Розділ «ТЕМА. ВІД БРАТСЬКИХ ШКІЛ ДО КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ (ідеї гуманізму і реформації в братських школах)»

Лекція 7

Наприкінці XVI — першій третині XVII ст. провідну роль у формуванні і прискоренні розвитку гуманістичних і реформаційних ідей як форми соціально-політичного та духовно-культурного протесту проти наступу католицизму й уніатства, антифеодальної ідеології беруть на себе організації православного населення міст — братства. Як зазначає І. Крип'якевич, ці давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою, сконцентрували в собі ідейну, освічену частину міщанства і стали вогнищами нового суспільного життя. Вони зміцнювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, здійснювали широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Тут зародилось нове письменство, що тісно пов'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас.

Згадка про братства зустрічається в другій половині XV ст., проте широкий братський рух практично поширюється з 80-х років XVI ст. Створюючись при церквах і стаючи за формою національно-релігійними організаціями, братства охоплюють не тільки значну частину міст, а й деяких сіл України, беручи на себе далеко ширші функції навіть від тих, на які вказує І. Крип'якевич. У той час як магнати, значна частина шляхти і православних ієрархів прийняли унію, або католицизм, саме братства стають ідейними центрами опору іноземному поневоленню, осередками захисту мови, культури, віри, всіх духовних традицій українського народу, використовуючи гасло боротьби за віру прикриттям соціальної і політичної боротьби.

Вони прагнули визволити своїх громадян з-під опіки королівської влади та влади православних владик-відступників, здійснювали представництво на сеймах, відстоювали політичні, майнові, духовні інтереси українського населення, захищали його право на ремесло і торгівлю. Братства мали свій суд, спільну власність, скарбницю, фундували і утримували школи, друкарні, шпиталі, опікували бідних, хворих, обирали на своїх загальних зборах учителів, проповідників, священиків, старших братчиків. Основну масу братств становили ремісники, купці, службовці магістрату, місцевий простолюд, однак як демократичні організації, що тяжіли до самоврядування, братства допускали представництво усіх станів, тому до них входили нижче і середнє православне духівництво, патріотично настроєна православна шляхта. Братства підтримували тісний зв'язок між собою, обмінювалися підручниками, полемічними творами, учителями і проповідниками. Вони вносили світський напрям у духовну культуру України, сприяли секуляризації богослужіння. Підриваючи монополію духовенства на заняття наукою та інтелектуальною працею, вони закладали тенденцію до вивільнення знань із конфесійного контексту, розмежування філософії та теології, зрушення в типі світогляду і способу філософствування, переходу до духовно-теоретичного освоєння світу.

1. РОЗВИТОК РЕНЕСАНСНО-ГУМАНІСТИЧНИХ І РЕФОРМАЦІЙНИХ ІДЕЙ ЛЬВІВСЬКОЮ БРАТСЬКОЮ ШКОЛОЮ

Стефан Зизаній

Одним із засновників Львівської братської школи був Стефан Іванович Зизаній-Тустановський, практична і літературна діяльність якого, як і його брата А. Зизанія, відрізнялася особливо гострою антикатолицькою та антиуніатською спрямованістю. Український письменник, мислитель, відомий слов'янський гуманіст, просвітник Ст. Зизаній був виходцем із міщанської сім'ї Хоми Куколя (з грец. Зизаній — кукіль) з Рогатина. Народився він в с. Потелич (тепер Нестерівський район Львівської області) близько 1570 р. Був викладачем і ректором Львівської братської школи. В 1593 р. переїхав до Вільно, де став проповідником братства, ректором братської школи. За свою антикатолицьку та антиуніатську діяльність переслідувався як світською, так і духовною владою. 10 жовтня (ЗО вересня) 1595 р. уніатськи настроєний київський митрополит М. Рогоза видав грамоту про відлучення Ст. Зизанія від церкви і заборону проповідувати за непокірність духовній владі. Основними звинуваченнями проти Зизанія були: "не херотонысан і не рукоположен в благостіє; своїм домислом вчить християн, а не по канонах; пастирів усіх поносить; от большехъ и нижщихъ становъ духовныхъ, на амбвонъ вышедши, безстыдно лаєть; церкву возмущает, народ разделяеть" {Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 28—29). У 1596 р. польський король Сигізмунд III оголосив Ст. Зизанія державним злочинцем і наказав ув'язнити його. Переслідуваний владою, Ст. Зизаній продовжував проповідувати у Свято-Троїцькому монастирі, а громадяни Вільно обрали його архімандритом названої обителі. Розкритий властями у вересні 1599 р. Ст. Зизаній змушений був постригтися у ченці, а в 1600 р. тікати з Вільно до Валахії, де і помер в цьому році.

