Лекції 15—16
Важливою подією для України стало скасування кріпацтва в Російській та Австро-Угорській імперіях, до складу яких входили українські землі. Відміна кріпосного права активізувала всі сфери життя українського суспільства, викликала нову хвилю національного піднесення, усвідомлення українським народом своєї гідності та єдності, розгортання культурно-освітньої діяльності як засобу національної ідентифікації та боротьби за національне визволення. Створюються громадські організації, товариства, клуби, що ставлять своїм завданням видання українських книг, журналів, газет, розвиток української культури, вивчення історії рідного краю. Активізацію цієї суспільно-освітньої роботи в Україні не без підстав пов'язують з виданням В. Білозерським та М. Костомаровим першого українського науково-популярного щомісячника "Основа", з виходом якого посилюються ідеї хлопоманства та українофільства, об'єднання окремих гуртків останнього в громади.
У 1873 р. завдяки діяльності П. Чубинського та В. Антоновича починає діяти Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Як предтеча Української академії наук воно легалізувало більшу половину тієї роботи, яку проводили громади, а саме вивчення рідного краю і народу. В цьому році було організоване Історичне товариство Нестора-літописця, орган якого "Київська старовина" став справжньою енциклопедією українського народознавства. Такого самого напряму дотримувалися Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка та його щомісячник "Літературно-науковий вісник", а пізніше "Записки Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка". Розвитку суспільно-освітньої роботи підпорядковувалася діяльність осередків "Просвіти", яка ще з 60-х років XIX ст. займалася організацією читалень, пересувних бібліотек, курсів для неписьменних, а також видавництва "Вік", газет "Київський телеграф", "Громадський друг", "Дім", "Зоря Галичини" та ін.
Розгортання культурно-освітньої діяльності в Україні повернулося наступом реакції, хоча вона завжди проявлялася з боку царських властей до української культури. В 1863 р. надійшов Валуєвський циркуляр, згідно з яким заборонялося проходження через цензуру духовних і популярних книг українською мовою, а в 1876 р. царський указ (Енський указ 1876 р.) про заборону друкувати українською мовою оригінальні твори і переклади, за винятком історичних пам'яток і творів красного письменства, проведення вистав українською мовою. За цим указом закриваються газета "Київський телеграф", українські культурно-освітні установи, недільні школи, Київське відділення Географічного товариства, конфіскуються твори українських письменників, українським дітям забороняється розмовляти в школах рідною мовою. Саме за таких умов розвивалася діяльність головних осередків української культури — громад.
1. СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ОРІЄНТАЦІЇ ГРОМАДІВЦІВ
Володимир Антонович
Український історик, археолог, археограф, етнограф, геральдист Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р. Освіту отримав у Київському університеті, закінчивши медичний та історико-філологічний факультети. У 1862 р. він приєднався до групи українсько-польських хлопоманів, став одним із організаторів Київської громади. З 1863 по 1880 р. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві.
В 1870 р. його було запрошено до Київського університету. Доцент, а з 1878 р. професор кафедри російської історії, читав в університеті до 1901 р. курс давньоруської історії, історії Литовської доби, історії Галицької Русі, історії українського козацтва, цикл лекцій з історичної географії, антропології. Поряд з цим В. Антонович проводив значну науково-академічну та культурно-освітню роботу як голова Історичного товариства Нестора-літописця, був хранителем Мінц-кабінету університету, де завідував з 1872 до 1906 р. нумізматичним та археологічним музеями, брав участь у підготовці до друку багатотомного видання "Архіву Південно-Західної Росії". Свідомий популяризатор історії українського народу, В. Антонович створив першу в Україні національну історичну школу, до якої ввійшли кращі українські історіографи (О. Андрієвський, Д. Баталій, Ф. Вовк, М. Грушевський, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, І. Павловський, Л. Падалка, В. Щербина та ін.).
В обстоюванні української культури, зверненнях до історії України йому доводилося бути досить обережним і гнучким політиком, що викликало до нього деяку упередженість з боку колег по громаді, зокрема О. Кістяківського. Перу В. Антоновича належить до 300 наукових праць, серед яких: "Дослідження про козацтво за актами 1500 по 1648" (1863), "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1798" (1870), "Монографія з історії Західної та Південно-Західної Росії" (1885), "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768" (1876), "Старожитності Південно-Західного краю" (1893) та ін. Разом з М. Драгомановим видавав "Історичні пісні малоруського народу" (К., 1874—1875. — Т. 1—2). Помер В. Антонович 21 березня 1908 р.
Під впливом хлопоманства В. Антонович доходив висновку, що "соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людяності" [Антонович В. Б. Автобіографічні записки // Київ, старовина. — 1993. — № 4. — С. 101). Вважаючи, що найдемократичнішим елементом в Україні є селяни, які "складають народність осібну", з групою студентів подорожував по селах України, знайомлячись з народним світоглядом, де народ постав для нього не в шляхетному освітленні, а таким, яким він є: мав сильну природну логіку, дуже розвинену народну етику з готовністю до допомоги нужденному. Мабуть, звідси і слід шукати витоки розуміння В. Антоновичем змісту історії, який, на думку вченого, розкривається не в сфері державних засад і політичних стосунків, а в проявах народного життя, громадських І національних відносинах.
Таке розуміння змісту історії він обстоював впродовж всієї науково-педагогічної діяльності. Так, у вступній лекції до курсу історії В. Антонович зазначав, що історія є систематичний виклад подій з життя народу чи держави, наголошуючи на необхідності поєднання фактичних даних з узагальненнями і філософськими висновками, оскільки фактичні дані — це лише півсправи. Більш суттєвим для історика є завдання простежити моменти, які переживають народні маси в їх політичному, економічному та моральному житті, помітити ідеали народу в різні періоди його життя, простежити розвиток культури і цивілізації в народі. Під культурою В. Антонович розумів розвиток потреб у фізичному, побутовому і моральному житті народу, а розвиток суспільних відносин на основі справедливості розглядав як цивілізацію, даючи таке визначення історії: історія є "розвиток цивілізації і культури у відомого людського суспільства" [Антонович В. Б. Вступна лекція до курсу історії // Київ, старовина. — 1992. — № 3. — С. 68). Однак і при цьому В. Антонович постійно підкреслював, що історія держави — це тільки показовий бік, де ми бачимо лише акторів на сцені, але не знаємо, що відбувається за кулісами. Дійсна історія — це власне життя народних мас, які складають народність, тобто групу людей, що виділяється з групи подібних чуттєвими, антропологічними та культурними ознаками (Гам же. — С. 68).
Звертаючись до історіософських поглядів В. Антоновича, варто звернути увагу на його вимоги до вченого-історика, де виділяються воля, праця, енергія, добросовісне відношення до науки. Основним важелем історії він вважав розвиток суспільної самосвідомості народу, виявлення безпосередніх мотивів його громадського та політичного життя. Виступав як проти самосхвалення, так і заперечення корінних основ народного життя, вимагав об'єктивного ставлення до предмета своїх занять, тверезого і критичного погляду на минуле, що грунтується на міцному фундаменті наукового аналізу. Доля народу, його віковічних зусиль і прагнень до створення свого державного організму, зосередження інтересу на важкій трьохсотлітній боротьбі, в якій український народ відстоював основні начала свого народного побуту, — ось коло питань, які мають стояти в полі зору історика України.
У своїх археологічних працях В. Антонович значне місце відводив слов'янській і давньоруській археології. Враховуючи специфічність української і російської культури, а також історії, він вказував на самобутність українського народу, його мови, культури. Формування української народності пов'язував із злиттям кочівників і слов'ян, відносячи її появу до кінця XIII — початку XIV ст. Саму українську народність вважав неоднорідною, виділяючи в ній три типи: південно-західний (галицький), північний та український. Південно-західний, осідаючи в межах Галичини, Буковини, Волині, частини Поділля, здатний до широкої ініціативи, прагне до збереження і захисту культури народної, стійкий у збереженні своїх національних особливостей, обстоюючи свої національні риси навіть за умов втрати політичної самостійності. Північний тип, з ареалом розселення — Полісся, північна частина Київської губернії, Чернігівщина — нерішучий, йому бракує ініціативи. І хоча він твердо береже свої особистості, однак мало турбується про те, щоб проявити їх у суспільному житті, особливо за несприятливих умов. Український тип займає решту Київської губернії, східну частину Поділля, Полтавську губернію, слободи Харківської, Курської, Воронезької губерній. До нього історик відносив також населення Донського та Кубанського війська. Цей тип відрізняється гарячістю, любить свободу, однак його ініціатива забігає наперед. Перш ніж обдумати поступки, зіставити їх із своїми силами він починає діяти, не рахуючись з такими обставинами (Там же. — С. 68—69). Простеживши історію 700 родин верхівки українського суспільства, В. Антонович дійшов висновку, що в Україні не було вищих національних станів, оскільки їх основу становили поляки, німці, росіяни та представники інших націй. Це дало підставу радянським історіографам кваліфікувати В. Антоновича як теоретика безкласовості українського суспільства, а постійне звернення його до історії України дало підставу звинуватити його в українському націоналізмі, що стало перешкодою до видання його праць у радянський період, хоча ВУАН прийняла рішення про публікацію його творчої спадщини.
