Розділ «ТЕМА. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.»

Лекції 12—13

1. АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ І ЗМІНА ТИПУ ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Ідеї, концепції, узагальнення нового українського письменства та творчої інтелігенції, витворені на грунті романтичного світосприйняття та його елементів у німецькій класичній філософії, внесли значний доробок у формування духовної культури України, сприяючи постановці та осмисленню важливих смисложиттєвих проблем і національного відродження. Однак вони все-таки були далекими від професійного філософського рівня, тяжіючи швидше до чуттєво-емоційного, символічного сприйняття світу, ніж до його духовно-теоретичного осмислення. Останнє, починаючи з ХХ ст. і впродовж його, здійснюється в межах академічної філософії, під якою, як правило, розуміють, власне, професійну філософську культуру, що створюється на кафедрах академічних закладів як світського, так і духовного напрямів, хоча таке розуміння академічної філософії досить умовне з погляду рівня її викладання в університетах і духовних академіях.

Розглядаючи стан філософської думки в Україні того часу, слід зазначити, що ставлення до неї, як і в усій Російській імперії, було неоднозначним. Якщо відкриття Московського університету ще в 1755 р. його перший ректор М. М. Поповський (вихованець М. В. Ломоносова) розпочав з промови про користь філософії, заклику до її вивчення, то пізніше викладання філософії в університетах двічі було заборонено (1809, 1850) як такої, що призводить до нігілізму. У боротьбі проти нігілізму, "мудрствування нових філософських систем" виключалось у викладанні філософії все те, що не могло бути обгрунтованим Св. Письмом. В університетах та інших навчальних закладах (за винятком духовних академій, де зберігалися курси історії філософії, метафізики, етики, у зв'язку з чим у повному розумінні цього слова "академічною" можна називати філософію саме цього типу навчальних закладів) курс філософії зводився до логіки та психології, або до вольфіанської моральної філософії, вершиною якої поставала "Нравоучительная философия в науку благородного юношества" Баумайстера.

Якщо дотримуватися історичної правди, а не йти за довільно витлумаченими фактами, як це роблять деякі "ультрадемократичні" представники сучасного нашого письменства у своїх вимогах руху вперед "через назад", то доведеться визнати, що у придушенні вільного філософствування того часу значну роль відігравала православна церква, проводячи таку саму реакційну політику, що й царський уряд, адже на цей час змінилися положення і функції самого православного духовенства. Якщо спочатку ідея православ'я в озброєнні українських культурних діячів виражала інтереси пригноблених, то з набуттям православною церквою панівного становища вона відбиває інтереси православного українського і російського панства та монархії, звичайно, не забуваючи і про свої власні інтереси. Саме завдяки цьому церкві надавалися всі права контролю над духовним життям Російської імперії і її провінцій, однією з яких була Україна.

У 1817 р. Міністерство народної освіти було об'єднано з духовним відомством, професори філософії піддавалися суворій цензурі, яка виключала всі елементи вільнодумства, що виходили за окреслені духовним відомством межі. У разі виходу за такі межі професор філософії позбавлявся свого місця, незважаючи на свій професіоналізм, лояльність до царського уряду і православної церкви. Пригнічена згори філософія замикається в собі. При цьому імен філософів, як українських, так і російських (загалом всі вони, як уже зазначалось, були російськомовними), ніхто не знав Однак при всіх заборонах і стримуваннях філософія прокладала собі дорогу, чому сприяло відкриття навчальних закладів, поширення та осмислення ідей західноєвропейської філософії, зокрема німецької класичної, що водночас ламало старі традиції, стереотипи й типи філософствування. Певною мірою на цей процес вплинула і діяльність П. Лодія — українського філософа, професора Львівського, а потім першого професора філософії Петербурзького університету.

Петро Лодій

Народився П. Лодій 4 травня 1764 р. в селі Збой (тепер Словаччина). Отримавши освіту, з 1787 по 1802 р. був професором метафізики і моральної філософії богословсько-філософського відділення Львівського університету. З 1802 по 1803 р. — професор Краківського університету. В 1803 р. переїхав до Петербурга, де обійняв посаду професора Петербурзького головного педагогічного інституту, що пізніше був перетворений на університет. Працюючи в Петербурзі, П. Лодій не поривав зв'язків з Україною, листувався з професорами Львівського університету, надсилав їм кращі книги. З 1819 по 1829 р. — декан філософсько-юридичного факультету. П. Лодій активно виступав за розвиток освіти і науки, критикуючи тих, хто намагався заборонити викладання філософії в навчальних закладах Росії, заявляючи, що така заборона помилкова і "суперечить здоровому глузду і правилам логіки". В 20-х роках зазнав утисків і переслідувань, його книги не дозволялось перевидавати, йому було заборонено читати філософію. Книга П. Лодія "Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного" була визнана "наповненою загрозливих... руйнівних начал". Помер 10 червня 1829 р. у Петербурзі.

