Саме такі роздуми приводять Фіхте до висновку про можливість розрізнення в людстві двох головних епох: в одній володарює інстинкт розуму, в іншій — свобода розуму. Засобом переходу від інстинкту розуму до свободи розуму є свідомість або наука розуму. Між цими епохами існують і перехідні епохи: панування авторитету розуму і звільнення від цього панування. Ці п'ять епох, згідно з Фіхте, людство проходить на шляху до мети свого земного життя. Ця мета є тим праобразом, що його ми повинні здійснювати, тим законом розуму, який ми маємо виконувати. Здійснення цієї мети буде "закінченим вираженням її вічного праобразу", це розумне життя як вільне діяння, як продукт свободи, як моральнісний художній витвір.
Трансляція від покоління до покоління змісту традиції можлива тому, що існують певні історичні взірці, тобто "класичне". Вихідним у понятті класичного є його нормативний смисл. Класична норма вирізняється на тлі усвідомленого занепаду та історичної дистанції, тому нормативний смисл класичного опосередкований його історичним сенсом (і тому поняттям класичного досить часто позначають певний часовий відтинок, фазу історичного розвитку). Проте класичне, як слушно зауважує Гадамер, є безумовно, поза часом. Класичні твори — висновував він слідом за Геґелем — самі є власне тлумачення, їм невіддільно властива здатність посередництва між минулим і теперішнім.
Класицизм як напрям у культурі можна схарактеризувати такими рисами: визнання минулої фази розвитку культури (або якоїсь чужої культури) як такої, що вповні й досконало реалізувала людські можливості; засвоєння цієї реалізації як законної спадщини або надбання; віра (або припущення), що образ теперішнього можна буде змінити за зразком минулого (або чужого) ідеалу, прийняття прагнень, притаманних давній або ж чужій культурі, як зразкових та обов'язкових для сьогодення (див: Грюнебаум Г. 3. фон. О понятии и значении классицизма в культуре // Основные черты арабо-мусульманской культуры. — М.: Наука, — 1981. — С. 192).
Народження великих національних літератур не завершується класикою, а, переважно, відкривається нею. Приміром, грецький класичний ідеал означає спрямованість углиб культури, до її підґрунтя, до її незвіданого фундаменту. Будь-яка віддаленість від цих підвалин — часова, географічна — тільки збільшує тяжіння. Варто лише образу грецької культури відмежуватися від сучасності (виникнення широкого музейно-антикварного ставлення до Античності в епоху Відродження — показник розколини між часами), варто лише синтезові стародавнього й сучасного "почат-ків" і "кінців" розпастися, як погляд творця — й водночас філософа культури — порушує рівновагу гармонії на користь одвічного.
Треба особливо наголосити, слідом за Г. Ґ. Гадамером, що вирішальним чинником для виникнення тенденцій класицизму є не стільки усвідомлення вищості чи унікальності певних досягнень у культурі, зокрема в мистецтві, політиці, релігії, скільки надання цим досягненням нормативного характеру. Обравши на певному етапі минулого абсолютну модель, класицистичний настрій передбачає, що й недосконала імітація цієї моделі є цінніша з погляду виховання та культури, ніж будь-яка спроба творчості в настроях власного часу. Справжній класицизм — це надзвичайне напруження культурної свідомості.
Приміром, О. Фрейденберг пише про те, що стандартність жанру класичної античної драми утруднює працю письменника, який беззаперечно підкоряється традиції, і кожний з великих драматургів, трагік він чи комік, лише на ті самі теми й у тому ж таки жанровому шаблоні що й попередники. Драма приречення (чи долі) називається чомусь трагедією (піснею козлів), драма політичної сатири — комедією (піснею гулянки та веселої ходи).
У цьому розумінні й сучасна філософія культури, за оцінкою О. Ф. Лосєва, є "принциповий ілюзіонізм". Ілюзіонізм цей полягає передусім у тому, що давньогрецька класика (а для багатьох культурфілософів — середньовічна спільнота) виступає зрештою як ідеал.
Ретельне вивчення історичної рецепції дало можливість, зокрема відомому німецькому критикові, автору своєрідного маніфесту рецептивної естетики X. Р. Яусу, поставити під сумнів надмірну шанобливість літературної історії до традиції великих письменників. Об'єктом його критики стали ті методи (формалізм у літературознавстві та марксизм), що позбавляли читача, слухача, глядача (фактор публіки) ролі адресата, якому від початку призначався твір. Таким чином література, й культура загалом, позбавлялися простору сприйняття і впливу. Замість концепції класичного твору як всесвітнього й позачасового монумента (трансцендентного історії, оскільки містить у собі всю суму своїх напруг) Яус висуває проект історії впливів, що стосується будь-якого, навіть найканонічнішого, твору. Твір тут постає не як документ або монумент, а як нотна партитура (за моделлю Р. Інгардена), завдяки якій здійснюється діахронічне вивчення її виконань-про-читань.
