Розділ «3. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст. НА ОСНОВІ ВІЗАНТІЙСЬКО-ДАВНЬОРУСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ»

Українські культурно-освітні діячі в своїх зверненнях до інокультурних впливів не могли не враховувати того, що при наявності позитивних моментів у збагаченні східної культури вони все-таки несли певну загрозу позбавленому державної підтримки східному православ'ю в українських землях. Більше того, насильницька полонізація, знаряддями політики якої виступили католицизм та уніатство, призвела до того, що релігійна ідея збігалася з національною, де сама національно-визвольна боротьба українського народу за свою незалежність все більше набувала релігійного забарвлення, постаючи як боротьба за "праву віру", якою мислилось східне православ'я на противагу західному латинству.

Цілком правомірно, що на рубежі XVI — початку XVII ст. в Україні формується інший напрям реформаційної ідеології, який обстоював максимальну замкнутість української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйняття іноземних впливів. Вимагаючи оновлення православної релігії і української церкви, що перебували у гострій кризі, представники цього напряму наголошували на необхідності єднання українського народу в ім'я захисту віри предків через духовне відродження людини зверненням до первісних ідеологічних побудов християнства та дослівного розуміння Св. Письма, збереження православних традицій давньоруської доби. Саме в такий спосіб вони намагалися обгрунтувати право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури за умов конфліктування між східним і західним християнством, зближення та оновлення різних теологічних течій. Найбільш послідовно цей напрям в Україні кінця XVI — початку XVII ст. обстоювали Василь Суразький, Іван Вишенський, Йов Княгиницький.

Василь Суразький

Іван Вишенський

Особливою схильністю до збереження православних традицій, обстоювання максимальної замкнутості української культури в давньоруських межах, повним не сприйняттям жодних інокультурних впливів характеризуються погляди Івана Вишенського, полемічна діяльність якого в хронологічних масштабах збігається з активізацією діяльності острозьких книжників. Свідчень про життя та діяльність цього українського письменника, критика, сатирика, видатного мислителя збереглось мало. Відомо, що народився він приблизно в 1545/1550 р. в містечку Судова Вишня, розташованого між Львовом і Перемишлем (нині Львівська обл.). Жив у Луцьку, Острозі. Приблизно в 70-х роках XVI ст. переселився на Афон, який у той час залишався своєрідним центром православ'я. Прожив тут близько 49 років, посилаючи в Україну свої послання-твори. В 1604 р. повернувся на Батьківщину. Розійшовшись у поглядах з діячами Львівського братства, зокрема братами Рогатинцями, у 1606 р. повернувся до Афону, де й перебував до кінця свого життя. Помер приблизно в 1620/1630 рр. Автор творів "Книжка", "Обличеніє діавола-миродержца", "Посланіе до всех обще в Лядской земли живущих", "Краткослоний ответ Петру Скраге", "Зачапка мудрого латынника з глупым русином", "Позорище мисленіе", "Посланіе Домникіе" та ін., в яких виступав проти польсько-католицької реакції, уніатства, критикував феодально-кріпосницькі порядки у панській Польщі, основані на гнобленні українського народу.

Оцінка творчості І. Вишенського в нашій історико-філософській літературі неоднозначна. На думку одних (В. Нічик), він постає мислителем демократичного напряму, виразником і захисником трудящих, селянсько-плебейських мас. Інші (Я. Стратій) заперечують демократизм Вишенського, звинувачують його в байдужості до свого народу, конформізмі, критиці представників третього стану як носіїв нової ідеології в українському суспільстві. Д. Донцов широко послуговується творами Вишенського в обгрунтуванні своєї концепції провідної верстви та її основних чеснот, високо цінуючи його за звернення до давньоруської традиції, особливо за визнання ієрархічності суспільства, де кожний стан виконує свої функції, завдяки чому досягаються злагодженість суспільства і його процвітання.

Звертаючись до творчості І. Вишенського, можна знайти немало положень на користь наведених оцінок. Неординарний мислитель, як пізніше Г. Сковорода, він допускав ряд крайнощів в оцінці тих чи інших подій, хоча в цілому був послідовний в однозначності боротьби з католицизмом та уніатством, проти соціального і національного гноблення, рішучості обстоювання прав і свобод українського народу. Стосовно оцінки його творчості, то тут важко не погодитися з І. Франком, який писав: "Треба було надзвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнорідності його явищ, та потім вирватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть для людей високопоставлених на драбині тодішнього суспільства. Треба було йому основно зректися того світу з усіма його повабами та спокусами, усією його моральною байдужістю або й гнилизною, щоб викреслити зі своєї душі такий могутній огонь, який горить в писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця" [Франко І. Твори: В 20 т. — К., 1955. — Т. 16. — С. 418—419).