На перших етапах своєї діяльності П. Лодій виступав послідовником Хр. Вольфа, переклавши етичний твір Баумайстера, хоча ставився до нього критично, намагаючись доповнити його ідеями Канта, почасти полемізуючи і з ним. Постійно звертаючись до Канта, Лодій розвивав сенсуалістичні погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб'єктивний ідеалізм, скептицизм і агностицизм, розрив чуттєвого і раціонального, логічного і емпіричного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом і свідомістю. Знання виникають в результаті дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, ставлячись до дійсності як копії до оригіналу. Стверджуючи достовірність даних чуттєвого досвіду, підкреслюючи їх роль в процесі пізнання, Лодій зазначав, що за допомогою мислення людина може глибше пізнати світ, відкривати властивості речей, закони природи. Істинність знання він вбачав у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, які вони існують самі по собі, розділяючи Істину на метафізичну, логічну, моральну та фізичну. Критерієм Істини вважав несуперечливість і одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму і досвіду.

Звертаючись до філософських поглядів Канта, П. Лодій виступав проти його спроби провести принципову межу між формою і змістом, сутністю та явищем, показати мислення незалежним від буття. У кантівській теорії пізнання він вбачав шлях до заперечення об'єктивного існування речей, відрив чуттєвих уявлень від зовнішнього світу. Агностицизм Канта виводив з апріоризму, зокрема суб'єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у дійсність. Критично ставився Лодій і до ідеалістичних вчень Берклі, Юма, Шеллінга. Розглядаючи проблему співвідношення душі і тіла з деїстичних позицій, заперечував божественний характер походження душі, релігійно-ідеалістичні уявлення про її безсмертя, доводив залежність психічних явищ від діяльності мозку, вказуючи на те, що коли всі органи людського тіла будуть нормальними, а мозок пошкодженим, то ми не матимемо ніяких відчуттів, не кажучи вже про більш складні психічні акти.

У галузі соціально-політичній П. Лодій виступав з філософським вченням про природне походження всезагального державного права, згідно з яким усі люди рівні за своєю природою. Проте доводиться констатувати, що праці "Природне право народів", "Повний курс філософії", в яких концептуально викладені погляди Лодія з цього питання, не були опубліковані і загинули, у зв'язку з чим немає можливості об'єктивно і найповніше проаналізувати його філософську спадщину. Однак безумовним залишається одне: пропаганда і критичне осмислення нових досягнень західноєвропейської філософської думки не могли не сприяти орієнтації на неї академічної філософії як в Росії, так і в Україні, де вплив П. Лодія так само, як і Д. Велланського, був досить значним, посилюючись зверненням до них українського студентства, яке, навчаючись в столичних навчальних закладах, поверталося до України. Репрезентаторами академічної філософії в Україні виступили Харківський університет, РішельєвськиЙ ліцей (Одеса), Київська духовна академія, Університет Св. Володимира.

Харківський університет, відкритий в 1805 р. завдяки клопотанням громадськості та особистій ініціативі В. Каразіна, став значним осередком не тільки поширення романтичного світорозуміння, а й нових течій західноєвропейської філософії. Ректором університету став російський філософ, логік, автор одного з перших в Росії підручників з логіки І. Рижський, професор філософії Петербурзького гірничого корпусу, лекції якого слухав В. Каразін, перебуваючи в Петербурзі. Першим професором філософії був запрошений німецький філософ І. Б. Шад.

Іван Рижський

Народився І. Рижський в 1761 р. Освіту отримав у Псковській, а потім Троїце-Сергієвій лаврі, по закінченні якої викладав тут філософію. З 1786 по 1803 р. — професор філософії в Петербурзькому гірничому корпусі. Тут він підготував і видав у 1790 р. підручник з логіки "Умословие, или Умственная философия, написанная в Горном училище в пользу обучающегося в нем юношества". Крім даної праці ним написані: "Политическое состояние древнего Рима" (1788), "Опыт риторики" (1796). В 1802 р. за наукові праці із словесності його було обрано членом Російської академії. В 1803 p. І. Рижський переїхав до Харкова, де став професором, а згодом ректором Харківського університету. В 1807 р. йому було присвоєно звання доктора філософії. В Харкові І. Рижський написав "Введение в круг словесности" (1808), "Наука стихотворства" (1811), склав ряд посібників з логіки, лінгвістики, опублікував переклади праць Монтеск'є, Дідро, Гольбаха, інших французьких філософів-енциклопедистів. Помер 15(27) березня 1811 р. у Харкові.

