Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА ДАВНЬОЇ РУСІ»

Лекції 2—3

1. СВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ СХІДНИХ СЛОВ'ЯН ЯЗИЧНИЦЬКОЇ ДОБИ

Наші далекі пращури, виборюючи умови свого існування, завбільше тяжіли до осілості і хліборобства, закріплення та сколонізування тих земель, на які вони приходили. На цих землях ставилися укріплені городища, навколо яких засновувалось господарство. Уже з часів античності вони виступали основними постачальниками збіжжя для своїх сусідів, у тому числі і для численних грецьких міст-колоній, які, починаючи з VII ст. до н.е., виростали на землях чорноморського узбережжя, особливо при дельтах рік Дністра, Бугу, Дону, Дніпра. Спілкування з ними, про що свідчать грецькі та інші джерела, дає змогу деяким нашим письменникам і культурологам відносити праУкраїну до кругу тодішньої Еллади, кругу тієї великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, власне єдиної культури, до якої належав стародавній світ. З частини його варіантів витворилась пізніше західна культура, вся західна цивілізація, все те, що нині вважаємо єдиною культурою, до якої не належали ні Середня, ні Західна Європа, а ні сусідні нам від Заходу і, тим більше, від Півночі, народи, оскільки ми були північною окраїною, північним сегментом цього культурного кругу (див.: Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992. — С. 12).

Звичайно, заперечувати такий висновок, як і думку про тісні контакти наших пращурів з античною Елладою, не доводиться, хоча не слід перебільшувати, а тим більше абсолютизувати цей вплив, бо крім греків східні слов'яни спілкувалися й з іншими народами, переймаючи від них елементи культури, вірувань, проте залишаючись самими собою, витворюючи свою власну культуру, яку й сьогодні називають хліборобською. Маючи давні традиції ще з часів неоліту, ця культура, ввійшовши в плоть і кров українського народу, чітко проявляється і в наші дні. Куди б не закинула доля українця — в далекі Канаду, Аргентину, Бразилію, Південний Казахстан, на землі Далекого Сходу і Камчатки, крайньої Півночі, завжди безпомилково впізнаєш його оселю, бо за будь-яких умов навколо неї він засновує господарство.

Заняття хліборобством, яке вимагало тривалої осілості, зумовлювало світогляд давніх українців з їх почуттям єдності з природою, формування стилю життя і мислення, вироблення способу орієнтації та освоєння світу, що органічно входило в їхню культуру, передаючись в багатьох поколіннях від батька до сина" Цілком зрозуміло, що на початкових етапах своєї історії праукраїнці спирались на емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожненням реальних сил природи, поклонінням їм, вірою в духів, які населяли і супроводжували людину від її народження до смерті, що, власне, було основою природної релігії, яку християнські письменники називали варварською, язичницькою. Однак без аналізу цього язичництва неможливо зрозуміти історію східного слов'янства загалом і давньої Русі зокрема. Те, що християнські письменники називали язичницьким, фактично виступало складовою частиною поглядів, вірувань, обрядів, які супроводжували життя наших пращурів упродовж багатьох тисячоліть, продовжуючи в ряді випадків функціонувати і сьогодні. Та не такими вони були й поганськими, варварськими, як це намагаються зобразити християнські автори та проповідники. До речі, це визнають і офіційні історики християнства. Так, І. Огієнко підкреслює високу культуру української народної релігії, обопільності її відносин, шанування гостей, способу одруження, величності селянських побутових відносин і обрядів (Огієнко І. Хрещення українського народу // Київ, старовина. — 1992. — № 2. — С. 110).

Народна релігія наших пращурів своїм предметом мала природу, де головні її боги виступали образами самої природи: Сварог — бог Сонця, Стрибог — дощу, Перун — грому. Крім цих головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала множина інших богів. Особливо тісно були пов'язані слов'янські вірування із землею. Боги населяли ліси, поля, води, покровительствували різним галузям господарства. Кожне урочище мало своїх богів, кожна околиця була оповита повір'ями про русалок, водяників, лісовиків. Вся земля усвідомлювалася наявністю богів, які тісно зв'язували людину з рідним краєм, витворюючи у неї любов до нього. Опікунами роду були Роди,

Рожениці, Домовики. Множина язичницьких богів була тісно прив'язана до природи, залежала від неї, а сама природна релігія відливалася у своєрідний релігійний календар, де свята збігалися із станом природи, польовими чи іншими роботами. В світогляді слов'ян того часу світ людини виступав як світ природи. Самі природні сили мислилися ними в термінах людського досвіду, а останні в термінах космічних явищ, де не тільки земне буття людини усвідомлювалося нерозривно з природою, а й світ божественності мислився як природа.

Природа не протиставлялася божеству і не протистояла йому. Сили природи, природні стихії для носіїв міфологічної свідомості, розчинені в народній релігії, поставали як божественні, що в своїй сакралізації природи і у філософському контексті приводило до наївного пантеїстичного світорозуміння в його натуралістичних позиціях. Матеріальний світ тут виступав як співвідносний божеству, а божественне відносно матеріального світу виступало не у функції творця, а тільки як впорядковуюче начало. Звідси поклоніння природі, її силам. Боги повністю належать природі, не мають ознак супранатуральних. Світу іншого порядку не існує. Є лише один світ, в межах якого на рівні рівних стоять і люди, і боги, що їх створили. Таке світорозуміння забезпечувало цілісну інтерпретацію досвіду, його накопичення та осмислення, передачу від покоління до покоління, співвіднесення мислення до предметів і явищ навколишнього світу, орієнтуючи його на безпосереднє розв'язання практичних завдань, на практичне освоєння людиною природи.

Слід зазначити, що дохристиянські вірування наших предків не були незмінними, як і не були незмінними міфологічні уявлення їх про світ. На тих чи інших етапах історичного розвитку вони поповнювалися різними богами, які уособлювали різні важливі сили природи. Своєрідну періодизацію слов'янських язичницьких культів дав нам невідомий руський автор XII ст. в своєму "Слові про ідоли", в основу якого покладено повчання Григорія Богослова, спрямоване проти античного язичництва. Він виділив три основних етапи формування вірувань східних слов'ян: поклоніння упирям та берегиням, тобто сучасною мовою своєрідний тип дуалістичного анімізму, пов'язаного із задобренням упирів і вдячністю берегиням, що захищають людину; поклоніння Роду і Роженицям, які, будучи божествами роду, поступово трансформувалися в божество плодовитості і родючості, де саме з Роженицею формувалося у ранніх землеробів уявлення про жіноче божество народжуючої землі, вилившись на руському грунті в образі Макоші (Мокоші); вірування, пов'язані з Перуном, — Дружинно-князівським богом війни і зброї, що, власне, було справою більш пізньої історії, який хронологічно відповідав народженню східнослов'янської державності, і, мабуть, не випадково, що перші свідчення про визнання нашими предками ідеї верховенства єдиного головного бога відносяться до VI ст. в працях грецького історика Прокопія. Спробою посилення цієї ідеї стала перша релігійна реформа Володимира Святославича.

Ставлячи за мету укріплення держави, перетворення Києва на релігійний центр усіх східнослов'янських племен, він спробував приєднати східнослов'янських язичницьких богів до одного пантеону. В центрі дітинця, "на холму вне двора терема", він звелів збудувати дерев'яну статую бога Перуна із срібною головою і золотими вусами, а також Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Макоші, де Хорс і Даждьбог уособлювали сонце, однак мали різне походження (Даждьбог — слов'янське, Хоре — іранське). Споріднений Хорсу за походженням Симаргл поставав богом землі, підземного царства, Стрибог — слов'янським богом вітрів, а Макоша — богинею родючості. Проте із встановленням язичницького пантеону Київ не перетворився на єдиний релігійний центр всієї Русі. Язичництву з його політеїзмом і відсутністю єдиного верховного божества всіх слов'ян була чужа ідея централізації країни. В умовах зародження феодального способу виробництва вірування язичництва переставали задовольняти суспільно-історичному і культурному розвитку Русі і мусили поступитися християнству.

2. Організація державності. Християнізація русі як зміна світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів

Процес соціалізації наших пращурів проходив типовим для більшості народів світу шляхом. Як встановлено В. Петровим, уже за часів трипільської культури їх поселення будувалися відповідно до родових зв'язків, де рід виступав основною клітиною соціальності, уособлюючи велику родину, яка працювала на своєму дворищі, мала спільне майно, вела спільне господарство під проводом свого старшини.

Визначаючи особливості роду праукраїнців, І. Крип'якевич характеризував його як суспільну групу, невелику, але дуже суцільну, злучену зв'язками крові і спільними інтересами. Солідарно заступаючись за своїх членів, рід обороняв їх, а в часи війни члени роду виступали як один бойовий відділок, свідомий того, що бореться за свої оселі, майно, своїх дітей. Родини, що вели своє походження від одних предків, об'єднувалися в одне плем'я. Кожне плем'я мало свої окремі господарські інтереси, територію розселення, творило свою військово-оборонну організацію, власне князівство. У міру потреби створювалися родоплемінні союзи, проте вони мали тимчасовий характер і розпадалися після виконання своїх функцій.

Форму суспільної організації східних слов'ян грецькі письменники називали демократією, однак ця форма не мала нічого спільного з грецькою демократією в повному розумінні цього слова, оскільки на чолі роду, племені, племенного союзу стояв провідник, якому підпорядковувалися всі. Недоречно називати форму тогочасної суспільної організації праукраїнців державою. Це були лише її підвалини. Крім того, більш суспільно організовані сусіди не були зацікавлені в об'єднанні слов'янських племен, відтворенні ними своєї державності. Та все-таки вже у IV ст. на теренах нашої Вітчизни виникла суспільна організація з типовими атрибутами державності, в тому числі й спільною територією як осередком зіслов'янення інших племен, що проживали на ній.

