторитету й особистий авторитет, наприклад у стосунках між батьками й дітьми, й авторитет як атрибут інституцій, наприклад, церковної ієрархії або римського сенату, нагадуючи про римську auctoritas — potestas іп populo auctoritos in senatu, а ще більшою мірою охоплює майбутнє, амбіцію продовження, тобто не так те, що минуло й минає, як те, що залишається. У духовному авторитеті Арендт убачає особливо дійову сполуку віри у воскресіння суто римської Античності (авторитет — це римська ідея), що має земні підвалини в певному пункті історії, та трансцендентного авторитету Істини й Добра відповідно до платонічної та неоплатонічної моделей. Отже, жити в світі, позбавленому авторитету традиційних і, таким чином, самоочевидних поведінкових взірців означає стикатися з елементарними проблемами людського співжиття. Напевне, мав рацію французький філософ-мораліст П. Шарон, коли казав, шо всі опінії, які ми маємо, отримані через авторитети.

Як правило, глибокі зміни в культурі, чи торкаються вони базисної структури цивілізації загалом, чи лише її самовираження в обмеженій сфері культурної діяльності, супроводжуються відчуттям звільнення від певного авторитету. Сучасники переконані, що звільнилися від кайданів традиції, яка поступово стала вважатися безплідною, якщо не шкідливою, і це відчуття переважно виявляється в документах епохи настільки потужно, що наступним поколінням, які можливо все ще відчуватимуть наслідки повалення старого авторитету, часто-густо буває важко зрозуміти; так зване звільнення, по суті, було зміною одного авторитету на інший. Саме так сталося, коли гуманізм Відродження звільнився від кайданів середньовічної церковної вченості, щоб потрапити в добровільне рабство до старожитності. Гуманісти XV ст., не відчуваючи досить сили, щоб опиратися традиції, декларували аксіоматичну або абсолютну цінність прагнень, мусили шукати підкріплення своїм аргументам і стверджувати нові погляди на життя, апелюючи до класиків, у яких вони відчували споріднену душу і які в нагороду за відданість дозволяли перетворити себе на недосяжні взірці. Повчально було б простежити, як в умах італійських гуманістів Античність перетворювалась із взірця для імітації на всеосяжний стандарт наукових, літературних, художніх, філософських досягнень, а також на посібник з індивідуального та колективного існування, і, зрештою, на засіб доведення народної культури того часу до рівня вічної ідеальності, що надавала можливості сміятися, як нареченим Пенелопи, "чужими вустами". Коли ж у XVI ст. в багатьох французьких учених і письменників з'явилося бажання повної свободи особистості у виборі власного шляху, їм довелося відвойовувати цю свободу в старожитних авторитетів, а також у середньовічної традиції, місце якої посіли греки й римляни.

Мета земного буття людства, як напучує нас І. Ґ. Фіхте, полягає в тому, щоб у цьому житті усталити всі взаємини вільно й розумно. Проте саме володіння свободою ще не робить людство таким, яким воно має стати завдяки свободі. Головним законом будь-якого людського життя є розум, який постійно перебуває в діяльності. Якщо розум виявляє в нас свою діяльність як закон природи, — розмірковує К. Фішер, аналізуючи ці фундаментальні положення Фіхте, — то ми діємо відповідно до цього закону мимоволі, тобто підкоряючися сліпому почуттю; в такому разі розум не є наша свідома й вільно визначена мета, він володіє тоді нами як інстинкт або як сліпий потяг.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Статус традиції як особливої реалії культури“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступний розділ

  • ІСТОРИЧНИЙ ПРОСТІР І ТЕОРЕТИЧНІ МЕЖІ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА В АНТРОПОЛОГІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

  • Філософія культури як культурна самосвідомість європейської людини

  • Дисциплінарні межі філософії культури. Культур філософія як соціальна та культурна антропологія

  • Метафізичні та деонтологічні припущення в пізнанні феномену культури

  • Морфологічний розділ

  • ТИП КУЛЬТУРИ ТА ЇЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ КУЛЬТУРИ

  • Синхронний та діахронний принципи в дослідженні форм культури: евристичний характер протиставлення

  • Тип культури: стадіальне та полілінійне бачення

  • Тип культури як тип повсякденності

  • Статус цивілізації у триванні культури

  • Стиль культури як симптом цивілізації

  • Феноменолого-аналітичний розділ

  • "Архетипи" ("універсали", або "інваріанти") культури як схеми духу

  • Статус традиції як особливої реалії культури
  • Феномен традиції крізь призму "вживання" та "дистанціювання", "розриву" та "повернення"

  • Постмодерн як епоха нового прояву Традиції

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ МІФУ

  • Міфологія як універсальна властивість культури

  • Феномен священного

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛУ

  • Сутність символу як найважливішого механізму пам'яті культури

  • Символізм і проблема візуалізації культури

  • Синтетичний розділ

  • Буття культури як порівняння

  • Проблема культури як діалогу культур

  • Культурологія як іншологія: коцепт Іншого в культурфілософській рефлексії

  • ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ЯК ФІЛОСОФІЯ ТЕКСТУ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ

  • Наративна функція культури

  • Універсум культури як інтертекст