Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА ДАВНЬОЇ РУСІ»

"Ізборник Святослава 1073 року" має в цілому компілятивний характер, проте його структура строго продумана, підпорядкована одній меті — дати виключне знання основних богословських, віросповідних, світоглядних проблем і питань, сформувати у читача уніфікований підхід до розуміння основ християнського світогляду. Орієнтований він однозначно на пам'ятки раннього християнства, які належать до доби македонського відродження, тобто праці каппадокійців і пов'язаних з ними осіб (Василь Кесарійський (Великий), Іоанн Златоуст, Григорій Назіанзін (Богослов), Григорій Ниський, Максим Ісповідник, Фео доріт Кірський, Єпіфаній Кіпрський, Августин, Афанасій Александрійський, Діодох (Прокл), Іоанн Дамаскін, Іустин Філософ, Оріген, Псевдо-Діонісій Ареопагіт та.ін.). Роботи і висловлювання підібрані Іоанном відповідно до політичних реалій Русі того часу. Основна проблематика "Ізборника Святослава 1073 року" — це проблема знання, мудрості, історії, долі і промислу, сутності, походження і сенсу життя людини.

Однією з центральних проблем в "Ізборнику Святослава" виступає проблема пізнання. Розв'язується вона через з'ясування співвідношення знання і віри, чуттєвого і раціонального. Для християнського світогляду проблема пізнання, співвідношення знання і віри поставала в плані визначення провідної ролі віри відносно знання, з приниженням ролі розуму і античного знання. Однак уже Оріген, Климентій, Лактацій, Григорій Назіанзін, Григорій Ниський визнавали можливість узгодження між християнською вірою та античними знаннями. Ця подвійність відображена і в "Ізборнику Святослава", де, з одного боку, ми бачимо спробу ознайомити читача з античною літературою та філософією, а з другого — "еллінська мудрість" постає об'єктом критики як помилкова і шкідлива для християнства. Проте поняття віри тут не постає негативно до раціонального освоєння дійсності, містить ряд особливостей, які пов'язують її з розумом. Як зазначає С. Бондар, на певному рівні поняття віри поставало як відповідність дійсності — правда, істина, що охоплює одночасно і етичну сферу — довіра, вірність (Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание "Изборников" 1073 и 1076годов. — К., 1990).

Крім того, боротьба з дохристиянськими віруваннями, різними забобонами, марновірством, до послуг яких вдавалися знахарі, астрологи, обумовлювали ще одне розуміння віри — "віровчення", зведення знань про віру, сакральна і неперехідна цінність, якою потрібно оволодіти і яка виступає як найвищий пріоритет об'єкта пізнання. Тут віра стверджується як світоглядна позиція та інтелектуально-психологічна настанова, що потребує необхідного визнання всіх догматів християнської ідеології, довіри до Бога і можливостей здійснення всіх його функцій, ірраціонально-вольовий акт і спосіб позалогічного, інтуїтивного оволодіння та пояснення дійсності.

Стосовно розуму, то його значення виводиться із самого розуміння людини як розумної тварини, наділеної розумом від Бога. Розумним вважається і все те, що створене Богом. Робить людину розумною і любов до Бога. За таких настанов проголошується як обмеження розуму в плані осмислення божественного промислу, тієї сфери, яка пов'язана з істиною християнських догматів, а водночас підкреслюються його великі можливості в плані дослідження природи, управління її силами завдяки причетності людини до Бога. Недооцінка розуму могла призвести до наслідків, які суперечать волі Бога, до гріха. Розум ставав необхідним в оцінці діяльності і Бога, і людини в питаннях правосуддя, всіх сфер повсякденного людського життя і діяльності. Однак якщо в повсякденному житті від людини вимагається жити відповідно до здорового глузду, то необхідність осмислення віросповідальних основ потребувала напруженої рефлексії та ґрунтовного підходу до подібного пізнавального завдання, обмеження розуму.

Поняття мудрості тісно пов'язувалося з поняттями віри та розуму. В "Ізборнику Святослава" воно прямо зіставляється з християнськими варіантами неоплатонізму, його розуміння філософії — з посиланнями на Іоанна Дамаскіна, Григорія Назіанзіна, Максима Ісповідника. Тут вона трактується як певна інтелектуальна діяльність, "зведення знань". Істина мудрості полягає не як пізнання речей, а як досягнення Бога. Мудрість набуває рефлективного значення, звертається не на зовнішній світ, а на оволодіння божественної мудрості, що містить таємниці людського буття. Вона мислиться як розгадка загадок власного "Я", досягнення смислу життя. Таке розуміння мудрості як такої, що володіє властивістю рефлективності, відношення до самого себе, вимагало від її носія, з одного боку, відокремлення, відходження від світу, а з другого — вільного включення в деяку спільність.

