Розділ «5. ІДЕЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ТА ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ В. ЛИПИНСЬКОГО»

Історія філософської думки в Україні

Національне питання також перебувало в центрі уваги українського історика, соціолога, публіциста, ідеолога консервативно-монархічного напряму української соціально-політичної думки В'ячеслава Липинського. Його творчість привертає особливу увагу як з погляду практичної реалізації ідей державотворення, так і в контексті сучасного західноєвропейського неоконсерватизму.

Народився В. Липинський 5 квітня 1882 р. в с. Затурцях на Волині в польській шляхетській сім'ї. Під впливом духовно-політичного клімату того часу ще учнем київської гімназії ввійшов до складу української середньої шкільної громади, усвідомив себе українцем, став на шлях хлопоманства. Після закінчення Краківського (історія) та Женевського (агрономія) університетів поселився під Уманню в своєму родовому помісті (маєтку), працюючи над поверненням до українства спольщеної шляхти. Обстоюючи ідеї хлопоманства, все ж таки прагнув до того, щоб шляхта, ставши в своїй політичній свідомості українською, залишилась недекласованою і не втратила свого корпоративного стану.

Прибічник незалежності української держави, В. Липинський був одним з організаторів таємних підготовчих фондів для утворення за межами Російської імперії українського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові утворився Союз визволення України і Головна Українська Рада. Під час першої світової війни служив у російській армії.

Після Лютневої революції 1917 р. В. Липинський організував у Полтаві свою українську військову частину, однак ця діяльність не знайшла підтримки в боку Генерального секретаріату військових справ. Розчарувавшись в діяльності українських революційних демократів, вважаючи їх незрілими до державного будівництва, в 1917 р. став одним з організаторів Української Демократичної Хліборобської партії, для якої розробив програму. Під час Гетьманщини — посол України у Відні, залишаючись на цій посаді до липня 1919 р. Після падіння УНР до 1926 р. жив в Австрії, де очолив створену ним політичну організацію орденського типу Український Союз хліборобів-державників, її політичний орган "Хліборобська Україна". В 1926—1927 рр. був завідуючим кафедрою історії української державності Українського наукового інституту в Берліні. Повернувшись в 1927 р. до Австрії, продовжував науково-публіцистичну та політичну діяльність. У 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським проголосив розпуск УСХД, створив нову організацію — Братство українських клясократів-монархістів. Помер в санаторії біля Відня 14 червня 1931 р., похований в рідних Затурцях. Автор праць: "Україна на переломі 1657—1659..." (1920), "Листи до братів-хліборобів" (1919—1926), "Релігія і церква в історії України" (1925) та ін.

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де "не-соціаліст" — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. "Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдности територіально-політичної — а не навпаки" (Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 65). Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством—колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи не державність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, "без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні "орієнтації" абсолютно нічого не поможуть" (Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Там же. — С. 84).

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами не державності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого "я"; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин не державності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де "замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза" (Липинський В. Хам і Яфет // Гам же. — С. 69).

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона "хоче" правити і має "гін" до влади. "Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу" (Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 66).

Територія, Земля, Батьківщина — невід'ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. "Громадянство, — наголошував він, — це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть" (Гам же). Відносно держави це: Церква — Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія — організація природної потреби оборони; Родина — організація природної потреби продовження роду; Клас — організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи).

Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. "Без організації і без авторитетів, — слушно зауважує В. Липинський, — немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала" (Гам же). Тільки тоді, коли виникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українець відчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжується реальна, а не літературна нація.

Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вона не може об'єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об'єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, "бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох — в петлю самогубця або в дім для божевільних" (Гам же. — С. 74). Щодо наслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичний комуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слуга державний.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу — гетьманщину, принципом організації якої є "клясократія", тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма — Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософської думки в Україні» автора Огородник І.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „5. ІДЕЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ТА ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ В. ЛИПИНСЬКОГО“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО КУРСУ

  • Лекція 1

  • ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА ДАВНЬОЇ РУСІ

  • ТЕМА. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ - ХV ст.

  • ТЕМА. РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ В УКРАЇНІ XVI — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

  • 3. ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ ПРАЦЯХ ЛАТИНО- ТА ПОЛЬСЬКОМОВНИХ ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст.

  • ТЕМА. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI - ПОЧАТКУ ХVIІ ст.

  • 3. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст. НА ОСНОВІ ВІЗАНТІЙСЬКО-ДАВНЬОРУСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

  • ТЕМА. ВІД БРАТСЬКИХ ШКІЛ ДО КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ (ідеї гуманізму і реформації в братських школах)

  • 2. КИЇВСЬКІ БРАТСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ ГУМАНІСТИЧНИХ І РЕФОРМАЦІЙНИХ ІДЕЙ В УКРАЇНІ

  • 3. ГУМАНІЗМ ВЧЕНОГО ГУРТКА КИЄВО-ПЄЧЄРСЬКОЇ ЛАВРСЬКОЇ ДРУКАРНІ

  • ТЕМА. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — ЦЕНТР ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII І XVIII ст. (українське просвітництво)

  • 2. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — НОВІЙ ТИП ВИЩОЇ ШКОЛИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РОЗВИТКУ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ СХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ'ЯН

  • 3. ЗМІСТ І СПРЯМОВАНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКИХ КУРСІВ ПРОФЕСОРІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

  • 4. УКРАЇНА І ПРОСВІТНИЦТВО. ФІЛОСОФІЯ Г. СКОВОРОДИ

  • ТЕМА. УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ: ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД

  • 3. ВПЛИВ РОМАНТИЧНОГО ШЕЛЛІНГІАНСТВА НА СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

  • 4. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

  • 5. ЕЛЕМЕНТИ РОМАНІЗМУ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

  • ТЕМА. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.

  • 2. О. НОВИЦЬКИЙ ПРО ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА ПОСТУПАЛЬНІСТЬ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

  • 3. СИЛЬВЕСТОР ГОГОЦЬКИЙ ЯК ІСТОРИК ФІЛООФІЇ

  • ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

  • ТЕМА. РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ І ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

  • 2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ І ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ТА ПУБЛІЦИСТІВ НА РУБЕЖІ ХІХ – ХХ ст.

  • 3. ФІЛОСОФСЬКО-СОЦІАЛЬНІ ВИТОКИ ІСТОРІОСОФІЇ М. ГРУШЕВСЬКОГО

  • 4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА Б. КІСТЯКІВСЬКОГО

  • 5. ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТ ІДЕЙ В. ВЕРНАДСЬКОГО

  • ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ

  • 3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ В. ВИННИЧЕНКА

  • 4. ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ Д. ДОНЦОВА

  • 5. ІДЕЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ТА ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ В. ЛИПИНСЬКОГО
  • ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи