Розділ «Лекція 1»

Україна має свою багату історію, впродовж якої витворювалися високі зразки матеріальної та духовної культури, а в загальній скарбниці філософської думки вагомий доробок належить українським мислителям. Були в цій історії свої злети і падіння. Як зазначав С. Єфремов, усе "розгубив український народ на довгому й важкому шляху своєму до теперішнього становища: політичну самостійність і економічний достаток, своє право й освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію... Ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність, зробився народом без прізвища" (Єфремов Сергій. Історія українського письменства (від початків до М. Костомарова). — Мюнхен, 1989. — Т. 1. — С. 10).

За пошуками причин пояснення викладеного С. Єфремовим як докору минулим і перестороги майбутнім поколінням далеко ходити не доводиться. Вигідне географічне положення України, її багаті природні ресурси завжди викликали зазіхання на неї більш сильних і мілітарно організованих сусідів, які заярмлювали, колонізували її, використовуючи як розмінну монету у своїх політичних комбінаціях, намагалися стерти в пам'яті народній усе українське, позбавити української мови, культури, перетворити український народ на манкуртів. На наш погляд, "троянським конем", який сприяв перетворенню українців в народ "Іванів, що роду не пам'ятають", стали різноманітні концепції етногенези східних слов'ян, які склали етнічну основу української нації.

У свій час М. Погодін висунув хитромудру і наскрізь шовіністичну казку-гіпотезу про те, що до навали татаро-монголів українців у Києві не було, а були тільки росіяни, які під тиском завойовників відійшли на північ, а потім не захотіли повертатися з обжитих місць. Вакуум, який утворився у Києві, був заповнений українцями, які прийшли на Дніпро з Карпат. Майже дослівно, однак з посиланнями на В. Ключевського, цю угодівську казку-гіпотезу відтворив у 1920 р. онук брата останнього віце-губернатора України князь О. Волконський у книзі "Історична правда і українофільська пропаганда" (Турін, 1920), окремі розділи якої під назвою "Про три гілки руського дерева і ... сепаратизм" опублікував "Русский рубеж", спеціальний випуск газети "Литературная Россия" (1991. — № 7).

Волконський стверджував, що шукати в історії Росії або малоросійській її частині підстав для українських територіальних бажань або для створення з України самостійної держави — справа даремна. Росіяни, білоруси, українці жили в єдиній російській державі, а українське питання було розроблене німецькими лібералами, які виробили план відколоти від Росії її південну частину. Стосовно українського народу, то його не існує, а є лише малоросійське плем'я. Воно витворилося на гілках російського народу в xvi ст. шляхом зворотного руху до Дніпра російського населення, вигнаного звідси на Захід, до Карпат і Вісли в XII—XIII ст. Від початку свого зародження і до політичного об'єднання з Московською державою Малоросія ніколи не була самостійною, не мала своєї мови, культури. Поняття "Україна", "українське" з'явилися і почали широко використовуватися тільки в період революції 1917 р.

Українська мова — це псевдомова, малоросійське "наречіє", яке існує не більше чотирьох-п'яти століть. І хоча в 1905 р. Російська академія визнала це "наречіє" самостійною мовою (що стало своєрідною реакцією демократичної академії перед революційними подіями 1905 р. на некоректне ставлення уряду до малих народів), ця мова залишилась типовим "наречієм", яким розмовляють тільки простолюдини. Не знайшла свого використання ця мова ні в культурі, ні в літературі. Цією мовою писали лише побутові драми, комедії, народні казки, поеми на місцеві простонародні теми. З поетів малоросійським "наречієм" писав тільки Т. Шевченко, якого, за міжнародними критеріями, можна вважати третьосортним поетом. Культури самостійної в Малоросії ніколи не було. її культура була нероздільно злита сто років з польською і 250 років із загальноросійською культурою, з якої культура України черпала і в неї вкладала свої кращі дари. Природно, малоросійське "наречіє" поступалося першості російській мові, оскільки будь-який провінціалізм приречений стушуватися перед інтересами всієї держави і цілого народу. При цьому Волконський ні словом не згадує про русифікаторську політику, заборону української мови і культури, умов, за яких вони змушені були "стушуватися" перед інтересами всієї держави і цілого народу, довільно поводячись з витлумаченням самих понять "Малоросія", "Україна", "українці" щодо часових масштабів їх виникнення.

Залишимо твердження Волконського на його сумлінні, хоча погляди такого характеру настільки ввійшли у свідомість росіян, що вони незалежність України сприймають як руйнацію єдиної держави, єдиного суспільства, від якого відокремилась клітина організму Росії. Характерно, що погляди, сформовані впродовж століть буденною свідомістю й ідеологічними впливами, притаманні не тільки обивателю, а й відомим представникам російської культури — О. Солженіцину, М. Ростроповичу та ін. Подолати їх буде нелегко, якщо врахувати, що за сучасних умов до них приєднується протиставлення старої імперської зарозумілості Росії і, як зворотної реакції, недовіра до Москви, викликаної усталеним комплексом колоніальної неповноцінності України. Це протиставлення з розпадом СРСР не тільки не знімається, а навпаки, посилюється при підтримці засобів масової інформації, діяльністю окремих політиків як Росії, так і України.