Філософське світосприйняття І. Вишенського грунтувалося на текстах Св. Письма, творах, авторитетних іще з часів давньоруської доби, І. Дамаскіна, Гр. Ниського, Гр. Назіанзіна, Василя Великого, Єфрема Сірина, І. Златоуста, Псевдо-Діонісія Ареопагіта та інших представників східної патристики. Щодо його відношення до античної греко-римської спадщини, то воно зумовлювалося традицією отців церкви, які поділяли філософію на "внутрішню" (нашу) і "зовнішню" (світську), переважно язичницьку. Вишенський визнає "внутрішню", "священну" філософію, яка вчить про Бога, його правду, вічне блаженство і дає тільки добро, справедливість, облагороджуючи людину, критично сприймаючи світську, "зовнішню" філософію, вважаючи, що вона може бути корисною, але може призвести до зла.

На його думку, духовною основою буття людини в умовах земного життя має бути мудрість Божа — Софія, яка увіковічена навіть іконами і храмами. Він відкидав філософські вчення Платона і Арістотеля, античних і пізніших філософів, повчання світських та західних церковних діячів. І хоча він визнавав лише православну патристику, проте оскільки всі християнські автори використовували греко-римську філософську спадщину, то фактично й об'єктивно був змушений сприймати ідеї "поганської філософії", але у сукупності зі східнохристиянськими віруваннями. Свої філософські погляди І. Вишенський тісно пов'язував з гостроболючими, життєво актуальними проблемами, теологічними та релігійно-церковними питаннями, реальним життям православ'я, з соціально-економічними, національними і релігійними сферами буття українського народу в умовах Речі Посполитої.

Червоною ниткою через усю творчість І. Вишенського проходить ідея протиставлення Бога і світу, Бога і людини, яка ніколи не зникала із світоглядних традицій культури давньоруської пори. Беручи свої витоки з творінь Феодосія Печерського, "Києво-Печерського Патерика", ця ідея, починаючи з XIII ст. після загибелі давньоруської держави та духовного поневолення східнослов'янських народів, поширюється візантійськими ісихастами, поступово набирає сили в XVI ст., виходить на передній план як така, що найбільше відповідає назрілим соціально-культурним потребам формування у межах православ'я реформаційних ідей. Включившись у боротьбу проти католицької церкви та православних ієрархів, які з "архієпископів" перетворювалися в "архискотів", І. Вишенський звертається саме до цієї ранньохристиянської ідеї докорінної відмінності земного і небесного. З погляду такого онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне, "мирське", людське) він розглядав Бога як творця усього сутнього, вищу волю, якій підпорядковується все у світі як об'єктивному законові буття. Бог — це надприродне, нематеріальне начало, єдина, вічна і об'єктивно існуюча сама по собі, незалежна, таємнича і непізнавана істина, яка сама в собі розкривається. Природа, життя, рух — все це творіння Бога. Він є також творцем людини. Однак Бог є не тільки творець світу, людини, усього буття. Він ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості, усіх вищих чеснот. Цьому трансцендентному божественному світові, як світові істини і добра, протиставляється створений Богом з нічого тимчасовий, нестабільний, неврівноважений, "гріховодний" земний світ зла, де панують жорстокість, свавілля, дух наживи, неправди, підступу, зради і насильства.

Серед усього цього світу зла, який населяє різні народи, І. Вишенський найбільш негативно і песимістично оцінює свою Батьківщину, зраджену своїми світськими і духовними владиками. Така характеристика рідної землі як втілення земного зла була у нього своєрідною реакцією на те суспільно-політичне та ідеологічне становище, яке створилося в Україні в кінці XVI — на початку XVII ст., де під натиском світської і духовної влади знищувались права українського народу, його віра, культура, ставилось під загрозу саме його існування.

Послідовне втілення ідеї "несумірності Бога" і світу, нестабільності, не сутності земного світогляду стало для Вишенського теоретичною основою обгрунтування необхідності протесту проти тих організацій, які втілювали у собі "сумірність" (католицизм, новостворена уніатська церква), об'єднання українського народу в ім'я захисту і збереження своїх прав, релігійних і культурних традицій.