Для опису творення й рецепції нових творів X. Р. Яус запроваджує два парних поняття: горизонт очікування (запозичено у Г, Ґ. Гадамера) та естетична дистанція, або відхилення (що відповідає відомому поняттю російських формалістів — "очуднен-ня"). Горизонт очікування — це трансуб'єктивний, сформований традицією, позначений притаманними певній добі текстуальними стратегіями (жанровою, тематичною, поетичною, інтертекстуаль-ною) комплекс гіпотез, які визнає певне покоління читачів (слухачів). Нове покоління, яке засвідчує відхилення від горизонту очікування, підтверджує, модифікує або ж висміює чи руйнує цей горизонт. Його стратегії дають нам мірило відхилення, що визначає його новизну: це ступінь розриву з горизонтом очікування перших читачів, а також із ланцюгом горизонтів очікування, що приходили собі на зміну протягом часу його рецепції.
Звертаючись до моментів негативності в рецепції, можна зазначити слідом за Яусом, що вона властива передусім творам модерну, що заперечують традицію, на відміну від стабільніших щодо рецепції класичних творів, які наслідують традицію й прагнуть позачасовості. Отже, в літературі і в культурі загалом можна вирізнити певні рівні: тексти споживацькі, що "потакують" читачеві, й тексти модерністські, авангардистські, експериментальні, які шокують, руйнують очікування, засмучують і дратують читача.
Згодом, проте, субверсивні твори, що "відхиляються" від горизонту очікування (тексти для писання, як називав їх Р. Барт), стають прийнятними для споживання, класичними й навіть "кулінарними" (текстами для читання, за Бартом) в очах нових поколінь. Тому завдання дослідника рецепції полягає в тому, шоб реконструювати те, як читали та розуміли перші й наступні читачі, відтворити їхню відмінність, негативність, а отже, й цінність. Злиття горизонтів — це діалог запитань і відповідей; у кожний конкретний момент твір дає певну відповідь на певне запитання читача. Жодний твір (як це випливає з ідей Яуса) не є класичний сам по собі, зрозуміти твір можна лише тоді, коли визначиш, на які питання він відповідав протягом своєї історії.
Отже, чи є прагнення до утримання звичних форм і прийомів ознакою консерватизму, й чи є цей консерватизм негативним явищем? П. Флоренський в "Іконостасі" схарактеризував нерозуміння церковного консерватизму як нерозуміння художньої творчості загалом. Саме мистецтву канон ніколи не стояв на заваді, й важкі канонічні форми завжди були тільки бруском, на якому ламалися незначні постаті й загострювалися справжні обдарування. Прийняття канону дає відчуття зв'язку з людством та усвідомлення того, що воно жило не даремно, не втрачаючи істини; осягнення істини, перевірене й очищене поколіннями, залишилося закріпленим у каноні. Все, що ми робимо й говоримо, пристосоване до певних канонів сумісності та послідовності. Тому найближче завдання — збагнути сенс канону, зануритися в нього як у згусток людського розуму. Напруга, з якою відбувається втілення індивідуального розуму в загальнолюдські форми, якраз і є найпотужніше джерело творчості.
Завдання поета-класика, на думку Р. Варта, полягає не в тому, щоб вишукувати нові, щоразу яскравіші слова, а в тому, щоб розташовувати їх у відповідності до традиційних вимог, удосконалюючи симетрію й точність зв'язків (4, 74). Згадаймо, як ретельно дошукувалася Леся Українка "тої мистецької рівноваги, що робить твір класичним, тої певності, яка нічого не боїться", щоб "пересадити" почування свого народу на грунт одвічних вселюдських змагань. Класична-бо мова та її реляційна природа виявляється в тому, що самі слова ніби відступають на другий план, а на перший виходить їхня лінійна впорядкованість у контексті тих самих співвідношень, вони тяжіють до того, щоб перетворитися на елементи певної алгебраїчної системи, стати хрестоматійними.
Грецьке слово "хрестоматія" (буквально "кориснонавчання", рос. "пользоучение") спершу позначало збірки уривків або невеличких літературних творів для навчальних потреб. Такими "Хрестоматіями з..." ми користуємося й сьогодні, а вигадали їх, звичайно, давні греки, чия система шкільної освіти багато в чому дотривала й донині. Проте вивчають тепер не лише уривки та дрібні твори, а тому хрестоматійним фактично є й зветься будьякий твір, що вивчається в школі, якщо його призначення для навчання досить усталене. Так, із грецьких трагедій до нас дійшли саме хрестоматійні, бо саме завдяки хрестоматійності їх старанно вивчали еллінські, а потім і візантійські школярі, тому й переписувалися вони з не меншим старанням. Так, для латинського Заходу головним хрестоматійним (і "тривіальним") автором був Вергілій, який без шкоди для себе пережив "темні віки", не розгубивши навіть розлогих коментарів Сервія.
Хрестоматійний підхід до словесності зберігає специфіку якщо не "кориснонавчання", то "приємночитання". Важливим є сам текст, а обставини його творення неістотні, навіть коли про них відомі деякі цікаві подробиці. Наслідування хрестоматійного взірця також не передбачає врахування цих обставин, як і нетвор-че засвоєння тексту, й асоціюється з тривіумом (пристрастю до "тривіального"), а тривіум — зі школою (трьома науками) або з дозвіллям. Варто зауважити, що те й те (школа й дозвілля) поєднувалися колись словом "Іисіив" (латинський переклад грецького "біюіє"), яке первісно мало значення "гра". Старожитна Греція створює якісно новий різновид часу — вільний час, дозвілля, коли людина є вільна від усіх обов'язків перед богами й людьми. Отже, школа й дозвілля — досить привабливі (хоча, можливо, Й другорядні) життєві цінності. Тільки на дозвіллі можна мати школу, тобто особливий ігровий простір-час, у якому припустимо помилятися й мислити абстрактно, залишаючись непокараним, відволіктися від свого конкретного місця в спільноті та від конкретного адресата своїх суджень.
Тому й філософія взагалі, й платонівська метафізика (це яскраво доводить, наприклад, О. Розеншток-Хюсі) — закономірний продукт міжособових зв'язків, які існують лише в межах школи. Метафізичне мислення від самого початку виявляється позачасовим, а повсюдне поширення духу школи створює ілюзію, нібито метафізика — єдиний і "природний" засіб мислення.
Утім, можливий і дещо інший погляд на хрестоматію. Скажімо, засновник гуманізму Ф. Петрарка, який до кінця життя не стомлювався наголошувати на своїй пристрасності до "тривіальних" Вергілія й Цицерона, вбачав у хрестоматії свідчення втраченої величі Риму, й ця втрачена велич викликала у нього гостру культурну ностальгію (див.: Рабинович Е. Г. Об "Африке" Петрарки / Петрарка Франческо. Африка. — М.: Наука, 1992. — С. 215).
То яким чином співвідносяться культурні традиції й нові потреби? Цікаву відповідь дає Ю. Габермас, досліджуючи інше питання, поставлене ще М. Вебером: звідки беруться ціннісні культурні орієнтири? І ми маємо приділити увагу цьому питанню (згадаймо Т. Куна, який вважає, що зі зміною парадигм змінюється зміст не тільки відповідей, а й запитань). Культурна система, безумовно, завжди переживає зміни й змушена орієнтуватися на нові потреби. Культурні ж традиції в такому розвитку — це носії суспільного смислу, як кожне знання, вони постійно відтворюються й зберігають свою імперативну силу, допоки не зруйнований "контекст", у якому вони були витворені, допоки забезпечується "історичний кoнтiнyiтeт,, (неперервність), завдяки чому люди можуть ідентифікувати себе з історією й іншою людиною. У межах будь-якої традиції є засоби, що дають можливість ідентифікувати відповідні елементи всіляких трансформованих елементів культури й порівнювати їх із елементами початкової схеми. Традиції сприяють підвищенню герменевтичної свідомості, яка передбачає (запевняє Габермас із посиланням на Гадамера) розуміння й використання, передавання й збереження ціннісного смислу культурної традиції на рефлективному рівні. "Життєвий світ структурується культурними традиціями не більше й не менше, ніж особистостями, які відтворюються процесом соціалізації" (9, 321). До того ж, культурні традиції часто виходять за межі колективів і мовленнєвих спільнот і в своєму триванні не пов'язані з ідентичністю суспільств чи навіть особистостей — прикладом цього є світові релігії.
Мабуть, традиція живе саме в такій "зміні контексту"; якщо її намагаються зберегти недоторканою, вона більше не промовляє до людей, вона замовкає й перетворюється на мертву мумію.
П. Рікер розрізняє три варіанти вживання слова "традиція": 1) стиль традиційності, інновація якого до певної міри є його антагоністична складова; 2) сукупність традицій народу, культури, спільнот, що можуть бути мертвими або живими; 3) єдина традиція як антиаргументативний авторитет. Так, під назвою "Просвітництво" ми можемо визначати й стиль традиційності, й традицію чи сукупність традицій з їх типовими культурними ар'єпланами (як це описано Геґелем у шостому розділі "Феноменології духу"), а також певну анти-традицію, те, чим стала апологія Просвітництва після Ніцше.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Статус традиції як особливої реалії культури“ на сторінці 3. Приємного читання.
