Розділ «4. УКРАЇНА І ПРОСВІТНИЦТВО. ФІЛОСОФІЯ Г. СКОВОРОДИ»

Історія філософської думки в Україні

Загальній назві теми лекції "Києво-Могилянська академія — центр філософської думки України другої половини XVII та XVIII ст." додається підзаголовок "Українське просвітництво". Наявність його — невипадкова. Попередній, хай навіть і неповний, аналіз філософських курсів професорів Києво-Могилянської академії дає підстави для висновку, що своїми вимогами розвитку науки і освіти, усвідомлення їх ролі і значення в суспільному житті вони йшли не тільки в руслі філософії і науки Нового часу, а й доходили тих ідей, що дали назву культурно-філософській течії Західної Європи — Просвітництво. Українські мислителі, сучасники формування цієї течії, були знайомі з її основними ідеями, підтримували їх в межах, можливих для тодішньої російської дійсності, яка визначала й буття України. Якщо врахувати те, що професори Києво-Могилянської академії та її вихованці несли в східнослов'янський світ і в Росію науку, освіту, то правомірно говорити про українське просвітництво, розвиток якого досить помітний до другої половини XVIII ст. І хоча в Росії з підозрою ставилися до українців, їх устремлінь на ниві культури та освіти, називали "ляшенками", "черкассишками", однак не могли обійтися без них, бо вони були більш тямущими у просвітньо-культурних справах, ніж зацвілі в упертому неуцтві вищі стани московської держави. їх негативне ставлення до науки та освіти досить натуралістично зобразив у своїх сатирах А. Кантемір, якого Т. Прокопович благословив на викриття цього ґанджу тодішнього російського суспільства. Тому багато було біля Петра І "черкассишек", вихованців Києво-Могилянської академії. Петро І цінував українців як виконавців, працівників, але не любив свободолюбивої України, ставши її катом.

Прорубавши "вікно в Європу", Росія почала брати інтелектуальні сили звідти, щоправда не завжди першого гатунку, продовжуючи послуговуватися "черкассишками". А між тим, як зазначає С. Єфремов, протягом XVIII ст. — того століття, яке для Росії вважалося віком освіти, коли було прорубане "вікно в Європу", для України було забито навіть ту невелику, але важливу кватирку, що здавна наш народ завів своїми зносинами із Заходом. Просвіта в Україні починає знищуватися, і народ, майже весь письменний за Хмельниччини, став зразком безграмотності і темноти. Так, в 1740—1748 рр. в семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1094 оселі. В Чернігівському полку було 143 школи на 142 села, а загалом на території Чернігівського, Городецького і Сосницького повітів ще в 1768 р. було 134 школи, де одна школа припадала на 746 душ.

У кінці XVIII ст. на Чернігівщині, Сумщині, Лівобережжі в цілому шкіл майже не залишається. По всій лінії в Україні розпочинається боротьба з "українским поворотом и своеволием", з "фальшивыми... республиканскими мыслями". Петро І в 1720 р. видає указ про те, щоб в Україні "книг никаких, кроме церковных прошних изданий не печатать", через рік було наказано всі книги українських друкарень надсилати в синодальну контору "исправления ради и согласия с великороссийскими". Україна повільно починає спускатися до становища пустині з культурного погляду. Соціально-політичні реформи, які заполонили Україну після скасування автономії, закріпачення селян і козаків, завершують процес цього спадання. Безпросвітна темнота починає панувати в тому краю, який пропускав світ науки і культури в Росію.

І хоча з другої половини XVIII ст. для української культури ще залишаються властивими усталені просвітницькі традиції, закладені попередніми традиціями, та це вже було не українське, а російське просвітництво.

Якщо із встановленням у 1772 р. у Східній Галичині австрійського панування створюється Український інститут, до якого відходять деякі кафедри Львівського університету, то у Східній і Центральній Україні не залишається жодного українського навчального чи культурного закладу. Задушивши всіляку самодіяльність українського народу, Росія все перемолола своїм централізованим імперським млином. Однак навіть за таких умов і саме тоді, коли Катерина II загравала з французькими енциклопедистами, Україна дала світові Г. Сковороду.