З осмисленням сутності співвідношення Бога і світу І. Вишенський прагнув розкрити широкий спектр філософських проблем: онтологічних, гносеологічних, етичних, соціально-політичних, які розглядав у контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень. Значне місце серед цих проблем займала проблема співвідношення матерії і духу, земного і небесного. На думку І. Вишенського, матерія і дух — це різні сфери буття. Духовне буття є небесним, вічним, тоді як усе матеріальне вимірюється часом і часові належить. Оскільки людина є єдність духу і тіла, то вона поєднує в собі і вічне, і часове. Вічність для духу людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне благо (рай, безсмертя). Вона може загинути "двоякою погибеллю, и вічною и дочасною". Можна існувати в земному житті, однак у той час не жити, бо існування може означати і смерть, коли людина живе за покликом часового, смертного тіла, а не вічною безсмертністю духу. Віддавши себе часовому, земному життю, захопившись його примарами, розкошами, багатством тощо, людина стає омертвілою. Людина дійсно живе, якщо вона живе за покликанням духу, тобто дбає про добро, справедливість, чесність. Така людина на землі залишається такою і по смерті, за що її чекає вічне блаженство. Оскільки тілесне, земне життя часове, минуче і через те обмежене смертністю, то людина, віддавши себе лише земному, прирікає себе на часовість, а отже, на смерть, на загибель разом із своїм тілом. Тільки в дусі, наділеному вічністю, а також безсмертям, людина може знайти вічне блаженство, підпорядкувавши пошукам Бога все своє земне існування.. Духовний ідеал має освічувати все земне життя людини, а земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу.

Відносини між духом і тілом характеризуються у Вишенського не гармонійністю, злагодженістю, а антагоністичною протилежністю та взаємовиключеністю, що зумовлює їх непримириму боротьбу. Цитуючи апостола Павла, він наголошує: "Дух борет на тіло, а тіло на дух: тие друг другу противится и борятся один с одным доты, аж которые з тых звытяжство над которым примет: или тіло над духом, или дух над тілом ...наше тіло — от землъ земля земленого тя тяжару і покорму прагнет; дух зас чорі вытеснутися з того меса ищет, але тот иной и сласти телесныя связали и не путают и еще больший прагнути придовляет". Отже, тіло — це земне, яке "диявол-миродержець" використовує для "злозваблення" людини, а дух — це небесне, ідеальне, що робить людину благородною, правдивою, врятованою. Боротьба двох світових сил — Бога і диявола, духу і тіла — ведеться повсюди і постійно: в природі, суспільстві, душах людей. Ці дві протилежності, суперечність між якими непримиренна, розв'язуються лише шляхом перемоги божественної істини над дияволом, є кроком уперед в утвердженні добра, справедливості у кожному індивідові, житті суспільства в цілому.

Загалом інтерпретація людини у Вишенського близька до Августина як в її двосубстанційній єдності, так і в тому, що пізнати істину можна лише тоді, коли піднімешся над своєю природою, зможеш чути розумом, а не тілом. Виходячи з такого розуміння людини, що обстоювалося також східнопатристичною філософією, Вишенський, з одного боку, протиставляє душу плоті, а з другого — дух чутливому началу людини, хоча досить часто при протиставленні тілесної і нетілесної природи в людині дух І душу подає як узагальнюючий образ, божественне начало. Боротьба тіла і духу в людському житті грунтується у нього на свободі волі людини, що також зближає його з Августином.

Людина у Вишенського є не просто сліпа, безвольна істота, об'єкт гри двох сил — тіла і духу. Ці дві сили розкривають свою суть у боротьбі, що відбувається у життєдіяльності людини, її помислах і тим самим усвідомлюється. Свідомість дає змогу вибирати, а це приводить до утвердження в людині або тілесного, або духовного. Від волі людини залежить, на який бік стати — тіла чи духу. Якщо людина позбавлена вибору, то з неї знімається відповідальність, а також покарання за вчинене зло. При цьому Вишенський повністю відкидає будь-яке ототожнення свободи волі і свавілля, тобто дії, що хочу, те й роблю, мені вільно робити все. Він гостро критикував з цієї точки зору можновладців, світську і духовну владу, які основували свою діяльність на волюнтаризмі. Для нього свобода волі — це не свавілля, а мудре і праведне використання дарованої Богом свободи волі, яка обмежується сферою вибору між добром і злом, тілом і духом, земним і небесним. Вищим рівнем свободи волі володіє Бог, і нею він обмежує долю людини тільки тим, що створює людське для людини. Утвердження духовного ідеалу внаслідок перемоги духу над тілом на основі свободи волі і є щастя в земному житті людини. Щастя не дарується, а свідомо здобувається праведністю життя згідно з вимогами божественних знань. Не може бути щасливим той, хто будує своє щастя на земних благах. Таке життя миттєве, часове. Ніхто цього щастя "з собою от мира не уволок, але его, рад не рад, в миру оставити мусƀл". Звідси і своєрідність відношення І. Вишенського до власності. Він не проти того, щоб людина дещо мала від земного життя, бо й тіло мусить жити, однак виступав проти того, щоб це житейське не перевершувало "благословення" Боже, йшло від нього. Людина може досягти щастя тільки тоді, коли її земне життя буде підпорядковуватися істинам Божим як антиподові зла.

У контексті висловленого І. Вишенський розглядав також проблему вдосконалення людини. Людина, з його точки зору, є "єство немічне, підвладне пристрастям, грішне, зв'язане всіма вузлами повітряних духів зла". Вдосконалення людини можливе тільки через подолання зла, що досягається за умов її самопізнання в духовному плані. Лише душа людини може досягти найвищого ступеня досконалості в момент найвищого блаженства, повного злиття з духовним абсолютом. Ступені самоочищення людини подаються Вишенським за Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, з посиланнями на богословів-ісихастів Симео-на Нового Богослова, Григорія Синаїта, Василя Великого, Ісаака Лиственчика. Необхідною умовою самоочищення людини в її сходженні до Бога вони вважали чернече зречення від світу, відлучення від людей, гору, печеру, подвиг із постничеством, які дають змогу позбавитися старої людини і втілитися в нову, якою є Христос. Сам Вишенський виділяє шість ступенів самоочищення: зов'яніє та висушаніє плоті і крові тіла, підвищене мисленне дослуговування в нічному неспанні, денна тверезість, сидіння на певному місці, безмовність. Загалом життя для нього постає як повне зречення від світу, а найвищим благом — служіння Богу, який є абсолютною досконалістю, найвищою істиною. Вона піддається тільки тому, хто любить Бога і бажає вічного життя. Цього не може бути в людській діяльності, бо істина розвивається не в дії, а в пізнанні, яке є чистим спогляданням, особливим станом містичного екстазу.

Виходячи із співвідношення духу і тіла, Вишенський спрямовував пізнання не на часове, минущу природу, яка через свою тимчасовість позбавлена істини, а на вічне, Бога, Божий розум, які містять вічні істини і вічну мудрість. Істина розкривається людині в боротьбі з неправдою, помилками. Не істина завжди виставляється як істина, проте під ударами справжньої істини гине, а істина перемагає. На противагу схоластиці, яка бачила можливість осягнення істини і Бога засобами логічного мислення, Вишенський обстоював надприродне споглядання, осяяння душі як шляху єднання з Богом, переживання духовною сутністю людини божественних істин. Він з пафосом викривав проникнуту світським духом, зовнішню щодо православ'я мудрість, а найбільше витончені схеми раціоналістичної схоластики, розробленої католицькою теологією.

"Зовнішній" людський розум, що пізнає за допомогою розсудочного мислення, характеризувався ним як дике, суперечливе, сварливе самохвальство. З його допомогою можна досягти лише смертного, плотського, суєтного мудрствування, що породжує пиху, багатство, властолюбство, славу, обожнення шлунка та захоплення теперішнім світом, що рівноцінно духовній смерті. Цей поганський, арістотелівський розум, представлений у творах ідеологів католицизму та унії, випадковий від стихій світу і намагається привнести свій мирський спосіб мислення в божественне вчення і за допомогою створеної ним світської науки, передусім діалектики, відвернути православних українців від простої правди, тобто від своєї віри, культури і Батьківщини. Вишенський відкидав спроби католицьких теологів навести мости між людським і божественним, матеріальним і духовним, філософським і релігійним обгрунтуванням таємниць одкровення методами розсудочного мислення і довести таким чином буття Бога. Такі спроби він вважав не тільки неправильними, а й шкідливими, вбачаючи за таким розсудливим мисленням підступи Ватикану, спрямовані на спотворення істини, знищення православної віри і поневолення українського народу, встановлення диктату однієї віри над іншою.