Це була держава антів, які осідали на південних землях України. її історична роль полягала в тому, що праукраїнський народ не тільки знайшов важелі для свого державотворення, а й вперше організував державу, яка мала спільну територію і дала назву цілому народові. Проіснувавши майже три століття і залишивши помітний слід в історії, держава антів упала під ударами азіатських орд, а її населення було змушене скотитися на смуту лісів — Подніпров'я, Київщини, Чернігівщини і далі на північ та схід. Саме тут у V ст., ймовірно, під впливом антської держави, організувалося державне утворення під проводом князя Кия, яке в VI—VII ст. стало центром світової торгівлі, культурним осередком, найбільшим у Європі, що отримало потім назву Київської Русі. Як уже зазначалося, у XIX ст. цією історичною метафорою відповідно до певних історіософських концепцій було позначене державне утворення східних слов'ян на чолі з Києвом. Виникнувши "знизу", тобто під безпосереднім впливом життєвих потреб східнослов'янських народів, після віроломного вбивства руських-князів Аскольда і Діра, Русь потрапила під провід варязької династії Рюриковичів, перетворившись за часів Олега в ранньофеодальну державу типу централізованої монархії, яка могла розвиватися тільки через зовнішню експансію з властивими їй для того часу методами — мілітарними. Варяги увійшли в місцеву панівну верхівку, зайняли в ній головні місця, надавши державній владі військового характеру, сперши її на полки чужоземних вояк.

Отже, роль варягів полягала не в утворенні держави, а в тому, що вони внесли в державну організацію нові форми — мілітарні, підштовхнули до нових утворень, об'єднали країну в одну цілість на теренах багаторічної осілості східнослов'янських племен, пращурів сучасних українців, від Карпат до Волги, що, власне, й було завершено завойовницькими походами Святослава. Однак при орієнтації князів варязького проводу на мілітарні методи зовнішньої експансії з їх поля зору випадало завдання внутрішньої розбудови держави. Останнє стало справою Володимира Святославича, який, обмеживши варязький мілітарний дух, став опиратися на місцевих "кращих людей", піднімав авторитет Київської держави як рівноправного партнера серед інших держав. Це вдалося зробити завдяки укріпленню соціально-політичних основ держави, де важливу роль відіграла також орієнтація Володимира Святославича на прийняття християнства.

Як уже зазначалось, спорудження язичницького пантеону на київській горі не перетворило Київ у єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Так рішуче, як колись стверджував язичницькі порядки, Володимир порвав з ними і ввів християнство. Християнство з його монотеїзмом, ієрархізмом святих, розвитком вчення про панування і покору, проповіддю непротивлення злу насильством якнайбільше відповідало державному ладу та ідейним принципам феодальної держави порівняно з язичництвом з його політеїзмом і схильністю до духу буремності. І хоча християнство було відоме на Русі задовго до офіційного його введення, але саме 988 р. для літописців, що належали до духовного стану, став тим рубежем, який поділив історію східних слов'ян на два періоди: язичницький, коли руський народ перебував у повному мороці та невігласності, і християнський, що приніс світло високої культури в його пітьму. Введення християнства розглядалось по суті як акт народження нової людини, позбавленої її багаторічної гріховодності.

Введення нової релігії було не простим актом і зустріло протидію широких верств руського суспільства. Неймовірно, щоб киян хрестили в Дніпрі одночасно, як це описано в літописах. Таке колективне хрещення можливе тільки як демонстрація представництв вищих верств, як приклад для населення. Без радощів було сприйнято введення християнства і в самому Києві, де, як пише літописець, "плакохусе его неверни людне, еще бо не бяху прияли святого крещенья".

У Новгороді проти прийняття християнства спалахнуло повстання. Посадник Добриня і тисяцький Путята примусили новгородців хреститися насильно: Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем. В народі ще довго "потай" поклонялися язичницьким богам, "под овином приносили жертви бесам, болотам і кладезем". Церковники жалілися, що на "грища з бісівськими танцями" люди збираються з більшим бажанням, ніж на богослужіння. Тому заяви деяких письменників про те, що 988 р. став роком повного прийняття християнства Київською державою, котра прийняла його без особливих перешкод (Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — С. 31), не витримують критики. Переконливим свідченням відомих письмових джерел про повільність процесу християнізації Русі є матеріали могильників того часу. Дійсно, під впливом нової релігії уже в IX ст. відбувається поступова зміна похоронних обрядів: поряд з трупоспаленням з'являються і трупопокладання.