Григорій Сковорода


Народився Григорій Савович 22 листопада (3 грудня) 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в козацько-селянській родині. Початкову освіту отримав у сільській школі та мандрівних дяків. У 1734 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1741 p., повертаючись знову до неї в 1744—1745 та 1751— 1753 pp. В 1741—1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі, а потім у складі посольської місії (1745—1750) перебував в Угорщині, мандрував по Австрії, Словенії, Польщі, Італії, частково Німеччині. Є припущення, що Сковорода слухав І. Канта. Повернувшись в 1753 р. на батьківщину, обійняв посаду учителя поетики Переяславського колегіуму. Сутички з єпископом Никодимом Стрибницьким змусили його піти з колегіуму і стати домашнім учителем поміщика Степана Томари (1757—1759). З 1759 по 1766 р. викладав у Харківському колегіумі. За цей час побував у Москві, обійшов пішки всю Слобідську Україну. Не знайшовши спільної мови з офіційними наставниками, Сковорода повністю пориває з колегіумом, обирає життя мандрівного філософа-проповідника. 25 років мандрує він селами Лівобережної України, сусідніми областями Росії, пише свої філософські діалоги, усно і письмово розповсюджує просвітницькі ідеї. За цей час ним було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латинської на російсько-українську мову того часу. Серед цих праць найбільш відомими стають "Сад божественних пісень", "Байки Харківські", "Початкові двері до християнської доброзвичайності", "Нарцис", "Асхань", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Алфавіт світу", "Ікона Алківіадська", "Жона Лотова",

"Двоє", "Благодарний Еродій", "Брань Архистратига Михайла із сатаною", "Убогий жайворонок", "Потоп зміїн" та ін., переклади Плутарха, Ціцерона. Писав старою українською мовою, рясно оздобленою церковно-слов'янізмами. Помер Г. Сковорода 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в с. Іванівка (тепер Сковородинівка Харківської області). Перед смертю попросив, щоб на його могилі не ставили хреста, а написали: "Світ ловив мене, та не спіймав".

Існують різні оцінки творчості Сковороди і його особистості. Його називали українським Сократом, степовим Ломоносовим, нашим Піфагором, Лейбніцем. Д. Чижевський назвав Сковороду першим східнослов'янським філософом, виводячи його філософію з німецького містицизму. Є й протилежні оцінки. Г. Г. Шпет називав його "псевдонародним філософом", який засвоїв кілька моралістичних тривіальностей, а врешті-решт прикривається біблійною мудрістю, "засипає очі і вуха читача — до його знесилювання, до одурманювання біблійним піском... Сковорода від початку до кінця — мораліст. Не наука і не філософія як така володіють його помислами, а лише шукання для себе і вказівка шляху іншим, що веде до щастя і блаженства" (Шлеш Г. Г. Очерк развития русской философии. — С. 86). У повісті Ю. Мушкетика "Диявол не спить" однокурсник Сковороди, такий самий мандрівний дяк, як і він, тільки життєлюб, активної діяльної вдачі, звинувачує мислителя в тому, що той у своїй втечі від світу не пожалів навіть маленького птаха, не говорячи вже за сироту чи вдовицю, залишився байдужим до розгрому Харківського колегіуму С. Миславським, розправи над гайдамаками, серед яких було немало їх однокашників та студентів академії, думав тільки про себе, втішення своєї гордині (Київ, старовина. — 1992. — № 5).

Звичайно, легше давати оцінки чужим діянням і творчості безвідносно до часу та умов життя, того, кого оцінюєш. Варто зазначити, що Г. Шпет загалом не вважав мораль філософією, бо філософія для нього — це чиста наука, чисте мислення, теорія сама по собі. І світ, від якого тікав Сковорода, — це не природний світ, космос, а світ соціальних відносин, суспільного життя, який аж ніяк не був ідеальним ні за часів мислителя, ні пізніше. Це світ зла, і він досить конкретний в характеристиці Сковороди: "Мыр же есть море потопляющихся, страна моровою язвою прокаженных, ограда лютых львов, остров плененных, торжище блудников, улица властолюбная, пещь распаляющая похоти..." [Сковорода Г. С. Повн. зібр. творів. — Т. 2. — С. 101). Саме цей світ він мав на увазі, коли говорив, що світ ловив його, та не спіймав. Не зводилася до проповіді бездіяльності і його ідея "втечі" від світу як втечі від боротьби зі злом. В листі до М. Ковалинського досить чітко дається відповідь і на це питання: "Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати — значить не жити, а бути мертвим, адже турботи — рух душі і життя, а життя — це рух" (Гам же. — С. 350).

