Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА ДАВНЬОЇ РУСІ»

Високого рівня економічної могутності, розвитку культури Київська держава досягає при князюванні Володимира Мономаха.

Володимир Мономах

Державний і політичний діяч, великий князь Київський, Володимир Мономах (1053—1125) був письменником-полемістом, мислителем, якого Є. Маланюк називає одним із перших родоначальників християнського гуманізму [Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. — С. 36). Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, Володимир у 1078— 1094 рр. був князем у Чернігові. З 1093 р. вів війну з половцями та їх союзником Олегом Святославовичем, якому змушений був залишити Чернігів і перейти до Переяславського князівства, що постійно страждало від нападів половців. Як ніхто інший був зацікавлений у припиненні усобиць, згуртуванні всіх сил Русі для відсічі ворогу, Володимир наполегливо відстоював цю думку на всіх князівських з'їздах (1097, 1100, 1103 рр.). В 1103 р. став організатором і безпосереднім керівником походів проти половців, в результаті яких вони потерпіли ряд поразок і надовго залишили в спокої руські землі. У 1113 р. був запрошений на князівство в Києві. Прийшовши до влади, Володимир відновив великокнязівську владу на більшій території руських земель, тимчасово затримав розпад ранньофеодальної монархії, єдність якої була значно підірвана процесами феодалізації Русі, особливо загостренням суперечностей між низами і верхами феодального суспільства, зміцнив міжнародні зв'язки Русі з іншими європейськими країнами.

Проводячи політичну лінію компромісів, пом'якшення напруженості, поміркованого реформаторства, Володимир законодавчо пом'якшив положення низів, видав закон про зменшення рези (відсотків під позику), полегшив положення закупів, відмінив холопство за борги. Ці законодавчі акти дістали назву "Статут Володимира Мономаха". Володимир Мономах є також автором вміщеного у Лаврентіївському списку "Повчання...", яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і сучасникам, а й взірцем утвердження ідеалу князівського правління, що найбільш відповідало інтересам єдності Русі.

У "Повчанні..." Володимир Мономах виступив як оригінальний мислитель морально-етичного напряму, який тяжів до осмислення повсякденних проблем тодішнього життя. Ця тенденція мала місце в творчості Іларіона, Луки та ін., проте вони належали до кола служителів церкви, що не могло не накласти відбитку на їх творчість. Людина світська, яка володіла значною політичною владою і досвідом, Володимир Мономах ставить ці питання значно сміливіше, розв'язує їх послідовніше і досить часто всупереч догматам ортодоксального християнства, хоча і спирається на ту саму біблійну і патріотичну літературу. Зазначимо, що такої "вільності" православна руська церква не простила Володимиру Мономаху. Якщо князі, які в десятки разів менше зробили для Русі, були канонізовані святими, то такої честі Володимир Мономах не був удостоєний.

"Повчання Володимира Мономаха" дійшло до нас в єдиному списку, який було включено до Лаврентіївського літопису. Вперше виданий в 1793 р. О. Мусіним-Пушкіним, твір ввійшов до наукового обігу під назвою "Духовная великого князя Володимира Всеволодовича Мономаха дітям своїм, названа в Літописі Суздальській "Повчання". Академік М. П. Алексеев серед літературних пам'яток англосаксонського періоду знайшов твір "Батьківські повчання". "Повчання Володимира Мономаха" за композицією, ідейним змістом, характером дидактичних настанов перегукується з "Батьківським повчанням", яке могла привезти з собою до Києва Гіта, дружина Володимира Мономаха, дочка останнього англосаксонського короля Англії Гаральда Годвінсона, проте це аж ніяк не заперечує самостійності руського твору.

Складається "Повчання..." з трьох розділів: самого повчання, в якому вміщено політичні і моральні погляди Мономаха, автобіографії і листа до князя Олега Святославовича. Останній часто фігурує як самостійний твір "О многострадальний і печальний Я!". Коло питань, які порушуються в "Повчанні...", — від питань світобудови і до роздумів про державну владу, сутність і моральність людини. У висвітленні цих питань Мономах використовує Псалтир, Повчання Василя Великого, пророцтва Ісайї, апостольські послання, тексти "Ізборника 1076 року", твори Іоанна Екзарха.

Питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення. Світ мисли вся як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині, на "догоду чоловікові для їжі, для розваги" (Повчання [Володимира Мономаха] // Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С. 359/361). Він постає перед людиною своєю досконалістю, красою як взірець премудрості Бога. Роздумуючи про милість Бога, Володимир Мономах вчив пам'ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів, застерігав від клятвопорушення і неправди, гордині, а особливо від обману, лінощів, п'янства і блуду, бо в них гине душа і тіло (Там же. — С. 362/363). Він закликав до любові, турботи про бідних, сиріт і вдів, захисту їх від сильних світу цього. В цьому відношенні Мономах дотримується загальних принципів концепції суспільного примирення і милостинності, ідеї якої були висунуті Лукою Жидятою і докладно обгрунтовані в "Ізборнику 1076 року". Проте якщо там концепція загального примирення виступає в абстрактно-теоретичному моральному повелінні, то Володимир Мономах надає їй практичного втілення. І не випадково, що, вказуючи на спокій у державі, він ставить собі в заслугу милостиве ставлення до "сірих" і "убогих", те, що "бідного смерда і вбогу удовицю не давав сильним обідити" (Там же. — С. 372/373). Одним із аспектів справедливості Мономах вбачав у справедливості князівського суду, в основі якого мала лежати правда. З погляду Володимира Мономаха, правда рівноцінна закону, тому виправдовувати означає правити за законом, захищати убогу людину.

Принципам концепції загального примирення Мономах підпорядковував також відносини між князями. Виступав з осудженням усобиць, вбивств, викликаних боротьбою за владу, заповідав берегти мир і згоду як основні принципи поведінки в єдності з добром і красою. Так, давши слово Ростиславовичам, Мономах відмовляється від заклику братів піти на них походом і вигнати їх з їхньої вотчини. Нехтуючи вузькими інтересами власника, він не хоче порушувати слова, даного Ростиславовичам, керуючись загальнодержавними інтересами єдності Русі. Відмовляється він і від помсти Олегу Святославовичу, який вбив сина Мономаха — Ізяслава, знову-таки керуючись вищими інтересами, турботами про процвітання і могутність Русі, прямо наголошуючи: "Не хочу я лиха, але добра хочу братії і Руській землі" (Там же. — С. 378). Принцип добра, на його думку, зобов'язує князів передбачати згубні наслідки ворожості одного з одним, що породжують війни, несуть розорення смердів, ослаблюють Руську землю. Турбота про благо підданих визначає сутність добра.

Мономах був твердо переконаний у тому, що не існує спірних питань, яких не можна було б розв'язати добром і миром. Так, звертаючись до Олега Святославовича, він пише: "І якщо почнеш каятися перед Богом, і до мене щиросердечним будеш, пославши посла свого чи єпископа, і листа напишеш із запевненням миру, то й волость візьмеш добром, і наше серце прихилиш до себе, і ліпше будемо, ніж раніше: я тобі не ворог і не месник. Не хотів би крові твоєї видіти у Стародубі, але не дай мені Бог кров від руки твоєї видіти, чи від повеління твого, чи когось із братів. Якщо ж я брешу, хай Бог мене судить і хрест чесний. Чи в тому гріх сотворив, що на тебе ішов у Чернігів ради поганих, у тому каюся, про те я братам висловив жаль і знову повідав, бо я — людина" (Там же. — С. 378/379).

Питання людини, сенсу і призначення її буття, що вона може в житті, займають одне з центральних місць у "Повчанні Володимира Мономаха", як і в інших київських книжників. Його постановка значною мірою була зумовлена моральними аспектами християнства, яке допомогло не тільки відкрити людину, а й усвідомити нею почуття власної гідності, переосмислити відповідальність за свої діяння, усвідомити себе особистістю.

Для Володимира Мономаха роздуми про людину постали як глибоке усвідомлення особистості загалом, що проявилося у визнанні ним самостійності індивіда, його життя, над яким ніхто з людей не має влади. Звідси визнання цінності і самоцінності людського життя, принципова відмова від смертної кари. Засуджуючи смертну кару, Володимир Мономах стверджував, що кожна людина має право на той строк життя, який визначено їй Богом. "Ні правого, ні винуватого не вбивайте, — заявляє Мономах, — і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина" [Там же. — С. 360/361).

З визнанням самоцінності особистості пов'язується також усвідомлення Володимиром Мономахом значимості власного життя, де він дійшов висновку, що його життя, шлях, досвід потрібні людям як приклад для наслідування іншими, запобігання помилок, ним допущених, адже при всіх колізіях життя головним для нього залишалося не просто усвідомлення своєї особистості, а почуття особистої відповідальності, обов'язку перед руськими землями, турбота про посилення могутності і процвітання Вітчизни, що й постало вищою вимогою до моральної оцінки особистості.

Морально-політичні погляди Мономаха досить часто не узгоджувалися з багатьма положеннями ортодоксальної християнської ідеології, були направлені проти них. Так, уже його ідея правителя — це не стільки образ віруючого, відданого церкві християнина, скільки політичного діяча, стурбованого долею своєї країни, вотчинно-феодального судді, турботливого господаря великого будинку, батька сімейства, людини загалом. Силу князів він вбачав не у духовному веденні, а в знанні. Володимир Мономах виступав за реабілітацію знання і "світської мудрості)", закликав не забувати доброго і навчатися нового. Проголошуючи гуманістичні ідеї, підкреслював, що належність до роду людського усвідомлюється через діяльність, звернену до світу, земного життя, загальнокорисної справи, де праця — найвища міра боговибраності людини. На прикладах власного життя, реабілітуючи працю як основу життя людини, Мономах не розривав фізичної і розумової праці, а вважав першу необхідною умовою для другої. Розумова праця для нього — це звершення справ, загальний підсумок, в якому збагачується людський досвід, знання. Вони облагороджують людину, її працю, роблять саму людину переконаною і сміливою, породжують волю, надають діянням істини і сенсу. Керуючись в усьому життєвою доцільністю, здоровим глуздом через осмислення в своїй душі, Мономах закликав інших наслідувати цьому і навіть молитви розглядав під зазначеним кутом зору, відводячи духовенству почесне, але підпорядковане місце.

Видатний російський історик В. М. Татищев писав про одного з діячів Русі: "Був філософ великий і багато книг написав, але ми вже від писань його нічого бачити не сподобали. Це лише від того вчинилося, що грецьких письменників за великих поставили, а своїх, хоча набагато кращих, нехтували..." [Татищев В. Н. История Российская. — М.; Л., 1963. — Т. II. — С. 262). Ці слова сказані про Климента Смолятича — письменника і церковного діяча, другого митрополита з русичів, просвітника Русі XII ст.

Климент Смолятич

Даних про життя та діяльність Климента Смолятича небагато. Відомо, що він був монахом Зарубського монастиря біля Києва. У 1147 р. київський князь Ізяслав Мстиславович і собор єпископів без санкції константинопольського патріарха поставили Климента Смолятича київським митрополитом, однак тільки в 1152 р. він міцно утримався на митрополичій кафедрі, залишаючись на ній до смерті Ізяслава (1154). Поставлений Візантією митрополит Костянтин скасував усі канонізовані розпорядження Климента, звільнив його послідовників. Подальша доля Климента Смолятича невідома. Помер, вірогідно, після 1154 р.

Другий митрополит-русич був високоосвіченою людиною свого часу, багато писав, проте до нас дійшло тільки "Послання пресвітеру Хомі" з доповненнями Афанасія-мніха, що збереглися у списках XV—XVI ст. і які свідчать про видатні здібності Климента Смолятича як проповідника, оратора, книжника і мислителя. Знавець античної філософії, Смолятич прагнув використати її для тлумачення божественних заповітів, вважаючи, що потрібно "випробувати писання", осмислити праву віру з позицій філософії.

Значне місце Климент Смолятич відводив проблемам походження та суті знання, стверджуючи, що основна мета пізнання — розуміння слави і величності Бога, можлива тільки через дослідження речей природи. Провідне місце у цьому процесі він відводив розуму, який, спираючись на органи чуттів, виявляється здатним досягти істини. На Його думку, душа розумна, але все, чим вона володіє, поставлено її почуттями. Розум зобов'язаний управляти почуттями, бо він є господарем, а почуття його слугами. В розумі людський дух отримує своє земне буття, спрямоване на пізнання Бога, захованого у "тварі", тобто створеного Богом. Витлумачуючи Св. Письмо в дусі Іларіона, Климент Смолятич алегорично пояснював його у формі емпіричного божественного, зводячи до земного, де "тварне буття" стає джерелом всякого теоретизування про Бога. Пізнання світу, на думку Климента Смолятича, є ступінь до Бога, і іншого шляху тут не існує. Категорично відхиляв збагачення духовенства, виступав за духовне самопізнання, самовдосконалення людини.

Починаючи з другої половини XII ст. загострюються усобиці на Русі, посилюються удільні князівства, і Київ поступово втрачає значення загальноруського політичного центру, хоча номінально залишається столицею Русі. Саме на цей період припадає життя та діяльність Кирила Туровського, прозваного "Златоустом, паче всіх просіявших на Русі".