Розділ «ЛИСТ LXXXVIII»

Великої витрати часу, великої втоми для чужих вух коштує ось така похвала: «Ото освічена людина!» Будьмо вдоволені скромнішою назвою: «Ото доброчесна людина!» Хіба не так? А може, маю розгортати літописи всіх народів і дошукуватися, хто вперше написав якийсь вірш? Маю обраховувати, до того ж без жодних свідчень, скільки років стало поміж Орфеєм та Гомером? Маю сушити собі голову над тими нісенітницями, якими Арістарх(6) прямо-таки всіяв чужі вірші? Маю розтринькувати свою старість на підрахунок складів? А ще, може, втуплю погляд у пісок із кресленням геометрів?.. Чи настільки б я забув той рятівний заклик: «Заощаджуй час!»? Усе це знатиму? Чого ж у такому разі не знатиму? Граматик Апіон, який за часів Гая Цезаря об'їжджав міста всієї Греції, де його приймали, мовби то був другий Гомер, запевняв, що творець «Іліади» й «Одіссеї», викінчивши ті дві поеми, додав до них ще вступ, де і описав перебіг Троянської війни. Підтвердженням своєї думки вважав те, що Гомер, мовляв, навмисне почав перший вірш буквами, які вказують на число написаних ним книг(7). Як бачиш, навіть таке по-винен знати той, хто намагається багато знати,- замість того, щоб замислитися, скільки часу забирає недомагання, скільки - суспільні справи, а скільки - особисті; скільки його йде на буденні клопоти, скільки - на сон. Веміряй свій вік! Хіба вмістиш у ньому таку юрму всіляких занять?

Досі йшла мова про вільні науки й мистецтва. Та хіба мало зайвого у філософів? Хіба в них мало такого, на що й не зіпрешся в житті? Опустились і вони до розмежування складів, до вивчення властивостей сполучників та прийменників. Уже, бач, заздрять граматикам, заздрять геометрам. Що було зайвого в тих науках, тим вони засмітили свою. А от тобі й наслідок: доладніше вміють говорити, аніж жити. Послухай-но, скільки зла у надмірній тонкості і якою вона стає завадою на стежці до правди! Протагор говорить, що про кожну річ в однаковій мірі можна стверджувати щось одне і водночас щось цілком інше, значить,- так само й про те, чи можемо про кожну річ стверджувати щось одне й водночас - щось інше. Навсіфан(8) доходить висновку, що з усіх речей, які, як нам видається, існують, існування жодної не може бути підтверджене переконливіше, ніж неіснування. Пар-менід(9) же запевняє, що з-поміж усього, що бачимо, не існує нічого, крім одного лише всесвіту. А от Зенон Елейський одним махом дав собі раду з усіма труднощами, заявивши, що взагалі нічого не існує. Подібним займаються прихильники Піррона(10), і мегарейці, й еритрейці, й академіки, які започаткували нову науку - про те, що ми нічого не знаємо.

Пожбур усе це туди, де купа іншого непотребу, на який так багаті вільні мистецтва! Ті подають мені ні до чого не придатну науку, а ці позбавляють мене надії будь-чого навчитися. Та краще вже знати зайве, аніж взагалі нічого не знати! Ті не засвічують попереду світла, щоб я скерував свій зір до правди, ці - взагалі позбавляють мене зору. Якщо я повірю Протагорові, то довкіл - один тільки сумнів; якщо Навсіфану,- то певним є лише те, що нічого нема певного; якщо Парменіду,- то існує лишень щось одне, єдине; а якщо Зенону,- то й того єдиного не зостанеться. То що в такому разі ми самі? Що в такому разі довкілля - все те, що нас живить, підтримує? Вся природа - тільки тінь, або марна, або облудна. Вже й не знаю, на кого більше гніватися: чи на тих, хто переконує нас у нашому незнанні, чи, може, на тих, хто не дає нам змоги навіть знати про те незнання.

Бувай здоров!