Не менш однобічними є судження про Сковороду як першого українського і навіть східнослов'янського філософа, українського Сократа, а тим більше Піфагора чи Лейбніца. Філософія Сковороди зростала не на голому місці. Вона мала своїх попередників, де досить важко встановити, хто був першим, а хто наступним, бо часто-густо визнання першості — це приписування одному надбань інших. Були традиції давньоруської пори, високий філософський професіоналізм К. Транквіліона-Ставровецького (з яким Сковороду ріднить немало спільних думок), сучасників мислителя (М. Козачинського, Г. Кониського), були й інокультурні впливи (античності, німецького містицизму). Ще менше підстав порівнювати чи ототожнювати Сковороду і Сократа з огляду на мову їх філософствування і стиль мислення. При певній спільності їх орієнтації на етико-моральну проблематику мова Сковороди — це мова образів і символів, тоді як Сократ прагнув надати кожному судженню і кожній думці ясного і чіткого значення. Що стосується порівнянь Сковороди з Піфагором, Лейбніцем, Ломоносовим, то вони загалом недоречні, бо тут зовсім інші типи діяльності, підходи до постановки тих чи інших проблем, характери їх розв'язання.

Кожний мислитель завжди залишається сам собою і його потрібно сприймати таким, який він є, а не підганяти під інших — "виразників прагнень трудящих мас" або "християнських містиків" з німецькими чи іншими витоками. Під філософією Сковорода розумів "любов до мудрості", що "скеровує усе коло дій своїх до тієї мети, щоб надати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яка голові всього", тобто спосіб самоусвідомлення і самоствердження людини в світі. Він дійсно зробив зі свого життя свою філософію, втілив філософію у своє життя як спосіб реалізації практичної дії щодо затвердження власних ідеалів. Саме в цьому велич Сковороди як мислителя, і вона не потребує ні спростування, ні підтвердження. Останнє зробила сама історія, надавши Сковороді всесвітнього визнання, свідченням чого є занесення його Імені до календаря достопам'ятних людей, дати життя і творчості яких відзначаються ЮНЕСКО. У себе на батьківщині Сковорода користувався повагою і популярністю серед усіх верств сміливістю думки, щирістю почуттів, відвертістю в пошуках вирішення питання про істинний сенс буття. Він був завжди веселим, бадьорим, поміркованим, усім задоволеним, мав побожність, вченість без чванливості та обходження без лесті. Праці Сковороди переписувалися і зберігалися, а їх списки розповсюджувалися далеко за межами України.

Особливість філософії Сковороди, її специфічність полягає не просто у постановці тих чи інших проблем, їх систематичній розробці, а в її спрямованості і методі. Сковорода, за висновком Д. Чижевського, не надавав великого значення теоретичній обробці, оформленню усталеного, систематизуванню своїх філософських ідей. Тому говорити про його метафізику, онтологію, гносеологію можна лише в певному значенні, цілком застережливо, бо викінченої і оформленої системи у Сковороди немає, як і немає закінченої і докладної відповіді на всі питання, що може поставити систематик-філософ.

Однак філософія Сковороди суцільна і монолітна, побудована в одному стилі, пронизана одним духом, де головним постає передача внутрішнього досвіду, зображення шляху на "переображення" серця до вищої духовності. Гостро відчуваючи якусь первісну надломленість буття, що веде до страждання серця та душевної смутності, за якими ховаються страх і клопіт, він вбачає вихід з них у досягненні внутрішньої свободи незалежно від зовнішнього світу, зверненні всередину до самого себе, подоланні пристрастей, помилкової гонитви за принадами світу. Метою життя для нього були радість і веселість серця, внутрішній мир, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для Сковороди мистецтвом життя, філософією. Звідси ще одна особливість його філософії — практична спрямованість. Коли життя є філософія, а філософія людини має зумовлювати її життя, то природно, що в центрі уваги філософії мають бути поставлені етико-моральні проблеми як практичне завершення і мета філософії теоретичної. У Сковороди не бракує теоретичної філософії, проте основним для нього в людині є не "теоретичні", "пізнавальні" здібності, а глибше за них емоційно-вольове начало людського духу — серце людини, з якого піднімається, виростає і думка, і стремління, і існування.