Крім казки-гіпотези М. Погодіна, існують й інші, більш витончені концепції-міфи відносно етногенези східних слов'ян загалом і етногенези українського народу зокрема, які активно обстоюються як зарубіжними, так і вітчизняними вченими, публіцистами, письменниками. Найвпливовіші з них є яфетська, іранотюркська, сармато-скіфсько-гунська, норманська і кельтська.

Яфетська концепція наголошує, що український народ, як і ряд інших слов'янських народів, веде свій родовід від сина Ноя Яфета. Спираючись на біблійні тексти, починаючи з давніх літописів її дотримуються автори православно-християнської орієнтації (І. Огієнко, Є. Маланюк), щоб довести боговибраність народів.

Іранотюркська концепція виводить назву "Русь" від назви племен іранського походження роксолан, вважаючи, що саме вони і є нашими пращурами. Найбільш послідовно ця концепція обстоюється українським етнографом К. Сосенком на основі встановлення ним спільності елементів української культури з давньоіранською, українських релігійних обрядів, звичаїв, символів, узорів із староіранськими. На сьогодні висновок про іранотюркське походження українців прагнуть довести за допомогою новознайдених тюркських джерел, в яких зазначається, що вся територія України 6 тис. років тому входила до складу царства Великих Булгар, спадкоємцями яких є зараз казанські татари і марійці.

Сармато-скіфсько-гунська концепція передусім обстоюється письменниками і публіцистами (згадаймо відомі "Скіфи" О. Блока, твори І. Дзюби). Щодо її витоків, то вони постають з ототожнення візантійськими і готськими джерелами сусідніх народів зі скіфами та Гунами. В оприлюднених своїх висновках тридцятилітнього студіювання генези Русі Г. К. Василенко показує, що під іменем Аттіли давньовізантійськими і готськими джерелами виводиться київський князь Кий, а нашими далекими пращурами є скіфи-гуни (Василенко Г. К. Руси. — К., 1990). Для доведення свого висновку Г. Василенко посилається на відредаговані ним і опубліковані уривки із спогадів давньогрецького історика і дипломата Пріска Понійського про подорож візантійського посольства в землі слов'ян Подніпров'я 448 р. (Книжник. — 1991. — № 2—6).

Норманська концепція пов'язує творення давньоруської державності із запрошенням варягів, кельтська концепція стверджує, що пращурами українців є кельтські племена давньоримської провінції Норика, жителів яких грецькі хроністи називали слов'янами.

Слід зазначити, що тенденція до виведення свого родоводу від інших "героїчних" народів, які залишили помітний слід у всесвітній історії, властива також історикам, публіцистам, письменникам західноєвропейських країн. Однак для них вона стала основою для вивчення історії власного народу, тоді коли ми вивчали чужу історію, не знаючи власної, або нехтували нею. Зате з якою квапливістю хапалися українські магнати й шляхта за сарматську концепцію для доведення своєї зверхності над власним народом, спорідненості з польською шляхтою, заявляючи, що польська і українська шляхта на відміну від простого народу хамського походження веде свій родовід від сарматів. Таке явище спостерігалось і при обстоюванні козацькою старшиною своїх прав на дворянське звання Російської імперії. Щоправда тут вони були вже не сарматами, а хозарами.

Можливо, це відповідало дійсності, бо у нас зайда завжди ставав паном, а свій пан цурався свого народу, в зв'язку з чим, за справедливим твердженням В. Антоновича, у нас не було власних вищих станів, елітних носіїв і творців духу національного, принципів національної культури. Якщо вони з'являлися, то знищувалися чужими панами або своїми "чужинцями", що в стократ були гіршими від чужих. Праця на "чужого" пана й привела до такого стану речей, про який писав С. Єфремов.

Звертаючись до зазначених концепцій, варто підкреслити, що при всій благородності помислів показати "героїчність" українського народу, прив'язати його до інших народів, вони повертаються іншим боком — доведенням того, що ми не господарі на своїй землі, а гості, нездатні до витворення чогось свого, власного, що все позитивне в історії українського народу запозичене в інших народів. Звичайно, говорити про абсолютну чистоту української раси, її культури — безглуздя. За умов тих велетенських міграційних процесів, які відбувалися на теренах нашої Вітчизни, можна знайти археологічні, етнічні, антропологічні та соціокультурні факти на користь кожної з наведених концепцій, а відповідно й таких, що суперечать їм. Адже не тільки "зайди" і завойовники прибували на нашу землю, а й вихідці з неї переселялись в інші місця, створюючи там нові цивілізації. Так, в 648—678 рр. у Малій Азії проживало близько 100 тис. вихідців із слов'янських земель і сьогодні багато хто дотримується думки про те, що Єрусалим був заснований вихідцями з нашої прабатьківщини. Розібратися в цьому — справа істориків, археологів, етнографів, фахівців культури.

