Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Аргумент "апріорного" К. Льюїс розповсюджує і на дослідження елементу "даності" пізнавального досвіду. Необхідно окреслити філософський аспект цієї проблеми, оскільки "філософія є вивченням апріорного". Вона намагається визначити природу реального, як етика – природу блага, а логіка – цінність і надійність того, що не виходить за межі звичайного досвіду. Намагаючись визначити "реальність", філософія формулює правила, але робить це всередині правил, іманентних практиці розуму, тобто прагматичній діяльності. Отже, ми бачимо, що зміст, тобто об'єкт логічного чи рефлексивного дослідження, який є типовим для нашого філософського мислення, знаходиться всередині людського досвіду. Філософування полягає в "індивідуації та критичному аналізі категорій як апріорних форм, з яких складається наш досвід".

Уже зазначалося, що у сфері нашого досвіду апріорне починається з поняття. Отже, можна говорити про два елементи досвіду – чуттєві дані та результати мисленнєвого пізнання. Відмінність між даними чуттєвого пізнання і понятійного (смислом, категорією, апріорним) присутня у всіх філософських системах, при цьому останнє часто суперечить з очевидністю досвіду. Однак досі залишається загальновизнаним, що існує два елементи: "дане" та "інтерпретація". Зрозуміло, що їх не так просто відокремити один від одного. Особливу увагу К. Льюїс акцентує на "даному". З його аргументації виходить: якщо немає і не було нічого "даного", то в мисленні (у думці) не могло б бути і змісту, не було б успіху чи невдачі в здійсненні діяльності, і було б неможливо здійснити і осягнути передбачення. Акцент на "даному", як вказує автор, являє собою "прагматистське дослідження того, яким чином ми верифікуємо наші вірування"

В аргументації К. Льюїса досвід постає, як зазначалося вище, змістовною неперервною інтерактивною єдністю організму та його оточення, і лише в контексті понять, що відображають таку єдність, "дане" піднімається до рівня усвідомлення і мислення. Інтерактивна єдність – це не просто постулат абстрактного мислення, оскільки воно має апріорні (епістемні або феноменологічні) виміри. Те, що незрозумілим для безпосереднього сприйняття чином входить в наш досвід, не є "чистим даним", а скоріше проявляє себе свідченням наявності "там" заповненого світу, що протистоїть нашій активності. Якщо досвід – це інтерактивна єдність наших реакцій і "онтологічно реального", то природа досвіду відображає як привнесені нами реакції, так і проникаючі "текстури" цієї реальності. У такій інтерактивній єдності проявлені обидва полюси: і онтологічно "інше", до якого відкритий наш досвід, і "дієвий" організм, у результаті цілеспрямованої активності якого цей досвід виникає

Те, що постає в досвіді, доводить далі К. Льюїс, також належить до незалежного реального; не існує онтологічного "провалля" між явищем (феноменом) і реальністю. Таким чином, те, що надається в досвіді, в одному напрямі, відкрито до структур об'єктивної реальності, а в іншому – до структур нашого способу осягнення реальності. У такій ситуації аналогічним є порядок "сущого" і порядок "знання", що постають певним чином "розведеними": в кожному з них напрям здійснення відносно напряму здійснення іншого є зворотним. Але саме їхня не просто "різноспрямованість", а спрямованість "назустріч один одному і задає умову можливості дійсного кінечного знання".

В аргументації К. Льюїса, те, що постає в досвіді, залежить і від реальності (об'єкта), і від способу осягнення (суб'єкта) в їхній взаємодії, а тому дзеркально не "відображає" жодного з них, хоча і відтворює їхні характеристики. Проникаючі "текстури" досвіду, що екземпліфікуються у кожному переживанні заразом слугують індикатором проникаючих структур об'єктивної реальності, яка в кожному переживанні подає себе для наших реакцій і забезпечує критерій доцільності наших понять. Головне полягає в тому, що в основі нашої вибірковості під час організації досвіду перебуває "апріорна примусовість". Тобто досвід не може бути вибраний за бажанням, а скоріше "повинен розпізнаватися будь- якою організаційною структурою, яка здійснює вибір".

Поставлена в якості логічного аналізу "апріорна примусовість" не "замикає" нас в межах феноменального, назавжди відриваючи від ноуменального світу за допомогою детермінуючих необхідностей, що містяться в розумі, а скоріше "виштовхує" нас назустріч "онтологічно реальному", завдяки чому заперечує конвенціоналістські заяви і претензії. Нездатність визнати цю інтерактивність, і, в результаті, заміна її або відображенням одного онтологічно реального, або відображенням однієї лише нашої вибіркової активності, призводить до суперечливих альтернатив: традиційний реалізм та ідеалізм, реалізм або антиреалізм, фундаменталізм або антифундаменталізм, об'єктивізм або релятивізм. Зрозумівши важливість цієї інтерактивної єдності, К. Льюїс вказує на можливість відсутності розходження між альтернативами (наприклад, між досить "критичним ідеалізмом" і досить "критичним реалізмом"). Він доводить, що хибні проблеми виникають через "підступні" заблудження, пов'язані з трактуванням знання як "копіювання".