Блискучий полеміст, Ст. Зизаній присвятив свою творчість боротьбі за незалежність своєї Батьківщини, духовно-релігійної самостійності українського і білоруського народів. У своїх працях "Катехізис" (1595), "Ізложеніє о вірі" (1596), "Казаньє св. Кирилла Патриархи Иєрусалимського о антихристе и знаках его з разширен науки против ересей разных" (1596) з радикальних і демократичних позицій виступав проти ієрархів як католицької, так і православної церкви, королівської влади в Україні. Ст. Зизаній викривав зловживання церковної верхівки, закликав протистояти наступу католицизму. Слідом за європейськими гуманістами та діячами радикальних реформаційних рухів обстоював ідею віротерпимості, критикуючи ряд церковних традицій і канонів католицизму, даючи раціоналістичне тлумачення важливих християнських догматів.

Про філософські погляди Ст. Зизанія нам доводиться судити з праць його противників. Головний його твір "Катехізис", виданий у Москві 1644 р., став першим друкованим твором, який був осуджений як православною, так і католицькою церквою. До нашого часу не знайдено жодного примірника цієї праці. Такий самий резонанс викликало "Казанъс св. Кирилла о антихристі...". У полемічному зверненні до Ст. Зизанія католицький теолог Жебровський-Щесний звинувачував його в тому, що він з"небом і землею воює, ані богу ні людям не вибачає, святих з неба виганяє, чортів до пекла не пускає, в Христа, творця нашого, не вірить, духа Святого кляне, не визнає, що він походить від Отця і Сина, короля, володаря нашого, негарно на проповідях своїх згадує, Митрополита лає, латинників проклинає, Русь до бунту і незгод під'юджує" [Там же. — С. 27).

Що ж дало підставу Жебровському для таких звинувачень? Спираючись на історичний підхід до розвитку суспільства, Ст. Зизаній виходив з того, що цей розвиток постає послідовним процесом зміни царств ассирійського — малійського — македонського — римського. Так само, як і попереднім, римському царству також приходить кінець не за волею Бога, а через діяльність людей, які повстали проти римського насильства. Ст. Зизаній виступав проти усієї верхівки Речі Посполитої, спрямовуючи свою творчість передусім проти ідеї єдиного чи кількох пастирів, протиставляючи їй республіканський принцип соборності. Особливо різко він виступав проти верховної влади і теократичних зазіхань на весь світ папи римського, якого називав антихристом, а його прихильників слугами антихриста. Такий підхід до критики організації римської церкви був не новий для Західної Європи і обстоювався переважною більшістю європейських реформаторів (Я. Гусом, М. Лютером, Ж. Кальвіном, особливо антитринітаріями). Його і використав Ст. Зизаній для боротьби з католицизмом і уніатством у своїй праці "Казаньє св. Кирилла о антихристі...", де наголошував, що антихриста і Його слуг можна пізнати насамперед за їх прагненням до світського панування, розкоші і багатства, нехтуванням духовним. Вони не дбають про духовність, відкидають Св. Письмо, фальсифікують його і видають свої вимоги за слово Боже. Христос же ні дому, ні землі не мав. Будучи сам бідним, він і служив бідним. Слуги Христа — це ті, що на цьому світі маєтків не мають і дбають про інших. Під антихристом Ст. Зизаній розумів як папу, так і дух богоборного відступництва, що живе в папах і їх слугах. Цілком зрозуміло, що і тут він, при всій оригінальності своїх поглядів, був не самостійний, а додержував тих положень, які розвивалися протестантизмом. Та все-таки основні ідеї Ст. Зизанія набули широкої популярності, знайшовши відбиток не тільки в тогочасній літературі, а й у літературі XVIII ст. (Ст. Яворський, Т. Прокопович), значно поширились і серед простого народу.

Звертаючись до проблеми Христа і антихриста, Ст. Зизаній значну увагу приділяв і тринітарній проблемі. Його тлумачення мали суттєві розбіжності з канонізованими положеннями християнства. Як відомо, останні формально визнавали рівність усіх іпостасей трійці, проте розглядали їх в плані субординації: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Ст. Зизаній виходив з того, що іпостасі трійці не тільки рівноправні, а й рівнозначні, тобто зближаються з аріанством (єрессю часів раннього християнства). На його погляд, Христос по своїй силі рівний Богу-Отцю, "избавити досконале сам может не только ведле бозства, але и ведле человечества, з которым зєдначившися негдыся не отделяет еденьи во единой персони". Із такого тлумачення суті Христа Ст. Зизаній доходив до єретичного висновку, що Христос не є заступником людей перед Богом, оскільки сам має досить сили і влади для покарання чи помилування, адже коли хтось когось просить, то це означає, що сам він не має такої сили, як той, у кого просять. Відповідно до цього Ст. Зизаній повністю відкидав християнський догмат про спокутницьку жертву Христа.

З раціоналістичних позицій підходив Ст. Зизаній і до інших догматів ортодоксального християнства, в тому числі і співвідношення душі і тіла, наявності потойбічного царства, пекла і раю. Так, всупереч ортодоксальним твердженням, за якими душа в момент смерті відділяється від тіла і отримує нове загробне життя, він наголошував, що душа і тіло неподільно пов'язані одне з одним. Душа не може існувати без тіла; коли помирає людина, разом з нею вмирає її душа. Звідси Ст. Зизаній робив ряд єретичних висновків, зокрема, відкидав вчення про окремий суд, який відбувається після смерті людини. Оскільки після смерті людини немає ні тіла, ні душі, то немає ні чистилища, ні окремого суду. "Немає мук й огня дочасного, — наголошував Ст. Зизаній, — анƀ душƀ без тƀла скоро по смерти полеруючого". Це стосується як душ праведників, так і найбільших грішників. Відразу після смерті для них не існує ні небесного царства, ні пекла. Твердження і доведення подібного існування суперечать не тільки Св. Письму, а й самому розуму. Не погоджуючись з положеннями церкви про безсмертя душі, наявності потойбічного світу, пекла і раю, Ст. Зизаній відкидав також догмат про посмертне блаженство та особливу близькість до Бога різних святих, що поверталося сумнівом необхідності духівництва, бо оскільки святі по смерті не перебувають поряд з Богом, то даремно молитися до них.

Зизаній виходив з реформаційних ідей про святість всіх мирян, підкреслював, що функцію священнослужителя може виконувати кожна людина, яка вірить в науку Христа. Як і інші українські полемісти, він виступав проти папства, доводячи тезу про непотрібність земного глави церкви, оскільки таким главою є Христос. Зизаній боровся за свободу совісті, вимагав відокремлення церкви від держави, обстоював ідею множинності світів, яку в XVI ст. висунув Дж. Бруно. Правда, на загальному фоні зазначеного Ст. Зизаній дещо негативно ставився до філософії. "Братія, — закликав він, — стережетеся або вас некто не ошукал філософією с прожнем оманенієм відлуг уставы людского, відлуг стихией албо планет свта того, а не відлуг Христа Ісуса, єдиш в нюм мешкает всека зупогост безство телесно и абисте в нюм было зуполни".

На думку Зизанія, звабити людину філософією і науками прагне антихрист, який зводить молодь ще "не оперену розумом". Розум зміцнюється вивченням Біблії, роздумами про духовне і тілесне, тому треба здобувати освіту самим без всяких хитрощів і звернень до латинства. Думається, що за тодішніх умов виступи Ст. Зизанія все-таки були направлені не проти філософії як такої, а саме проти тих "хитрощів", до яких вдавалися католицизм та уніатство у своєму наступі на православ'я, що уособлювало для нього українську церкву і духовну культуру українського народу, хоча засвоєння новітніх здобутків західної культури значною мірою могло сприяти розвитку української культури. Плідність такого засвоєння більш, ніж очевидно, відбилася в творчості видатного мислителя К. Транквіліона-Ставровецького.

Кирило Транквіліон-Ставровецький

Братський вчений (теолог, філософ), письменник, церковно-освітній діяч, видавець-друкар К. Транквіліон-Ставровецький став одним з перших представників напряму тогочасної духовної культури України, характерною особливістю якої був відхід від притаманного тоді українським мислителям різко негативного ставлення до західноєвропейської вченості. Відштовхуючись від вітчизняної традиції, а також переосмислюючи здобутки західноєвропейського Відродження, він прокладав шлях до формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні.

Рік і місце народження К. Ставровецького невідомі. Освіту, ймовірно, отримав у Замойській академії, вільно володів багатьма мовами, в тому числі польською, латинською, грецькою, старослов'янською. Його творчість була тісно пов'язана з культурно-освітньою діяльністю Львівського братства і його школи, інших братств, з розвитком української культури. У 80-х роках XVI ст. К. Ставровецький викладав грецьку і слов'янську мови у Львівській, а з 1592 р. у В членській братських школах, працював також у Київському й Рогатинському братствах. Організував свою друкарню, де видрукував книгу "Зерцало богословіи" (Почаїв, 1618), що містила виклад християнських догматів, елементів космогонії, збірку проповідей "Євангеліє учителноє..." (Рахманів, 1619). В 1621—1625 рр. був проповідником у Замості. Внаслідок конфлікту з деякими православними ієрархами, під впливом різкої критики Й. Княгиницьким "Зерцала богословіи" в 1626 р. перейшов в унію, отримав архімандрію Єлецького монастиря у Чернігові, в якому перебував до кінця життя. В 1646 р. видрукував збірку прозових творів і віршів "Перло многоценноƀ", котра, як і "Євангеліє учителное...", була дуже популярною серед простого народу у східнослов'янському світі. Однак духівництво вбачало в цих творах всілякі єретичні висловлювання. За царським наказом 1627 р. в Росії "Євангеліє учителное..." підлягало спаленню, а інші твори К. Ставровецького були заборонені. Помер 1646 р. у Чернігові.

У філософії К. Ставровецький дотримувався неоплатонівської орієнтації, розглядаючи Бога як творця, премудрого художника, еманентне, всюдисутнє світове начало. Виходячи з апофатичної теології і спираючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, він піддавав критиці антропоморфне розуміння Бога Св. Письма, а також у творах багатьох сучасних йому авторів. Позбавляючи Бога антропоморфних властивостей, він, як і Псевдо-Діонісій, відмовлявся від позитивних рис Бога, підводячи читача до думки, що найбільш адекватним способом осягнення божественної сутності є послідовне заперечення будь-яких властивостей, атрибутів, які спостерігаються і передбачаються в речах навколишнього світу. Ставровецький підтримував думку про невизначеність Бога, його недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, безмежність, вічність, відповідно до чого Бог поставав у нього як "существо пресущественноє, албо битность над всі битності, сама істотна битність, през се стоащая, простая, неплотная, без початку і без конца, без ограничания" (Из "Зерцала богословіи" // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 214). Доречно зазначити, що розуміння Бога як безособової сили, яку можна виявити через пізнання створеного світу, що було поширене в давньоруській традиції, доповненій пізніше вченням ісихастів, спиралося у Ставровецького також на західноєвропейські ідеї пантеїзму з його ототожненням Бога і природи. При розгляді питань "О розділенню и нероздільності божества", "несліянію персон боэъських", "сьєдиненіи персон бозъских" він розрізняв три іпостасі Бога в їх єдності, де першою, найвищою, є "отцовська персона" і, посилаючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Василя Великого, Іоанна Дамаскіна, стверджував, що жодне з них не є ні первісною, ні останньою, всі рівні від початку і до кінця, предвічні і вічні, хоча і не зливаються в одне, бо Отець є "нерожденіє", Син — "рожденіє", Дух святий — "ісхожденіє", тобто критикуючи аріанство, він спростовував і вірування, згідно з яким існує не лише святий дух, що походить від Отця, а й святий дух дарів — благодать, що походить від Сина, за допомогою яких Ватикан обґрунтовував владу папи.

Навколишній світ К. Ставровецький розглядав як створену Богом єдність часу і простору. Вводячи поняття "века", розділяв світ на "предбудущій вік, неміримій, къторого не мірило солнце і луна бігом своїм", "вік при Богу безначальом, час долготи незмінной, умом только почасти постигається", "вік пред створенням неба и земли бил без початку"; настоящий — "при створенні неба і землі"; "будущій — початок має, конца же не будет іміти ніколи" [Там же. — С. 219).