За тодішніх умов етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, отримує релігійне забарвлення. При всій неортодоксальності відношення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Усе це, разом взяте, надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування.

Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. На .його думку, Бог як всемогутня сила, що стоїть над світом, природою і людиною, не існує. Бог — всюдисущий, невидима натура, яка витримує усе, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина, закон і глас сутнього. Таке тлумачення Бога заперечувало буквальне розуміння біблійних чудес як таких, що не відповідають дійсності та істинній сутності Бога. Що стосується світу, то, з погляду Сковороди, він складається з двох натур — божественної та матеріальної, які утворюють нерозривну і цілісну єдність, а не просто знаходяться одна поряд з другою. Бог у плоті нашій, нематеріальний у матеріальній, вічний у тлінні, один у кожному з нас і цілий у всякому. Божественна природа має первинність перед матеріальною, бо в природі сильніше те, що невидиме. Однак ні матерія не є Богом, ні Бог не є матерією. Бог перебуває у матерії, поза нею і вище неї. Матерія характеризується у Сковороди виразами і значеннями, трактується майже як небуття, неіснуюче: "місце", "поле слідів Божих", "пуста матерія", "зовнішність". Водночас, стверджуючи первинність внутрішнього, божественного, духовного, він наголошував на вічності і неперехідності матерії. "Матерія, — писав Сковорода, — вічна. Себто усі місця і усі часи наповнила. Тільки один дитячий розум може сказати, що світу, цього великого ідола і Голіата, колись не було, або не буде".

У загальному контексті суджень Сковороди Бог ототожнюється з природою. "Природа", "Натура" є лише одне з імен, якими ми можемо визначити Бога. "Чи не Бог усе в собі тримає? Чи не сам він є голова і усе в усьому?" — запитує Сковорода і тут дає ствердну відповідь, що Бог в дереві є правдивим деревом, у музиці — музикою, у будинку — будинком. У Бозі усе і усе з нього, хоча він не є іншим конкретним із того, що в усьому, бо він над усе і усе в ньому. При цьому, складаючись із протилежностей, світ не залишається без руху, не стоїть статично в протилежностях і суперечностях. Навпаки, він перебуває в постійному невпинному русі, що є своєрідним рухом протилежностей, антитез. Світ розкладає себе, розпадається, розсипається і знову збирає себе у єдність подібно тому, як смерть зерна є народженням нової рослини. Шлях усього створіння, котрим рухає Бог, Сковорода зображує як шлях, яким згідно з християнським віровченням іде кожна окрема людина — через смерть до життя, через вмирання до воскресіння. Таким шляхом іде Всесвіт, і цей шлях можна уявити собі як життя рослини. Життя Всесвіту — це процес, де він розпадається на множинності і знову збирає себе в одному пункті, в насінні, з якого потім розкривається, розвивається нове життя. Дійсне життя символізується у Сковороди кулею та круглими предметами. Ці форми, на його думку, найбільш закінчені, замкнуті, досконалі. Усе в світі рухається через протилежності у колі і таким чином примирює суперечності, бо у колі все повертається до самого себе і до свого початку.

Система світу у філософії Сковороди — храм Божий, його дім, де Бог відноситься до світу як зародок до розкриття, точка до числа, множини. Визнаючи множинність світів, Сковорода, на відміну від К. Транквіліона-Ставровецького, який виходив з визнання чотирьох світів, виділяв три: макрокосмос — загальний, безмежний світ, де існує усе породжене; мікрокосм, або світик, світочок-людина; символічний, або Біблія. Біблія є символічним світом тому, що в ній зібрані фігури небесних, земних та преподібних створінь, які можуть стати монументами, котрі ведуть нашу думку до розуміння вічної натури, яка захована в тлінній подібно тому, як малюнок захований у своїх барвах. У символічному світі, світі Біблії, Сковорода прагнув виявити заховану за символічними формами духовну цінність людини, знайти ідеал людських стосунків без згубного впливу плоті.