У контексті своїх логічних міркувань К. Льюїс на основі аргументів доводить, що змістом знання є "онтологічно реальне", оскільки воно не залежить від свідомості, хоча визнає певну залежність знання від свідомості (суб'єкта пізнання). З аргументації ученого випливає, що відмова від тієї чи іншої із вищевказаних альтернатив походить із нездатності раз і назавжди заперечити припущення, що лежать "в основі споглядальної теорії пізнання", тобто із нездатності не враховувати апріорних структур, які слугують своєрідним способом конструювання смислових конструкцій реальності.

Принципово важливе місце в аргументації К. Льюїса займає розгляд Темпоральності та процесуальної природи світу, що надає можливість більше зрозуміти його філософію і місце в ній "апріорного". Перехід до "метафізики процесу" спостерігається в його твердженні про те, що "абсолютно дане" в його незалежності від ноетичної активності є "бергсонівська тривалість". Він прагне довести, що "абсолютно дане є оманливим теперішнім, що поступово зникає в минулому і все більше проникає в майбутнє без яких-небудь справжніх кордонів. Руйнування цього знаменує діяльність зацікавленого розуму". Якщо окремий об'єкт залежить від інтерпретуючої активності, то потенціальність такої його появи полягає в самій незалежно існуючій реальності. Такого роду потенціальність не є потенціальністю ідеальних архетипів або істотних рис в будь-якому розумінні. Скоріше ця потенціальність властива "способам продовження" або "послідовностям". Для К. Льюїса об'єкт, що є індивідуальною сутністю, яка сприймається в досвіді, володіє загальністю, котра "переливається" через його "демаркаційні лінії", але не тому, що світ є аморфним або ефемерним, а тому, що він володіє нескінченною різноманітністю щільного, непроникливого, наповненого процесу змін. У такому розумінні, як показують докази К. Льюїса, об'єкт постає абстрагованою частиною конкретного континууму подій.

Важливість диспозиціонального значення в перетворенні світу процесів у світ структурованих і володіючих смисловим значенням об'єктів відображена в тезі Дж. Дьюї про те, що "структурою є постійність засобів, речей, які використовуються для досягнення результатів, а не речей, взятих, як вони є в абсолютному плані". Далі він вказує, що: "відокремлення структури від змін, для яких вона слугує усталеним впорядкуванням, перетворює її на щось містичне – щось таке, яке постає метафізичним в популярному значенні цього слова".

Відмінність прагматистської реконструкції К. Льюїсом "апріорного", що у ролі аргументу задає ко тури входження в наш досвід "процесуального світу" у вигляді наділеного смисловим значенням "світу речей", витіювато і складно "переплітається" з його витонченим трактуванням заснованої на темпоральності "ноетичної креативності", укоріненої в цілеспрямованій природній активності, що конституює експериментальний характер досвіду. Цей апріорний елемент досвіду, який здійснює контроль на рівні можливості виникнення в досвіді значущої структури або фактів і об'єктів певних типів, має свої корені в конкретності людської поведінки, заміняється або змінюється в межах кінечної темпоральної структури такої поведінки. Таким чином, аргументація К. Льюїса сприяє висновку, що завдяки досвіду виникає можливість осягнення в певному контексті незалежного процесуального світу (всесвіту), а також забезпечується інструмент, за допомогою якого в межах нашого досвіду ми перетворюємо його на щось певне в межах нашого досвіду. Це відбувається з врахуванням "внутрішньо властивої для неї невизначеності, а також з нескінченною різноманітністю можливостей та потенціальностей, які розповсюджуються на минуле, теперішнє і майбутнє".

Свою концепцію "апріорного", яка постає центральною ланкою його аргументації в обґрунтуванні розробленої ним філософії, К. Льюїс обґрунтовує, аналізуючи певні наукові категорії. У результаті він робить висновок, що усі істини наукового пізнання залишаються невизначеними. На основі логічних доказів К. Льюїс доводить, що жодне емпіричне судження стосовно об'єктивної реальності не може бути до кінця верифікованим. Будь-яке емпіричне знання підлягає перевірці наступним досвідом, а цей майбутній досвід може його обезцінити. У результаті "емпіричне узагальнення завжди буде залежати від майбутнього, отже, від імовірного лише досвіду, у той час як апріорне судження завжди є правильним".

Ця теза і визначила апріорне найбільш переконливим аргументом в обґрунтуванні основних положень версії прагматизму К. Льюїса – концептуального прагматизму. Так, апріорний елемент слугує не лише наріжним каменем для розуміння духу класичного прагматизму, але й розуміння теорії аргументації, що пронизує всю філософію К. Льюїса і забезпечує йому належне місце як в традиції філософського, так і логічного мислення.

Таким чином, концептуальний прагматизм К. Льюїса репрезентує складну палітру логічних і філософських проблем. На противагу традиції прагматизму, учений вводить поняття "апріорного" для обґрунтування основних принципів його концепції. Система доказів К. Льюїса створює оригінальну концепцію, яка започаткувала нову систему мислення і розуміння. Аргумент "апріорного" став відправною точкою в спростуванні феноменалізму, продуктивному дослідженні "даного" в досвіді, формулюванні "строгої імплікації". У цілому на основі власної логіки К. Льюїс вибудовує також власну систему аргументації.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"
  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово