Таким чином, Рікер пропонує розрізняти три взаємопов'язані аспекти традиції, які він позначає такими термінами: традиційність (traditionnel), традиції взагалі (des traditions) і конкретна традиція (la tradition). Перший — суто формальний термін, який відповідає взаємодії між історією й нашим буттям, що є жертвою минулого, на мить воскреслого у пам'яті. Цей термін означає в такому разі певний засіб зчеплення фактів культури в історичній послідовності, й не може бути мови про якісь остаточні розриви. У цьому сенсі ідея традиційності "означає, що часова дистанція, яка відділяє нас від минулого, виступає не позбавленим життя інтервалом, а трансмісією, що народжує смисл. Перед тим, як стати інертним сховищем, традиція являє собою дію, яка — не інакше, як діалектично — залучається до обміну між минулим, що інтерпретується, й теперішнім, що інтерпретує" (40, 320). Те, що ми називаємо життям, є, власне, історією нашого життя. На цій базі ми вибудовуємо плани на майбутнє. Відчуття життя в часовому континуумі культури виникає на ґрунті полярності живої пам'яті: реактуалізоване минуле зустрічається в активізованому теперішньому з майбутнім, незавершеним.
Феноменологія пам'яті, епістемологія історії, герменевтика умов людського існування в історії та культурі, поєднані наскрізною проблемою репрезентації минулого — тема праці П. Рікер а "Пам'ять, історія, забуття" (39, 2000).
Далі, коли йтиметься про передані змісти, ми вживатимемо слово традиція в множині (des traditions). У цьому пункті важливо зауважити, що питання про смисл, який виникає з переданого нам змісту, може бути відокремлене від питання про істину тільки в разі абстрактного розгляду. Будь-яка репрезентація смислу — це водночас претензія на Істину. Вчиняючи так, ми робимо наступний крок: множину переданих через традиції численних репрезентацій смислу ми перетворюємо на однину її величності "певної традиції", що вимагає визнання власної істини. її розуміють як "узаконену претензію на істину, що живиться всією спадщиною —- носієм смислу" (40, 330).
Отже, традиція є те, що передається (від traditio — передавання), вона є щось вічнонаступне в стихії життєвих метаморфоз, щось передбачуване, таке, що випереджає будь-яку сутність, незмінне в своєму невпинному оновленні. Адже інтерес до наших попередників, як свідчить Р. Рорті, можна пояснити не стільки теоретичними, скільки психологічними, а точніше - екзистенційними потребами: потребами самосвідомості, самоідентифікації, самоствердження, а також соціальними потребами в комунікації, тобто, потребою бачити в історії нашої раси взаємообмін у формі неперервної розмови, або свідчення "солідарності" стосовно історичних фактів.
Як зазначає з цього ж приводу Ж. Деріда, європейське мислення повсякчас б'ється над тим самим переліком проблем, заповіданих нам Античністю. Він пропонує розглядати історію європейської культури як серію мандрівних поштівок, як єдиний текст, що складається з безлічі непойменованих фрагментів; під таким кутом зору детермінізм пом'якшується, й проблема традиції втрачає свою "драматичність".
Таким чином, хоча традиція як система принципів і норм культури й виступає в ролі певного переліку обмежень (у ролі системи координат, системи еталонів), слід пам'ятати, що вона не є минуле, це компонент теперішнього, її не можна розглядати в категоріях причиново-генетичних. Традиція — це таке "раніше", яке існує й "нині" й перебуває з нами у функціональному зв'язку. Явище культурної традиції виявляється у формі перетворення діахронічної схеми (спочатку — потім) у синхронічну впорядкованість, у закон співіснування складових певної культурної ситуації. Наприклад, літературна традиція — це синхронічна система літературних текстів, що постійно перебуває в русі, перебудовуючись із появою нових творів. Кожний новий твір зумовлює реорганізацію традиції як цілого (а отже, змінює й смисл, і цінність кожного твору, належного до традиції).
Адже сама ідея розвитку, як писав Ж. Ф. Ліотар, "передбачає горизонт певної нерозвиненості, де різні компетентності зв'язані єдністю традиції й не діляться залежно від рис, що складають предмет інновацій" (17, 54).
Слід зазначити, що альтернатива "традиція — інновація" глибоко захована в культурі суспільства й не завжди усвідомлюється її носіями. Проте можна виокремити певні стани свідомості — ресентимент (що пов'язаний з відкритою апологією соціокультурних інновацій) і ригоризм (що суворо стоїть на сторожі традиції та звичаю), які свідчать про те, що коли в культурі відбуваються значні зсуви й різко зростає культурна мобільність, майже завжди на перший план виступає альтернатива "інновація — традиція".
Утім, доречно, напевно, повторити сумну констатацію У. Еко про те, що в будь-якій галузі мистецтва трапляються всі різновиди повторень (У. Еко наводить навіть певну типологію їх); отже, повтор властивий будь-якій літературно-художній традиції. Значною мірою мистецтво було й залишається таким, що повторюється. Поняття безумовної оригінальності є поняття сучасне, воно народилося в добу Романтизму: класичне мистецтво здебільшого серійне, а модернізм (на початку XX ст.) з його технікою колажу, "вусатою" Джокондою тощо, поставив під сумнів романтичну ідею творення "з нічого" (32, 68). А відтак будь-яка новизна потребує для себе визнання в термінах повторення й традиції. Вона обов'язково провокує власні симулякри.
Підіб'ємо підсумок: у традиції завжди є незламне ядро, неспалима її купина, завдяки якій вона виконує функцію охоронниці вічного, класичного, хрестоматійно-нормативного в історичному становленні; тим самим, її онтологічним підґрунтям є не мінливе, а вічне, що підтримує зв'язок часів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Філософія культури» автора Гатальська С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Статус традиції як особливої реалії культури“ на сторінці 4. Приємного читання.
