Розділ «ТЕМА. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI - ПОЧАТКУ ХVIІ ст.»

Лекція 6

1. СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ І ЙОГО ІДЕОЛОГІЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ

.Висхідний розвиток України, про який йшлося у попередній лекції, проходив в досить несприятливих для неї умовах. Саме на цей час припадає повне зближення Великого князівства Литовського з Польщею, яке завершилося прийняттям Люблінської унії і створенням єдиної держави — Речі Посполитої (1569). Це зближення виявилось згубним як для самої Литви, так і для України. Крім Галичини, яка раніше ввійшла до складу Польщі, остання захопила Волинь, Полісся, Поділля, Підляше, Київщину, а також ті литовські землі, які були спірними за своїм територіальним положенням. Феодальна верхівка цих земель не особливо противилася такому перебігу подій, вбачаючи в ньому об'єднання українських земель. Цьому сприяло також зобов'язання Польщі зберігати українську мову, надавати однакові права православній церкві з католицькою, призначати на адміністративні посади тільки вихідців з цих земель.

Проходить час І польське право, узурповане шляхетським станом, виключає будь-які елементи стародавніх порядків і залишків руського права, самоуправління земель замінюється самоуправлінням шляхти, серед якої панівне положення займають польська і сполячена місцева шляхта. Якщо українські землі, які відійшли до Польщі раніше, зуміли пристосуватися до польського права, вжитися в нього, то на нових землях починається повна полонізація, де вся адміністративна влада переходить до польської шляхти, католицького польського та німецького міщанства, які й нав'язують українському народові свої погляди, права, звичаї, дивлячись на нього як на чернь, бидло.

Одночасно із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний діяльністю єзуїтів і наступом польської контрреформації. Православній церкві протиставляється католицизм, а після прийняття Брестської унії (1596) вона загалом визнається залежною від римського папи, піддається гонінням і утискам. Оскільки мова зайшла про унію, то слід зазначити, що її прийняття було не таким уже й простим актом, і в її оцінці слід позбавитися однозначних негативних суджень та пояснень прагнення до неї лише особистими майновими інтересами православних владик або перехід до унії українців як зраду своєму народові. За справедливим зауваженням В. Нічик, підготовка унії, її мотивація — це складне явище, що містило в собі матеріальні, політичні і духовні спонукальні чинники.

Позбавившись державної підтримки, православна церква з панівної в Русі перетворилася в підпорядковану, гноблену, переживаючи глибоку кризу. Вищі православні ієрархи бачили кризу і занепад своєї церкви в Речі Посполитій, думали про шляхи виходу з неї. Вони розуміли, що наступ католицизму і поширення реформаційних рухів в Європі небезпечні для православної церкви. Оскільки друге було спрямоване проти самого її існування, то вищі ієрархи православної церкви шукали виходу з кризи через зближення з католицизмом, що боровся з реформацією, поступаючись йому деякими догматичними положеннями, проте зберігаючи певну самостійність і самобутність своєї церкви в обрядності, мові, історичних традиціях. Крім того, православні ієрархи сподівалися, що безпосереднє підпорядкування папі римському внаслідок значної відстані буде мати чисто номінальний характер, але позбавить диктату польської церкви та держави. За умов польської експансії і переходу частини верхівки українського суспільства в католицизм це був своєрідний компроміс, який залишав надію на майбутню незалежність не тільки своєї церкви, а й творення своєї державності і по можливості політичної незалежності.

Розглядаючи унію і католицизм, слід визнати й те, що вони протиставили православній церкві більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику. Крім того, вони використовували також природний потяг народу до знання, відкриваючи школи, училища, академії з досить широкими програмами, в тому числі й філософії в її тогочасних структурах. Для прикладу можна навести той факт, що після появи у Польщі першої єзуїтської школи в 1565 р. за десять років вони набули поширення по всій Україні — в Ярославлі на Галичині, у Львові, Луцьку, Замості, Кам'янець-Подільському, Перемишлі, Барі, Вінниці, Фастові, Києві. Поряд з єзуїтськими школами відкривалися домініканські та францисканські. Навчання в цих школах було безплатним, викладання велося рідною мовою і тільки у вищих класах латинською. Звичайно, все підпорядковувалося конкретним цілям: звеличенню католицизму, вихованню із своїх учнів фанатичних католиків, проте до появи братських шкіл все-таки тут давалася досить висока на той час освіта. В культурному відношенні унія могла стати знаряддям синтезу Сходом духовних надбань Заходу, його освіти, вченості, освітньо-культурної переорієнтації.

Отже, можна зрозуміти тепер, що з перетворенням руської православної церкви в оплот царизму і самодержавства в Російській імперії, а також підтримки нею пізніше радянського тоталітарного режиму Українська греко-католицька церква зберегла до певної міри свою незалежність, не втративши ідеї незалежності і самостійності України (правда, при орієнтації на інші зовнішні сили, про що не хочуть говорити сьогодні її адепти), що викликало певні симпатії до неї частини населення західних земель, надмірну право ради кальну діяльність її за сучасних умов. Активізація цієї діяльності набуває все більше політичного характеру, маючи на меті видати себе за єдину силу збереження і утвердження незалежності і самостійності України, встановити своє панівне положення не тільки в Галичині, а й на східних і південних землях України, де греко-католицька церква ніколи не користувалася ні симпатією, ні підтримкою. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що все це робиться за аналогією з важким періодом окатоличення України "доброю республіканською Польщею" тими самими методами: насильницьким захопленням православних культових споруд, претензіями на святині православної церкви, переслідуваннями та цькуваннями православних, що створює нові джерела напруги в нашому нестабільному суспільстві перехідного періоду. Як бачимо, все повертається на "круги своя", але вже не православ'я, а уніатство і католицизм видаються за уособлення основ української духовної культури.

Повернемося до історичних умов тієї доби, яку ми розглядаємо. Православні владики так само, як і католицькі, перетворившись на великих землевласників, більше думали про свої інтереси, ніж своєї пастви, збільшення своїх прав, привілеїв, маєтностей. Менш за все думали вони про те, щоб захистити гноблений український народ, свою віру, мову, культуру, і навіть принизливе становище православної церкви в польській державі турбувало їх тільки тому, що це відбивалося на їх власному становищі та авторитеті.

У культурному відношенні навіть при збереженні мови і історичної пам'яті прийняття унії в той час означало для українського народу відхід від його власного вияву духовності, традиційних культурних зв'язків з іншими слов'янськими народами православного сповідання, закріплювало належність України до католицького світу. Якщо врахувати ті засоби і методи, якими проводилися полонізація та насадження унії, то стануть зрозумілими і їх наслідки. Вони, за твердженням М. Грушевського, проявилися в тому, що український народ перетворився в обібрану, презирливу масу польських слуг, його культура, релігія, правовий та економічний побут були доведені до повного занепаду й приниження польським пануванням (див.: Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С. 122).

Полонізація, що важким тягарем лягла на плечі українського народу, викликала його масовий протест, пошуки засобів і сил, які б протистояли їй. Крім прямих збройних повстань українського народу проти своїх поневолювачів (К. Косінський, С. Наливайко. — 1591—1594 рр.), спостерігається зростання його національної самосвідомості та консолідації. У зв'язку з цим виникла потреба у формуванні ідеології визвольного руху, створенні цілісної ідейно! доктрини, яка б обґрунтовувала цілі та завдання національно-визвольної боротьби, виступала ефективним засобом впливу на сучасників, концентрувала суспільний настрій і громадську думку навколо духовного життя народу, його національного розвитку, якнайшвидше поширювала національну свідомість на всю націю, розбуджуючи її. Формування такої ідеології, як ми бачили, в країнах Західної Європи відбувалося двома шляхами: гуманізму і реформації, які до певної міри і стали прикладом наслідування і для України, приймаючи тут свою конкретно-історичну та національно-специфічну форму.

Ренесансний гуманізм, поширюючись в Україні з кінця XV ст., являв собою інтелектуальну, елітарну культуро-центристську течію. У своїй творчості її представники спиралися на ідею відродження античної духовної культури, користувалися давніми мовами, вбачаючи як надійні орієнтири міжнародні зв'язки, республіканські вчення, дотримувалися принципу релігійної терпимості. При всіх своїх зверненнях до реального життя, обстоювання людської гідності, почуття патріотизму ідеали ренесансного гуманізму все-таки не могли охопити широкі народні маси не тільки внаслідок своєї елітарності, а й тому, що формування національно-визвольної ідеології в той час не могло вийти за межі теологічного мислення. Ідея Бога в масових і радикальних рухах тієї епохи перетворювалася у символ єдності в боротьбі, втілення волі народу та його права на звільнення. Реформаційні вчення з властивою їм чіткою і однозначно сформульованою системою істин були більш дійовими для наслідування українськими культурними діячами, які займали провідне положення у формуванні національно-визвольної ідеології. Водночас, за умов тодішнього життя України, вони не могли сприймати ідеї реформації в їх загальноєвропейському варіанті, а ставили своїм завданням проведення власної релігійної ідеології відповідно до вимог часу, відродження, переосмислення і розвиток власної духовної культури на основі її традицій і властивих їй системі цінностей, а також розвиток освіти, створення школи вищого типу, що змогла б стати просвітницьким та ідеологічним центром загальноукраїнського рівня, який готував би молодь для роботи на ниві як національної культури, так і боротьби з католицизмом та унією, підпорядкованих загальній політиці полонізації королівської влади Речі Посполитої. Це завдання стало під силу діячам Острозького культурно-освітнього центру, який і став провідним центром розвитку культури та освіти кінця XVI — початку XVIII ст. в Україні.

2. ОСТРОЗЬКИЙ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ЦЕНТР І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

Острозький культурно-освітній центр було створено за ініціативою українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького (1526—1608). Прибічник православ'я, він боровся проти полонізації України, насадження в ній католицизму та уніатства. Вважав, що для успішної боротьби українського народу проти національного та релігійного гноблення необхідне поширення освіти, у зв'язку з чим відкрив школи у Турові, Володимир-Волинському, Луцьку та Острозі. Найбільше значення мала Острозька школа, яка перетворилася у справжній центр розвитку освіти та літератури. До складу цього центру ввійшли колегія, як перша спроба створити школу вищого типу у східних слов'ян, друкарня та науково-літературний гурток. У колегії викладалися "вільні науки", а система освіти становила синтез грецько-візантійської, давньоруської та західноєвропейської традицій з розподілом наук на trivium — граматику, риторику, діалектику та quadrivium — арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особливу увагу в колегії приділяли вивченню мов. Тут вивчали слов'янську та грецьку мови, які не визнавалися польською освітою, а також латинську і польську мови. Вивчення мов диктувалося необхідністю перекладу літератури, ознайомлення з духовною спадщиною минулого, сучасною західноєвропейською літературою, а це потребувало значної філологічної підготовки. Стосовно латини, то вона була панівною в системі гуманітарної освіти XVI ст. в усіх без винятку європейських країнах, де освіта піднімалася вище від простого рівня грамотності. Філософію в колегії спеціально не читали, а викладали в загальному курсі діалектики, де розглядалися ті чи інші філософські проблеми.

Для забезпечення шкіл навчальними посібниками в Острозі та Дермані (нині Устенське Друге Здолбунівського району Рівненської області) були організовані друкарні, в яких друкувалися "Острозька біблія", "Граматика Слов'янська" Л. Зизанія, "Граматика Словенська" М. Смотрицького та інші книги. Для створення друкарні запросили російського першодрукаря Івана Федорова. Саме на базі друкарні виник науково-літературний гурток Острозьких книжників, які не тільки виступали перекладачами, правниками, а й створили ряд талановитих полемічних творів, в яких обґрунтовувалися погляди з догматики, філософії, політичних, етичних проблем відповідно до підготовки та здійснення антиуніатських заходів, що охопили всю Україну, формування національно-визвольної ідеології, реформаційної за своєю суттю.

Виступаючи від імені православ'я, вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину князівської доби, надбання греко-візантійських книжників, твори Максима Грека, південнослов'янську культуру, вміло застосовуючи для обгрунтування своїх поглядів певні положення гуманістичних, а також вироблених на Заході реформаційних ідей, які вони інтерпретували в контексті вітчизняної духовної культури. Острозькі книжники підтримували тісні зв'язки з представниками балкано-східної культури Євстахієм Нафанієлем, Емануїлом Мосхопулом, єпископом Меглени Феофаном Греком, Діонісієм Палеологом Раллі, що брали активну участь в діяльності Острозького центру. В різний час в Острозькій колегії працювали не тільки відомі діячі української культури Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Дем'ян Наливайко, Йов Княгиницький, Василь Суразький, Іван Вишенський (до переїзду на Афон), Гаврило та Данило Дорофієвичі, а й представники православної церкви з інших країн — Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоанн Лятош, Кіпріан. Більшість викладачів Острозького центру мали високу гуманітарну освіту, яку вони отримали в провідних західноєвропейських університетах, навчанням у домашніх вчителів, самоосвітою. Це можна віднести не тільки до викладачів, а й до книжників науково-літературного гуртка і друкарні. Ознайомимося із творчою діяльністю та поглядами провідних діячів Острозького культурно-освітнього центру.

Кирило Лукаріс

З Острозьким центром, розвитком освіти в Україні тісно пов'язана діяльність К. Лукаріса. Він народився в 1572 р., освіту отримав у Венеції, ІІадуї. Навчаючись там в 1588—1593 рр., здобув ґрунтовні знання з давньогрецької, італійської та латинської мов, читаного за Арістотелем курсу діалектики, риторики, метафізики, етики, прослухав курс лекцій Г. Галілея. Прибувши до Острогу разом з Кіпріаном та Д. Дорофієвичем, розгорнув активну освітньо-викладацьку та перекладацьку діяльність. Після участі у Брестському православному соборі (1596), який осудив унію, виїхав з України, відвідав Віттенберг, Женеву, де слухав богословсько-філософські курси. В 1600 р. знову повернувся в Україну, виконуючи різні доручення Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса. Пробувши в Острозі до 1602 р., виїхав до Олександрії, став після смерті Мелетія Олександрійським патріархом (1603), а в 1608 р. — Константинопольським патріархом. Перебуваючи на цих посадах, він велику увагу приділяв розвитку освіти в Україні, яку в цей час проводили братства. Помер у 1632 р.

К. Лукаріс, як викладач і церковно-культурний діяч, закликав українців до злагоди, взаємної поваги, уникнення розбрату, підкреслюючи, що тільки за умов єдності, далекоглядності, вміння поступитися в особистому заради поставленої мети вони можуть забезпечити перемогу в боротьбі українського народу за своє визволення. У формуванні духовної культури особливого значення надавав книгодрукуванню, розвитку освіти. Так, у листі до діячів Львівського братства К. Лукаріс указував на необхідність братчиків розвивати і рухати науку, займатися самоосвітою, залучати до себе як помічників і наставників тих, хто любить науку. Рекомендував добре оплачувати роботу вчителів, без чого не може бути і мови про високий рівень освіти, залучення до праці кращих фахівців. Без належної оплати та умов існування вчитель буде більше думати про те, як йому вижити, а не дбати про рівень викладання. Рекомендація слушна і для нашого часу. Мабуть, з цим у нас пов'язане те, що школи гонять "сіру сірятину", бо вчитель не тільки не має пристойних умов існування, а й належного статусу.