Для тлумачення символів і розв'язання тих проблем, які піднімаються, Сковорода, як бачимо, виробляє свій метод філософствування. Цей метод Д. Чижевський ставить якнайближче до "діалектичного методу" античності, суть якого полягає у виділенні в дійсності протилежностей і суперечностей. На думку Сковороди, дійсне буття тим і відрізняється від бування, від "явища", що в ньому сполучені протилежні ознаки, які в буванні відірвані одна від одної. Так, відносно світу ця антитетика проявляється в тому, що у цьому світі є два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розірваний, а все проявляється через протилежності — вічне у тлінні, життя у смерті, правда у брехні, радість у печалі. Такий метод для Сковороди, з одного боку, є засобом розглядати буття як таке, що стоїть на "роздоріжжі", має подвійний характер, та яке, з другого боку, є характеристикою тієї повноти буття, в якій сполучені, злиті протилежні ознаки, які самі по собі є однобічні, ізольовані від цілісності буття.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія філософської думки в Україні» автора Огородник І.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „4. УКРАЇНА І ПРОСВІТНИЦТВО. ФІЛОСОФІЯ Г. СКОВОРОДИ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ДО КУРСУ

  • Лекція 1

  • ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА ДАВНЬОЇ РУСІ

  • ТЕМА. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІІІ - ХV ст.

  • ТЕМА. РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ В УКРАЇНІ XVI — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

  • 3. ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ ПРАЦЯХ ЛАТИНО- ТА ПОЛЬСЬКОМОВНИХ ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст.

  • ТЕМА. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI - ПОЧАТКУ ХVIІ ст.

  • 3. РЕФОРМАЦІЙНІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVI - ПОЧАТКУ XVII ст. НА ОСНОВІ ВІЗАНТІЙСЬКО-ДАВНЬОРУСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

  • ТЕМА. ВІД БРАТСЬКИХ ШКІЛ ДО КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ (ідеї гуманізму і реформації в братських школах)

  • 2. КИЇВСЬКІ БРАТСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ ГУМАНІСТИЧНИХ І РЕФОРМАЦІЙНИХ ІДЕЙ В УКРАЇНІ

  • 3. ГУМАНІЗМ ВЧЕНОГО ГУРТКА КИЄВО-ПЄЧЄРСЬКОЇ ЛАВРСЬКОЇ ДРУКАРНІ

  • ТЕМА. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — ЦЕНТР ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII І XVIII ст. (українське просвітництво)

  • 2. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ — НОВІЙ ТИП ВИЩОЇ ШКОЛИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РОЗВИТКУ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ СХІДНИХ І ПІВДЕННИХ СЛОВ'ЯН

  • 3. ЗМІСТ І СПРЯМОВАНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКИХ КУРСІВ ПРОФЕСОРІВ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

  • 4. УКРАЇНА І ПРОСВІТНИЦТВО. ФІЛОСОФІЯ Г. СКОВОРОДИ
  • ТЕМА. УКРАЇНСЬКИЙ РОМАНТИЗМ: ФІЛОСОФІЯ І СВІТОГЛЯД

  • 3. ВПЛИВ РОМАНТИЧНОГО ШЕЛЛІНГІАНСТВА НА СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

  • 4. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

  • 5. ЕЛЕМЕНТИ РОМАНІЗМУ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

  • ТЕМА. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.

  • 2. О. НОВИЦЬКИЙ ПРО ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА ПОСТУПАЛЬНІСТЬ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФІЇ

  • 3. СИЛЬВЕСТОР ГОГОЦЬКИЙ ЯК ІСТОРИК ФІЛООФІЇ

  • ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

  • ТЕМА. РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ І ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ПУБЛІЦИСТИЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

  • 2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ І ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ТА ПУБЛІЦИСТІВ НА РУБЕЖІ ХІХ – ХХ ст.

  • 3. ФІЛОСОФСЬКО-СОЦІАЛЬНІ ВИТОКИ ІСТОРІОСОФІЇ М. ГРУШЕВСЬКОГО

  • 4. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА Б. КІСТЯКІВСЬКОГО

  • 5. ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТ ІДЕЙ В. ВЕРНАДСЬКОГО

  • ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ

  • 3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ В. ВИННИЧЕНКА

  • 4. ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ Д. ДОНЦОВА

  • 5. ІДЕЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ТА ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ В. ЛИПИНСЬКОГО

  • ТЕМА. ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ РАДЯНСЬКОЇ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи