Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"

Логічні засади аргументації у філософському знанні

Для К. Льюїса "апріорне" постає свого роду аргументом в розвитку його розуміння сутності прагматизму, який не може поставати у вигляді спрощеної редукції до практичного досвіду і вигоди. Інтерес К. Льюїса до прагматизму досягає своєї найвищої точки в процесі його спроб зрозуміти основи правильних звичайних висновків. Логічні відношення є наслідками, отриманими з прийнятих нами дефініцій в узгодженості з послідовним мисленням. Однак, якщо закон несуперечливості утворює граничну основу загальнозначущості (validiti) логічних принципів, то що ж тоді слугує основою його власної загальнозначущості? Логіка, як система дедуктивних висновків і логічних законів, подібно закону виключеного третього і як сама необхідність несуперечливості (і як апріорна система знань), у К. Льюїса знаходить "основи в його прагматизмі". Він проникає і складає саму "серцевину" його мислення.

За своєї суттю всі люди є активними істотами. На основі цієї тези і враховуючи апріорне як аргумент для системи своїх доказів, К. Льюїс робить висновок, що поняття, які застосовує мислення, логіка, яка розкриває ці поняття та їх смисли, і саме розумне мислення виникають з поведінкових реакцій на оточуючий світ, в якому перебувають індивіди. Наші способи поведінки, експліковані прийнятою логікою мислення. Це ті способи, які "працюють" і зберігаються завдяки тому, що вони "працюють". Принцип несуперечливості, на якому засновуються повсякденні висновки типу "якщо, то", що використовуються у процесі прийняття рішень, і який лише в певних формальних логіках знаходить правильне застосування, являє собою "прагматичний імператив". Ним потрібно керуватися для того, щоб мислення і діяльність не зводили один одного в ніщо. Так, К. Льюїс доводить, що за своєю природою "логічна необхідність виростає з емпіричної необхідності висновку".

Остаточною основою імперативу несуперечливості слугує, на думку К. Льюїса, цілеспрямований, попередньо заданий (тобто апріорний) характер досвіду. "Практична несуперечливість, – підсумовує філософ, – не може бути зведена до суто логічної несуперечливості". Однак, хоча вихідною точкою, аргументом для логічних досліджень К. Льюїса стали абстрактні концептуальні системи, під час аналізу він, по суті, зійшов на той рівень, з якого почав сходження Дж. Дьюї в своєму прагматичному трактуванні логіки. Вищенаведену думку він сформулював просто: "практичний характер необхідності є телеологічним". Або, як він констатував відносно основних "схем" мислення: "раціональність в якості абстрактного поняття і є узагальненою ідеєю відношення “засобу-наслідку” як такого. Впорядковані логічні відношення укорінені в умовах самого життя; вони мають “прототипи в органічному жилі”".

Такий аспект аргументації К. Льюїса показує, що аналітичні істини для нього виражають відношення не лише між мовними смислами, а також між смисловими значеннями слів. Точка зору, що апріорне коек- стенсіональне з аналітичним, але залежить від лінгвістичних конвенцій, не дозволяє обґрунтувати епістемічну функцію апріорного. На противагу цьому конвенціалістському погляду, аналітичність зумовлюється жорстко визначеними інтесіональними відношеннями між смисловими значеннями. Згідно з К. Льюїсом, "поняття неможливо точно виразити словами або показати, пред'явивши слова і відношення між словами". Відокремлювати мовне поняття від вираженого ним смислового поняття означає здійснювати операцію абстрагування, оскільки ці два види значення слугують доповненням, а не альтернативою один одному і "поділяються в абстракції, але не поділяються на практиці".

У контексті апріорного підходу – це абстрагування мови від смислового поняття (поняття наповненого смислом), яке вона виражає, може бути корисним під час проведення певних видів аналізу. Однак К. Льюїс вважає його руйнівним для філософської теорії, якщо ця відмінність абсолютизується, а для процесу дослідження постулюється ключова роль мовного смислу.

Далі К. Льюїс аргументує, що хоча апріорі варіативне і залежить від мови, його не можна називати довільним. Для апріорних істин логіки і "чистої" математики достатньо володіти внутрішньою несуперечливістю. Однак коли вони застосовуються практично (подібне траплялося із системами неевклідової геометрії), то стає очевидним момент вибору апріорі і зв'язок з прагматичними критеріями. Це говорить про те, що пізнання переслідує практичну ціль і слугує певним інтересам. Спосіб активності мислення відповідає нашій потребі розуміти, щоб в умовах досвіду, що "вислизає", контролювати ситуацію. Іншими словами, апріорі є "винайденням" розуму, і з усіх апріорних ідей обираються і передаються ті, що виявляють власну корисність у розумінні і освоєнні реальності. Обґрунтовуючи апріорне як аргумент для обґрунтування своїх "більш загальних проблем", К. Льюїс уточнює: "Апріорі не стільки продиктоване тим, що надано в досвіді, і не стільки повідомляє людській природі позачасовий компонент, скільки відповідає загальним критеріям прагматичного характеру... Це стосується категоріального мислення та інших видів практичної діяльності. Тут, як і скрізь, невдача в реалізації певних цілей коректує і утримує певні риси і прояви поведінки".

Практичну діяльність можна віднести до "апріорних структур повсякденності", що допомагає зрозуміти значення концепції "апріорного" К. Льюїсом в обґрунтуванні ним своєї філософії, а також зрозуміти реальні функції теоретичних моделей і класифікацій, контролювати практичні наслідки, здавалося б, формальних визначень. Вивчення дисциплінарних просторів повсякденності розкриває "місце", у якому та чи інша істина стає "переконливою". "Самоочевидність сутності", "суть справи", "розум вільної спільноти" – усі ці посилання герменевтики, феноменології та теорії комунікативної дії так само недостатні, як і посилання на буття, природу, Бога. Істину неможливо пояснити і "демонічними" здібностями суб'єкта. Дійсно, може бути, найбільш головним саме і постає "місце", що займає той, хто проголошує істину в соціальній ієрархії, та "інститут", який він представляє.

Отже, реконструкція "апріорі повсякденності", що містить практичну діяльність і всі види досвіду, не повинна обмежуватися понятійним описом її феноменів та інститутів, складанням категоріальних схем і класифікаційних таблиць. Це було б "диспозитивом" повсякденності, способом її консервації. Насамперед важливо "відокремлювати повсякденний досвід від феномену пізнання, де нас цікавить і нова інформація", – зазначає Б. В. Марков.

Очевидно, що саме так можна розуміти підхід К. Льюїса до апріорного, яким він аргументує свою концепцію. Вважається, що учений постулює "феноменалістичний редукціонізм", згідно з яким, поняття редукуються до чуттєвих даних, із яких вони "конструюються". І хоча поняття є похідним від чогось чуттєвого (емпіричного), і поняття самі можуть бути названі чуттєвими на основі того, що відсилають нас до досвіду, однак навіть поняття в цьому чуттєвому аспекті не можна звести до змісту досвіду. Для К. Льюїса з його акцентом на "апріорному" аспект поняття забезпечує "смисл", принцип або форму. Завдяки цьому люди інтерпретують і організовують сенсорний аспект досвіду. Поняття містить реакцію, яка, як герменевтичний принцип, включається в сам характер того, що осягається. У результаті, поняття, смисл кожної речі не зводиться до певних даних, існуючих відокремлено від характеру реакції. Лише на основі включення в процес пояснення даної позиції аргументу апріорного "сенсорне стає усвідомлюваним".

Така інтерактивна єдність суб'єкта, який пізнає, і об'єкта, який пізнається, виникає з інтерактивної єдності організму і оточуючого середовища на початковому рівні досвіду. К. Льюїс з позиції прагматизму розглядає поняття (апріорне) у біологічному контексті звичок або установок реагування. Тобто поняття постає "різновидом цільової установки" . Феноменологічна значущість звички полягає в тому, що звички, настрої або схильності переживаються безпосередньо і пронизують саму тональність та структуру змісту, який безпосередньо сприймається. Так, К. Льюїс, спираючись на це, стверджує, що він не захищає феноменалізм, а скоріше викладає "феноменологію перцептивного".

Залучення апріорного в ролі аргументу дозволяє більш продуктивно виявити зміст поняття "смислу", або смислового значення "феноменології перцептивного". Імпліцитне смислове значення є схильністю або звичкою, за допомогою якої індивіди взаємодіють з оточуючим середовищем. Експліцитне смислове значення є "схемою" або "критерієм" в мисленні, завдяки якому людина "схоплює" реальність (наявність) чого-небудь, коли потрібен певний тип реакцій, щоб отримати бажаний результат. Визначаючи типи реакцій, доводить К. Льюїс, "схема" з її можливими образами або аспектами постає загальною на противагу індивідуальним сутностям, що "осягаються з її допомогою". Якщо конкретний емпіричний зміст досвіду потрібно розуміти як щось індивідуальне серед багатьох інших індивідуальних сутностей, то "схему" застосування смислового значення (або звички) до досвіду потрібно розглядати як те єдине, що визначає багато іншого.

Важливість змісту, що охоплюється структурою "схеми", полягає в тому, яким чином вона виникає. Подібна структура являє собою аспект диспозиціонального структурного порядку, що здійснює над нею контроль і керує можливими перетвореннями одного аспекту "схеми" на інший. Смисл в диспозиціональному розумінні постає правилом для виробництва аспектів схем, що є умовами для можливих верифікуючих випадків. Наявний ("живий") смисл містить умови своєї верифікації. Схильність або звичку (тобто "живий смисл"), можна вивчати через його конкретні прояви, але неможливо досліджувати як остаточний, оскільки його ніколи неможливо редукувати до певної послідовності подібних проявів. Звідси випливає, що хоча смисл (поняття, означення) ніколи не може бути цілком описаний, будь-який його аспект може бути вивчений. Отже, застосування аргументації з урахуванням апріорного перетворює теорію аналітичності К. Льюїса на "теорію включення або вміщення, а не синонімії".

Такий висновок зумовлено тим, що завдяки своїй логіці диспозиціонального функціонування "смислових значень" (апріорних понять) К. Льюїс може запропонувати вирішення проблеми включення, оскільки ця логіка пояснює, як саме можна виявити, що певна якість або ознака, не вказані наочно у визначенні, однак є істотними для смислового значення (поняття), яке досліджується. Якщо те, що смислове значення (поняття) породжує або містить, занадто часто залишається без застосування, то воно може змінитися завдяки формуванню нових звичок, які по-новому творчо закріплюють "індуктивно акумульований досвід". Однак тоді ми маємо вже нове поняття або нове правило для генерації умов верифікації, яке тепер за потреби містить, принаймні в окремих випадках, інші можливі аспекти схеми. Хоча слова, які використовуються, залишаються тими самими, смисли, які їм приписуються, "можуть вже бути іншими". Отже, аналітичні істини визначають відношення між смисловими значеннями, а не лише мовними значеннями (поняттями).

В цілому трактування К. Льюїсом смислу понять "аналітичність" і "апріорність" руйнує ту конвенціоналістську позицію, згідно з якою, аналітична істина не виражає нічого, окрім того, що визначається або може визначатися системою мови, на якій вона сформульована. Хоча К. Льюїс обґрунтовує, що у виборі символів, приписуванні їх поняттям, а також у виборі понять для розгляду та аналізу присутній елемент конвенціональності, він заразом намагається логічно довести, що взаємозв'язок між поняттями є і не лінгвістичний, і не довільний.

До того ж, хоча відношення між смислами понять можна визначити без звернення до яких-небудь фактів, поняття та їх смисли створюються на основі врахування минулого досвіду і обираються згідно з прагматичними міркуваннями. Апріорна істина у функції її репрезентанта виникає в межах цільових установок інтерпретації, що вилучаються з контексту минулого досвіду. "Те, що постає апріорним, – узагальнює К. Льюїс, – передує досвіду майже в такому ж смислі, в якому йому передує ціль. Цілі не диктуються змістом даного, а належать нам самим. Однак цілі повинні сформуватися і здійснитися шляхом досвіду... Приблизно у такому ж аспекті те, що є апріорним і йде від свідомості, передує теперішньому досвіду, однак в іншому відношенні воно все ж не постає незалежним від досвіду в цілому".

Стосовно розуміння К. Льюїсом апріорного, то воно для нього постає, окрім надання йому статусу аргументу, своєрідним "найбільш далеким шляхом до найближчого". Це означає, що у процесі пізнання, яке претендує на істину, зазвичай виникають труднощі. Справа в тому, що знання, насамперед у процесі теоретичних рефлексій, передбачає також і особисте зусилля того, хто пізнає (філософує), тобто того, в кому неспівпадання близького і далекого виявляє себе найбільш яскраво, в якого ясне для нас і ясне за природою найбільш далеко віддалені один від одного. У такому контексті це положення стверджує аргумент М. Гайдеггера: "Онтично найближче і відоме є онтологічно найбільш далеке, яке не впізнається". Тому, якщо продовжити гаидеггерівськии аргументативний ряд, то філософія, як виявляється, не може не містити повернення філософуючого "з онтологічної далини в онтологічну близькість, і навпаки, дистанціювання від онтичної близькості".