Підвищення інтересу до минулого завжди спостерігається на крутих зламах історії, що цілком закономірно. Минуле тисячами ниток пов'язане із сучасним, а глибоке підґрунтя нагромадженого попередніми поколіннями складає самосвідомість цього духовного фундаменту. Тому й необхідно постійно, а не час від часу повертатися до цього духовного фундаменту, хоча робити це можна в різний спосіб. Так, одні, спираючись на філологічні студії, знаходять спільні слова або їх корені в тих чи інших мовах, узагальнюють це і роблять висновок про спільність походження тих чи інших народів. Другі йдуть шляхом пошуку винятків, специфічності та самобутності, шукаючи їх в минулому, і вимагають повернення до нього. Треті, змінивши систему цінностей, виключно орієнтуються на діаспору, вважаючи, що тільки вона є носієм української душі та української культури, а в царині політики й економіки закликають орієнтуватися тільки на Захід. Зв'язок з іншими країнами необхідний, як і необхідне використання інтелектуального потенціалу діаспори. Однак треба враховувати те, що уже друге покоління (діти, народжені в діаспорі) не має таких конкретних відчуттів, як їх батьки, в сприйнятті національної ідентичності. Сама їх національна свідомість має абстрактно-символічний характер, переломлюючись через ту культуру, в якій вони живуть і виховуються (Нагірний В. К., Зєлик І. В. Національна свідомість: стара тема, що вимагає нового освітлення // Сучасність. — 1992. — № 7. — С. 66). Щодо беззастережного наслідування Заходові, то, як зауважує Джордж Г. Грабович, це означає йти за уже готовими рецептами або ж грати за давно встановленими правилами, і ця гра завжди веде до програшу, оскільки той, хто робить це, біжить фактично на місці. Єдина альтернатива тут — стати активним співучасником, внести свою частину у правила гри: своєрідність підходу, нові відкриття та узагальнення (Грабович Дж. Г. Плоди колоніалізму та пастки постколоніалізму // Сучасність. — 1992. — № 7. — С. 63). Слід також враховувати, що Захід, Європа — це не просто географічні поняття, а й певний спосіб життя, культура, які складалися століттями, певний менталітет, в якому ми за своїм рівнем культури були й будемо маргіналами.

Верхом будь-якої вульгаризації історичного процесу, відношення до минулого і його проектування на сучасність та майбутнє є заклик "відхреститися від ляхів і москалів" та інших інородців, їх культури і впливів, визнавати лише виключно українське. В царині науки такий підхід призводить до обожнення, табування предметів, пов'язаних з українською культурою та історією, історичними подіями і персонажами, наділення їх ореолом святості, недоторканості і недоступності для критики. На цій підставі здійснюється повна дискредитація не тільки "польського", "московського", а й усього українського за російський і радянський періоди, піддається все це анафемі як національна зрада. Принижені тепер обожнюються, цінності недалекого минулого замінюються віруваннями та ідолами минулого українського, колишній стан приниження компенсується некритичним наголошенням на національних коренях та національному минулому.

Якщо в науці викладене повертається псевдоаналізом, то в політиці набуває форм принципу "нація над усе", "чистоти нації", прояви дії якого непоодинокі в нашій дійсності. До чого може призвести такий вид "україно-любства" і "ультрапатріотизму" як крайньої форми прояву націоналізму уявити неважко, а його абсурдність усвідомлювалася ще видатними діячами українського національно-визвольного руху. Так, В. Липинський, ставлячи питання про незалежність і самостійність України, розбудову української державності, підкреслював, що добитись цього можна за умов, коли в ній будуть добре жити не тільки українці, а й інші народи, що живуть на її теренах. Націоналізм він поділяв на державотворчий і державоруйнуючий, називаючи перший патріотизмом, другий — шовінізмом, зазначаючи, що націоналізм мусить бути спрямованим на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти.

В. Липинський закликав спрямовувати всі почуття і розум на те, щоб знайти порозуміння, спільну політичну мову з місцевими "москофілами" і "польонофілами", створити разом з ними на українській землі окрему державу, достойне співжиття людей, які живуть у ній. Ми ще повернемося до розгляду поглядів В. Липинського, його висновків, близько до яких були змушені дійти й далекоглядні діячі й публіцисти з УОН. Так, у Постанові Третього Надзвичайного Великого Збору УОН (1943 р.) знімається сам термін "москаль", до поневолених народів СРСР зараховується й сам російський народ.

У Платформі Української Головної Визвольної Ради (УГВР) вже говорилося про московсько-більшовицький і німецько-гітлерівський імперіалізм, але ніде не згадується Росія, росіяни. Зазначалося, що УГВР змагає до порозуміння і прагне мирного співжиття з усіма сусідами України на принципах взаємного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного народу. В Універсалі УГВР знову підкреслювалось про необхідність жити в добросусідських взаєминах та співпрацювати з іншими народами, гарантувалися повні громадянські права меншинам в українській державі за умов пошанування ними визвольної боротьби українського народу.