Активізації культурно-освітньої роботи, спрямованої на підняття національної свідомості, розвиток української культури, дослідження історії рідного краю значною мірою сприяла діяльність інших діячів Київської громади, зокрема П. Чубинського та О. Кістяківського.
Павло Чубинський
Український громадський діяч, поет, етнограф, фольклорист, юрист, організатор перших недільних шкіл, Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, автор національного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 р. на хуторі біля Борисполя. По закінченні гімназії вступив на юридичний факультет Петербурзького університету, брав активну участь у Петербурзькій українській громаді, осередком якої була редакція журналу "Основа". За участь у мітингу протесту проти розправи над учасниками варшавської маніфестації його було виключено з університету. Після короткочасного перебування на Чернігівщині (с. Ропша) в 1861 р. захистив у Петербурзькому університеті дисертацію ("Очерк народних юридических обьгчаев и понятий в Малороссии") і вийшов з нього кандидатом правознавства. В цьому році він повернувся в Україну, продовжуючи підтримувати зв'язки з українською громадою в Петербурзі, опублікував в "Основі" свої дослідження з життя українського народу пореформеного періоду, історії рідного краю. Восени 1862 р. написав знамениту пісню "Ще не вмерла Україна".
Вбачаючи в діяльності П. Чубинського "замисел повалення існуючого ладу в Російській державі", "перебудови його на демократичних засадах з допомогою революційних засобів", царський уряд вислав його на північ Росії до Архангельської губернії, де він перебував з 1862 по 1869 р. На засланні він багато працює, бере активну участь в експедиціях Російського географічного товариства по Архангельській, Вологодській, Олонецькій, Новгородській, Вятській і Пермській губерніях, отримує визнання талановитого дослідника-науковця. За заслуги перед російською наукою в 1867 р. обирається дійсним членом Товариства любителів природознавства, а в 1869 р. — Російського географічного товариства. Останнє рекомендувало Чубинського керівником експедиції в Південно-Західний край для проведення етнографічно-статистичних досліджень. Здобутки цієї експедиції дали змогу П. Чубинському добитися створення Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, легалізувати роботу з вивчення рідного краю. Однак в 1874 р. його звинуватили в українському сепаратизмі, вислали до Петербургу, де завдяки високій репутації прийняли на службу в Міністерство шляхів. П. Чубинський повернувся в Україну лише в 1879 р. важко хворим. Помер 26 січня 1884 р., похований у Борисполі.
Особливістю світогляду П. Чубинського було розуміння світу таким, який він є, визнання його реальності, волелюбності духу та вболівання за долю народу, які він перейняв від Т. Шевченка, поставивши над усе ідею особистості людської. В центрі своїх наукових досліджень він завжди ставив реальне життя народу, його побут, культуру. Основою розвитку суспільства П. Чубинський вважав розвиток освіти і науки. Не випадково, що саме цьому питанню він приділяв особливу увагу ще в Архангельській губернії, де виступив головним організатором вшанування 150-літнього ювілею М. Ломоносова, відкриття на батьківщині вченого сільських шкіл. Проводячи етнографічно-статистичні дослідження в Україні, він звертав увагу на вивчення економічно-побутового життя народу, його складу, збирання чисельних пам'яток народної творчості, обрядів, звичаїв, казок, легенд. Ним особисто записано майже 4 тисячі обрядових пісень, 300 казок. Його матеріали і дослідження відтворювали історичне минуле України, пробуджували національну свідомість, захоплювали всі верстви українського громадянства. Протиставляючи русифікаторській політиці російського уряду наукові дані про культурно-історичні досягнення свого рідного краю, П. Чубинський перед усім світом засвідчував живучість України, її високу і багату культуру, народ якої прагнув бачити високоосвіченим, мудрим, сміливим, вільним.
Олександр Кістяківський
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософської думки в Україні» автора Огородник І.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТЕМА. РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ І ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.“ на сторінці 1. Приємного читання.