Таким чином, якщо пізнання, за умови, що воно є "шляхом", який, як і кожний шлях, передбачає "розведення terminus a guo і terminus асі guen, починає поставати як незвичний, і, на перший погляд, надмірний шлях до того, що і без цього шляху завжди присутнє. Філософське зусилля, спрямовано на досягнення вже присутнього, а саме – апріорі, показує себе як найбільш далекий, обхідний шлях до найближчого. На основі цього можна стверджувати, – зазначає А Б. Паткуль, – апріорі – це найближче, яке вимагає досягнення на найбільш обхідному шляху, що виявляється дозволяючою межею для всього, що на цьому шляху може виникати".

На наш погляд, такий шлях і застосовує К. Льюїс. Взявши в якості аргументу апріорне, він визначає завдання власної філософії, розробляє систему полівалентної логіки, вивчає даності (можливості) пізнавального досвіду, узагальнює проблему досвіду, аналітичності, символів, смислів, значень, понять тощо. У результаті формується його власний досвід мислення, своя термінологія та варіант прагматизму.

У системі аргументації К. Льюїса поняття постають "апріорними правилами", укоріненими в диспозиціональних схильностях, що "законодавчо" визначають способи можливої інтерпретації досвіду. Апріорні істини роблять явними відношення імплікації всередині цих інтерпретацій і між ними. Генетично ці правила виникають завдяки "кумулятивному ефекту минулого досвіду і творчому синтезу, або “закріпленню” всередині “протікання” досвіду диспозиціонально організованих взаємозв'язків між можливими переживаннями. Однак в будь-якій точці емпіричного процесу диспозиціональне значення логічно містить все те, що було ним творчо синтезовано або “закріплено”, або, навпаки, все те, для генерації чого воно має силу або потенціал".

Такого роду аналітичні взаємозв'язки, що мають інтенсіональну основу, виникають із цілеспрямованої активності та "пронизують" всі рівні досвіду, починаючи з найбільш "рудиментарних очікувань дорефлексивного досвіду і закінчуючи досконалим, витонченим науковим знанням і розробкою абстрактних формальних систем". Можливо, не так легко буде осягнути важливі структури смислового значення, прослідкувавши, які поняття включені в експліцитне вираження того чи іншого взаємозв'язку. Однак експліцитне подання проведеного логічного аналізу поняття є спробою осягнути те, що було імпліцитно задіяно в структурі суб'єктивної цілеспрямованої активності, у струкіурі, яка містить формальні схеми її застосування.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Логічні засади аргументації у філософському знанні» автора Комаха Л.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Логіка філософського доказу в період становлення системи аргументації

  • Антична думка в пошуках "Істини" і "Блага"

  • Докази буття Бога в теоцентризмі: логіка і метафізика

  • "Універсальний сумнів" картезіанства як основа раціональної аргументації

  • Розділ 2. Проблеми пізнання та істини в аргументах "логічного позитивізму"

  • Система доказовості в аналітичній філософії

  • Антиметафізика неопозитивістської інтерпретації істини: аргумент верифікації

  • Логіка аналізу і перевірки об'єктивного знання: аргумент фальсифікації

  • Розділ 3. Теорія аргументації в контекстах смислоутворення

  • Основні параметри смислу як аргументу пізнання і життєдіяльності

  • Рефлексія і достовірне знання: від методу до аргументу

  • Принцип довіри до суб'єкта пізнання: аргументи "pro" і "contra"

  • Розділ 4. Логіка аргументації в метаметодологіях "філософії науки"

  • Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

  • "Спонтанна" аргументація в "анархічній епістемології"

  • Аргументація достовірного знання в "прагматичному аналітизмі"

  • Розділ 5. Дискурс аргументації в сучасній філософії: праксеологічний аспект

  • Аргумент "апріорного" в "концептуальному прагматизмі"
  • Креативи логіки сучасного мислення в аргументах "риторики економіки"

  • Деконструкція "онтологічного аргументу": логіка, економіка, етика

  • Заключне слово