Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.»

Лекція 14

Академічна філософія в Україні другої половини ХІХ — початку ХХ ст. не була однорідною за своїм сприйняттям та осмисленням західноєвропейської філософської думки. Залежно від характеру впливів тих чи інших течій і напрямів західноєвропейської філософії формувалося розмаїття течій і напрямів філософської думки в Україні, де найбільш впливовими постають "філософія серця" П. Юркевича, духовна філософія П. Ліницького, позитивізм В" Лесевича, панлогізм О. Козлова і О. Гілярова, неокантіанство Г. Челпанова та В. Зинківського.

1. "ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ" П. ЮРКЕВИЧА

2. ПЕТРО ЛІНИЦЬКИЙ ЯК ПРЕДСТАВНИК УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ XIX ст.

Вихованець Харківської духовної семінарії Петро Іванович Ліницький народився 23 листопада 1839 р. У 1861 р. вступив до Київської духовної академії (XXII курс 1861—1865 рр.), по закінченні якої викладав у ній курс логіки та метафізики. Ординарний, а потім заслужений професор, він плідно поєднував педагогічну діяльність з науковою і критично-публіцистичною. Автор таких праць: "Общий взгляд на философию" // Тр. Киев, духовной акад. — 1867. —Т. IV; "Платон — представитель идеализма в древней философии" // Там же. — 1868. — Т. III; "Учение Платона о божестве". — К., 1876; "Обзор философских учений". — К., 1874; "Об умозрении и отношении умозрительного познания к опыту". — К., 1881; "Критическое обозрение обычных взглядов и суждений о различных видах общественной деятельности и началах общественного благоустройства". — Харьков, 1884; "Идеализм и реализм. Историко-критическое обозрение". — Харьков, 1888; "Пособие к изучению вопросов философии (элементы философского миросозерцания)". — Харьков, 1892; "Изящная литература и философия". — Харьков, 1893; "Мышление научное и ненаучное". — Харьков, 1894.

Як і більшість представників академічної філософії в Україні, П. Ліницький дотримувався ідеалістичних поглядів. Перше, на що слід звернути увагу, — це своєрідність Його підходу до з'ясування суті філософії як науки, ЇЇ предмета та специфіки. Розглядаючи ці класичні для академічної філософії питання, він не без підстав зазначав, що жодне визначення філософії не дає повної уяви про неї як науку, оскільки кожна наука має свій чітко фіксований предмет, царину дослідження, чого не можна сказати про філософію, де навіть сам термін "філософія" вказує не на предмет її дослідження, а на особливе ставлення того, хто пізнає, до того, що пізнається, яке властиве тільки їй одній, становлячи її сутність.

Власне розуміння суті філософії П. Ліницький розпочинає з розкриття терміна "філософствувати", розглядаючи його як міркування, роздумування, де "філософствувати означає міркувати". Однак він уточнює, що не будь-яке міркування є філософствуванням, адже найчастіше за все людина розмірковує над практичними потребами, пошуками шляхів і засобів їх задоволення. Метою такого міркування постає власна вигода, або користь. Можна розмірковувати і про своє ставлення до інших, але й воно буде розсудливістю, а не філософствуванням, оскільки доводиться все підпорядковувати деяким загальним умовам, формам життя і понять про нього. І хоча деякі з таких міркувань суперечать істині, людина все-таки тримається за них заради практичних інтересів. Людина, яка думає, тим і відрізняється від інших або від тих, хто зовсім не думає, що звички не панують над нею. Вона визнає одне і відкидає інше не тому, що одне звичне, а інше ні, а тому, що переконана в істинності одного І помилковості іншого. Діяльність такої людини керується вже не бажанням вигоди для себе чи іншого, а виключно любов'ю до істини, правди, переконаності, де користь для неї — питання другорядне. Таких людей називають мудрецями, а їх мислення, яке переважає інших, — мудрістю.

У розумінні філософії важливо враховувати ще один момент. Християнська релігія також повідомляє нам вище і досконале знання про те, яким повинне бути наше знання, але не звільняє людину від обов'язку через самостійне міркування вияснити для себе все більше і більше, зрозуміти глибше і глибше ідею вищого призначення, обов'язків життя, що й потрібно в цьому відношенні. Роздумування стає філософським тільки тоді, коли воно доходить до філософських ідей. Усвідомлення істини означає мати поняття про те, що необхідно бути і що ніколи не втрачає своєї сили і значення щодо життя людського. Це є усвідомлення, з одного боку, переконання його загальних умов, а з другого — призначення його загальної мети. Відповідно, робить висновок Ліницький, "по суті своїй, філософія є розмірковування, яке має метою пізнання істини і саме досягнення, наскільки воно можливе, всезагальних першоначальних основ, або начал життя" (Линицький П. И. Общий взгляд на философию // Тр. Киев, духовной акад. — 1867. — Т. IV. — С. 55).

До такого розуміння філософії, на думку П. Ліницького, приводить погляд на неї і з теоретичної точки зору, тільки уже по відношенню до знання теоретичного. Початком будь-якого пізнання постає просте спостереження і приведення в порядок отриманих з досвіду знань. Тут відбувається просте ознайомлення з предметом, тобто пізнання того, яким він є в дійсності і як виявляється в різних положеннях та умовах. На цій стадії наукове пізнання керується тільки уявленнями вигоди чи користі. Самі по собі вони не можуть задовольнити нашу цікавість, бо досвід показує нам тільки те, яким предмет є в дійсності. Більше того, дослід і спостереження загалом були б неможливими, якби ми тільки спостерігали над явищами, а не думали про них. Будь-який дослід уже є предметом думки, цікавості, запитання. Тільки тоді, коли ми знаємо повністю предмет, ми можемо сказати, що для нього можливе, а що необхідне. Досягається це за допомогою розмірковування, мислення, де осягаючи природу, єство, ми осягаємо те, що називається сутністю.

Знати сутність, або природу, речі означає осягати ту первісну основу, за якою в ній дані ті чи інші характерні властивості, певні причини, чому вони існують саме так, а не інакше. Мислення, яке має метою дослідження первинних основ буття, і є філософією. Отже, "філософія є таке розмірковування, або мислення, єдиною метою якого є досягнення первинних основ буття і життя", або точніше — "наука, яка прагне до пізнання сутності, законів і зв'язків дійсності" (Гам же. — С. 59). Відповідно до цього предметом філософії і є все те, що може бути пізнаним, первинне, основне в бутті речі, а основним способом його пізнання є розмірковування або мислення про нього. Звідси основні завдання філософії: показати, як відноситься це первинне, основне до наступного, умовного в бутті речей, зробити знання про нього переконливим, обгрунтованим, тому що коли філософія показує основу, то ми маємо бути переконаними в тому, що пізнання речей так, як вони є самі по собі, для нас доступне і досягається нашим розумом.

Залежно від змісту філософських систем П. Ліницький поділяв їх відповідно до характеру прояву двох основних напрямів — ідеалізму та емпіричного реалізму. Перший визнає існування в кожній речі розумної ідеї, якою вона служить в порядку буття, внаслідок чого мислення тут є не тільки органом, а й джерелом дійсного філософського знання, оскільки спостереження повинні виводитися з того, що мислиться. На відміну від ідеалізму емпіричний реалізм вважає, що наші загальні уявлення розуму не є чимось, що має місце поза нами, в самому бутті речей, а самі речі є тільки приводом до утвердження їх в нашому мисленні, так що первинне існує, реальне існування яких не мислиться і не мислення є початком пояснення по відношенню до спостереження; навпаки, те, що ми мислимо, має бути виведене із спостереження і відповідати йому. Між ідеалізмом і емпіричним реалізмом можуть бути різні варіанти, проте які б вони не були, все рівно є чи перше, чи друге.

Розглядаючи філософію як справу розуму людського, вираження самосвідомості, де кожний наступний етап досліджень розкриває нові сторони поставлених питань, шляхів їх розв'язання, Ліницький особливо цінував античну філософію. Він зазначав, що "ніколи з такою енергією і з такою силою і гідністю не проявляла вона (філософія. — Авт.) своєї діяльності, як це було у древній грецькій філософії", і якщо "ми хочемо знати в сутності філософії, що для неї доступне і до чого дійсна філософія приводить, — то краще за все для цього звернутися до вивчення грецької філософії" (Ліницкий П. И. Платон — представитель идеализма в древней философии // Тр. Киев, духовной акад. — 1868. — Т. III. — С. 49). Заслугу грецької філософії він бачив у тому, що, замінюючи собою науку і релігію, вона розкривала зв'язки з народними релігійними уявленнями, а люди, віддані філософії, шукали в ній не тільки знання у власному розумінні слова, а й переконання, необхідні для життєвої практики. В грецькій філософії Ліницький розрізняв два напрями, що йшли від Геракліта та елейців. Представники першого напряму — це власне фізики, які шукали причини, порядок або закономірності повсякденної мінливості існуючого. Витоки цього напряму Ліницький виводить з міфологічної релігійності, в якій відбивалися уявлення загального, народного союзу з дією різних сил природи. Це згодом знайшло своє вираження на перших етапах розвитку філософії, однак не загальних, а індивідуальних свідомостей, в яких зовнішні образи споглядання дійсності постають як більш-менш зрозумілі для розуму. Звідси споглядальний характер давньогрецької філософії, уява Геракліта про те, що все походить з вогню і в нього перетворюється, постійний перехід протилежностей з однієї в іншу. Для елейців буття не приходить, воно є всюди реально-тотожне і не міняється, а тому і думка про сутність і множину буття не є чимось іншим, ніж буття, проте тотожним йому. Звідси розуміння єдності буття, яке є абстрактним поняттям.

П. Ліницький досить об'єктивно оцінив внесок у філософію Ксенофана, Зенона, софістів, зокрема Протагора. Так, на його думку, Ксенофан був першим філософом, який проголосив про невідповідність язичницького антропоморфізму, оскільки божество не має нічого спільного з людиною, висунув думку про єдність буття під виглядом ідеї про єдине божество. Зенон постає як перший діалектик, діалектика якого полягала в спростуванні загальноприйнятих уявлень про сутність мінливості, руху. Протагорівське "людина є мірою всіх речей, мірою сутнього як воно є, і не сутнього, оскільки воно не є" стало першою спробою пояснити все, виходячи із прагнень людини. Однак, зазначає Ліницький, предметом філософствування перших грецьких філософів був світ зовнішньої дійсності, і тільки софісти підійшли до визначення свідомості особи, хоча повною мірою проблема формування особи стала справою Сократа, який зробив спробу заглянути у внутрішнє життя людини, вказав на необхідність потреби в самосвідомості її, чіткого мислення і дії, оскільки самосвідомість постає началом єдності знання і справи, втіленням як розумного, так і практичного життя особи.

Висунувши вимогу "пізнай сам себе", Сократ вніс ідею про єдність, гармонійну цілісність внутрішнього життя особи, яка грунтується на розумі. "Коли Сократ висловив вимогу самосвідомості, то разом із тим було покладено початок розвитку власне наукової розумової діяльності" (Гам же. — С. 73). Однак у Сократа і його послідовників ця діяльність мала переважно моральний характер. Теоретичне вираження обґрунтовується Платоном, який показав, що людина має не тільки душу, а й розум, через який лише з'єднується із знанням ідеї і який завжди має справу із загальним і з нього виводить часткове. Життя душі, знайшовши в свідомості ідею вищої об'єднувальної мети свого прагнення, поєднує все в гармонійну єдність. Саме в цьому відношенні П. Ліницький і називає Платона одним із перших представників ідеалізму в давній філософії, неодноразово звертаючись потім до його творчості.

Більш ґрунтовний аналіз розвитку філософії впродовж її історії П. Ліницький дає в праці "Обзор философских учений". Тут аналізуються погляди мислителів Александрійського періоду, християнських гностиків (Іустин, Климент Александрійський, Орігена) з виходом на проблему номіналізму і реалізму в їх схоластичній інтерпретації (І. Скот Ерігена, Ансельм, Абеляр). Значну увагу приділяв він розгляду філософських побудов Т. Аквінського, основних рис філософії і вчень В. Оккама, Е. Мейстера, Р. Лулія. Звертаючись до критики схоластики, П. Ліницький зазначав, що вона перетворилась в сухе, відірване від життя штучне ковзання вигаданих розумом логічних формул. Подальший розвиток філософії він пов'язував із формуванням природної діалектики Л. Валла, П. Рамуся, пробудженням інтересу до природознавства, де найбільшою постаттю серед інших натурфілософів постає Джордано Бруно. Основні напрями філософії Нового часу П. Ліницький пов'язує з Беконом, Декартом і Локком. Загальний розгляд історико-філософського процесу завершується німецькою класичною філософією (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель), розкриттям загального і специфічного в поглядах цих мислителів як поступального розвитку філософської думки.

Конкретизацію історико-філософського процесу П. Ліницький здійснює, розглядаючи питання філософського мислення і основних відмінностей філософських систем у розв'язанні цих питань. Такими основними питаннями філософського мислення він вважає питання про пізнання, про сутність буття, про перші причини буття, практичні принципи і мету людської діяльності. Під час розгляду питання про пізнання він виділяє такі напрями філософської думки: а) емпіризм і сенсуалізм, де представниками першого постають Бекон і Локк, а другого — Конділяк, позитивізм — Конт; б) ідеалізм в його трьох формах: ідеалізм, який виводить весь зміст фізичного знання з мислення (Платон), трансцендентальний ідеалізм Канта, ідеалізм, який заперечує існування незалежного від свідомості матеріального світу речей (Берклі, Юм); в) скептицизм (скептики, Юм); г) містицизм (неоплатонізм, Якобі); д) філософія здорового глузду (Томас Рид). Залежно від відповіді на друге питання основними напрямами постають: а) матеріалізм (античні атомісти, Ламетрі, Гольбах, Гельвецій), а відповідно Фейербах і всі види сучасного атомізму; б) ідеалізм (елейці, піфагорійська школа, Платон, Арістотель, Декарт, Спіноза); в) реалізм як протиставлення абстрактному ідеалізму (Лейбніц); г) спекулятивний ідеалізм (Шеллінг, Гегель).

За характером відповіді на третє питання про перші причини буття він виділяє теїзм як визнання безумовною причиною усього буття Бога, Божества; пантеїзм, тобто "розтворення" Бога в природі, ототожнення природи і Бога; атеїзм — заперечення будь-якого божества. І, нарешті, з питанням про практичні принципи і мету людської діяльності він пов'язував такі напрями, як евдемонізм, утилітаризм, систему морального обов'язку та аскетизм. Щодо останнього, то істинний аскетизм П. Ліницький вбачав у очищенні і досконалості своєї природи людиною, служінні загальному благу, в подвигах любові, словом у діяльності позитивній, що має метою здійснення моральних ідей, а не в одному тільки заперечливому настрої духу. Загалом аналіз наведених напрямів у П. Ліницького, як і в його попередників (О. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич), досить витриманий в критичному відношенні із з'ясуванням як обмеженостей, так і позитивних моментів, за винятком матеріалізму та атеїзму, до яких ставлення П. Ліницького різко негативне.

Як ми бачимо, П. Ліницький не стояв осторонь від проблем теорії пізнання, проте гносеологічну проблематику найбільш повно він висвітлював у праці "Об умозрении и отношении умозрительного познания к опыту". Це збірник статей з журналу "Труды Киевской духовной академии" за 1880—1881 рр., в яких систематизовано І розглянуто основні положення праці Б. Чичеріна "Наука и религия" (М., 1879), а відповідно і викладено свою точку зору на питання про закони мислення, співвідношення досвіду і умоглядності, діалектики і логіки, пізнання і буття, свободи і необхідності.

Характеристику поглядів П. Ліницького за наведеною проблематикою доречно розпочати з його твердження про те, що в природі нашого розуму слід шукати і знаходити ті керівні начала, з якими мають узгоджуватися ознайомлення з питаннями науковими і літературними, оскільки потреба мислити і обговорювати все є однією з вищих і дорогоцінних переваг людини. Треба враховувати, що такою ж мірою, як у фізичному світі, все відбувається за своїми законами, розумова діяльність має свої власні закони, або нормативні правила. Основний закон людської думки вимагає, щоб кожний предмет ми мислили і обговорювали саме як такий, а не інший. Пізнання як діяльність духу того, хто пізнає, також підпорядковується своїм формам, які розкриваються через поняття, категорії. Особлива роль тут належить поняттю сутності, яке є необхідною формою нашої думки, оскільки вона обумовлює основні закони нашого мислення і в самій природі нашого розуму лежить потреба визнавати наявність сутності навіть тоді, коли ми намагаємося переконати себе в тому, що сутність не пізнається. В цілому ми не повинні задовольнятися в пізнанні тим, що маємо ідею про предмет, а повинні вимагати, щоб ідея узгоджувалася з предметом, бути переконаним у самостійності і незалежності існуючих речей, які ми уявляємо.