Основою логічних поглядів І. Рижського було критичне переосмислення праць Баумайстера, Вольфа, Гольмана. В онтології і теорії пізнання він обстоював первинність матеріального світу по відношенню до людської свідомості, заявляючи, що не існує ніяких понять про речі, що перебувають поза нами, перш ніж вони не будуть діяти на наші почуття. Всі форми пізнання є відображеннями реальних предметів і явищ світу, які існують незалежно від людни (див.: Умословие, или умственная философия... — С. 6). Будь-яке пізнання починається з відчуттів, однак ніколи не зупиняється тільки на цьому ступені свого розвитку. Відчуття показують людині на їхнє буття і зовнішні властивості. Розум йде далі. Він вдається до протилежностей, пізнає внутрішні якості. Природа в своїй багатоманітності постає як книга, з якої людина черпає свої знання, збагачує свій досвід, удосконалює розум. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення і розвиток мови, її залежність від рівня науки, літератури, філософії, специфічних рис кожного народу. На його думку, мова виникає в процесі становлення людини. Вона є сутністю нашого духу. її початком, або джерелом, є відображення речі. Через мову в усіх періодах досягається повна відповідність ходу наших думок про світ. Спочатку у людини в результаті дії тих чи інших речей виникають чуттєві образи, які є першим кроком на шляху до формування загальних понять, що знаходять свій вияв у мові за допомогою слова. Саме слово є результатом дії не поодиноких речей чи явищ, а багаторазового відображення одиничних речей. Мова і мислення залежать від рівня соціального розвитку, глибини пізнання явищ природи. Розгляд речей завжди передує розгляду слів. Народ, який перебуває в первісному неуцтві, був задоволений тим, що мав звичку повідомляти іншим свої нечисленні поняття так, Що ніколи йому не спадало на думку ввійти в те, як він це робить. Члени освіченого суспільства, відчуваючи потребу вникати в суть своєї мови, переконуються на першому своєму кроці, що вся їхня праця буде марною без попереднього пізнання самих речей, зображених нею (див.: Рижский И. С. Введение в курс словесности. — Харьков, 1806. —С. 23).

І. Рижський виступав за розвиток освіти, науки, які, на його думку, сприяють перетворенню і розвитку суспільства. Правомірно стверджувати, що діяльність І. Рижсько-го як ректора сприяла розвитку філософії в Харківському університеті, а його думки та ідеї зумовили формування впливової школи харківських мовників, видатним представником яких був О. Потебня.

Іоанн Баптист Шад

Народився І. Б. Шад в сільській католицькій родині поблизу Бамберга в 1758 р. З дитячих років його життя було пов'язане з монастирем, де й отримав освіту в єзуїтській школі виховання. Монахом-бенедиктинцем захопився філософією, що привело його до розриву з католицизмом. У 1798 р. втік з монастиря, викладав філософію в Готі, Ієні. За рекомендацією Фіхте, Шіллера і Гете в 1804 р. граф С. Потоцький запросив його до Харківського університету, де до 1816 р. він читав курс логіки. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції, переконливості своїх думок І. Б. Шад завоював симпатії студентської молоді, колег по роботі. Ведучи педагогічну роботу, значну увагу приділяв підготовці філософських кадрів, знаходив час і для наукової роботи. У Харкові він підготував і видав латинською мовою підручник з логіки (Institutiones philosophiae universae, tomus primus, logicam comp-letens. — Харків, Галле, 1812), курс природного права (Institutiones juris naturae. — Харків, 1814). У 1816 р. за пропаганду шеллінгіанства і за "гординю безвір'я" протягом 24 годин був висланий спочатку з Харкова, а потім за межі Росії. Повернувшись до Ієни, читав курс лекцій в університеті як приват-доцент. Помер в Ієні в 1834 р.

Філософські погляди І. Б. Шада значно змінювалися впродовж його діяльності. Деякий час він спирався на твори Канта, які справили на нього подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала Його ідеєю свободи та гідності людини, а з другого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що, власне, вело до "духовного рабства". В 1798 р. від Канта Шад переходить до філософії Фіхте, стає його послідовником, присвячуючи свій самий великий твір доступному викладенню фіхтеанської філософії. В подальшому І. Б. Шад відходить від фіхтеанства, стає послідовником Шеллінга, зводячи філософію до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта, водночас критично ставлячись і до шеллінгіанства.