В "Ізборнику Святослава" дано і друге розуміння мудрості як наближення, приєднання, викладене у "Відповідях і запитаннях)" Анастасія Синаїта. Витлумачуючи притчу Соломона "премудрость создала себе дом", він протиставляє світ трансцендентному Богові як гуртожиток, "дім Бога", а біблійна мудрість постає тут розкриттям Бога в проявах природи, людських колективів, індивідуальних людських духовностей. Світ мудрості — це світ Софії, світ преподібності, вподобання нижчим вищого. Досягнення цього вищого відбувається не заради істини самої по собі, а в ім'я буттєвого входження в світ значущих життєвих подій, вищих життєвих цінностей. Воно не тільки слово, а й діло — мудросне життя в істині, правильність життя і правильність знання, повна відповідність теоретичної і практичної сфер буття. Таке розуміння істини і мудрості показано на прикладах життя Кирила, який присвятив його навчанню і діяльності на ниві освіти, істинної мудрості, яка стверджує вірність вибору свого життєвого шляху. В "Ізборнику Святослава" наведено і третю після неоплатонізму патристики трактовку мудрості. Мудрим вважається той, хто здатний через самовдосконалення звільнитися від іга земних пристрастей, завдяки чому мудрець отримує можливість досягти премудрості слова Божого. В загальному оформленні поняття мудрості набуває значення знання божественних і людських речей, що, власне, збігалося з визначенням І. Дамаскіним філософії, яке вкладене в уста Кирила, де поняття мудрості є перетвореним поняттям філософії. На загальному фоні такого розуміння мудрості в "Ізборнику Святослава" ми бачимо надзвичайно високу оцінку книг і слова, в яких вбачається зміст того, що відкрилося Богом, наближення до мудрості, повчання про правильне життя. Філософія міняється на Софію.

Смисложиттєва проблематика в "Ізборнику Святослава" представлена через осмислення добра і зла, боговиправдання, долі і промислу. Як і інші поняття, поняття добра і зла мають тут різний зміст, використовуються для розв'язання космологічних, онтологічних, пізнавальних, етичних, естетичних, історіософських проблем, які сприяють теоретичному поясненню і впорядкуванню єдності світу. Як базова настанова мислення тут виступає розуміння добра як відповідності Богові. Добродійним і блаженним проголошується створення світу Богом і людини в ньому, прагнення до знання, любов до людей і до Бога, молитви, страждання. Вони й постають як добродійність і запорука майбутнього безсмертного життя. Зло розглядається як послане Богом людині за її гріхи, неправедний образ життя. Відповідальність за зло переноситься на кожного індивіда як персональна відповідальність особи перед людством. Розуміння зла і напастей як "казней божеих", що увійшли до багатьох пам'яток пізнішого розвитку філософської культури Русі, були в основному оформлені "Ізборником Святослава". Проте слід зазначити, що й при такому розумінні тут розглядається ряд ситуаційних питань, серед яких кара за зло, встановлення справедливої винагороди за добрі справи і поступки, справедливість суду. В "Ізборнику Святослава" відчувається відкрита зацікавленість у тому, щоб переорієнтувати суспільну незадоволеність мас на усвідомлення своєї власної моральної недосконалості, сформувати почуття всеохоплюючого оптимізму, а водночас і гостре переживання глибокого розходження між сутнім і обов'язковим у сфері суспільного життя. З метою запобігання відчуження людини вводиться поняття боговиправдання і відповідальності як прагнення до порядку, гармонійності. При цьому в "Ізборнику Святослава" акцентовано увагу як на колективну, так і на індивідуальну відповідальність. Важливо, що на відміну від світогляду, в якому доля людини виступає ірраціональною, сліпою силою, що безпосередньо впливає на світ і на людину, усвідомлення фатальності долі, віри і ролі випадковості, вдачі в християнстві єдиною домінантою детермінації і управління світом і людством постає Божий промисел. В "Ізборнику Святослава" він представляється як раціональна і цілеспрямована дія Бога, що має своєю метою спасіння світу і людини, носить планомірний характер, виключаючи всіляку випадковість в ім'я досягнення блага.

Проблема людини в "Ізборнику Святослава" розв'язується на основі її бачення в Біблії і Євангелія з усіма даними учителів церкви в галузі антропології про створення людини Богом та її гріхопадіння, а сутність людини визначається як "чловек е живой словесьмь и съмрьтьи". Людина розглядається як розумна істота, чим відрізняється від тварин і рослин. Всі душі єдиносущі, відрізняються від неживої природи, володіють душевною і чуттєвою силою, а на відміну від тварин і словесною. Людина подібна до Бога, є храмом, в якому присутній Бог, що обумовлює її високе положення. Звідси прийняття і розуміння високої мети її буття — служіння Богу, завдяки чому вона повертає борг, який полягає в тому, що Бог подарував їй життя. Подібним чином показано і місце людини в світі — бути посередником між Богом і світом. Стосоэно вибору життєвого шляху, то ним є шлях наслідування Бога, завдяки чому досягаються мислимі блага цього і майбутнього світу. Шлях життя по "Ізборнику Святослава" — це шлях закону, який вимагає любити Бога і ближнього як самого себе, молитися за тих, хто завдає тобі зло, любити ворогів своїх, сторонитися плотських і світських гріхів, бути милостивим, шанувати святих, не вбивати, не прелюбодіяти, ухилятися від крадіжок і наві-тів, не гніватися, не заздрити, не лицемірити, не пиячити, не бути гордим, не лаятися, не бути корисливим. А це і є шлях справжнього спасіння людини, що потребує узгодження дії з волею людини, її соціальним оточенням, самоконтролем і самоспостереженнями, внутрішнім самовдосконаленням. Наріжним каменем "Ізборника Святослава" в уявленнях про людину є догмат про те, що Бог вдихнув у людину безсмертну душу. Однак тут відсутні заклики до подавлення плоті. Тіло і душа розуміються як невід'ємні частини людського організму, де відмінність тіла і душі можна уявити тільки в абстракції. Визнається самовласність людини як тенденції розуміння людини соціально активною і творчою істотою.

Усі наведені вище положення й настанови знайшли своє продовження, а також нову інтерпретацію в "Ізборнику 1076 року", значно вплинувши на формування вітчизняної філософської культури.

„Ізборник 1076 року"

Для наукового обігу цей твір введений істориком М. М. Щербатовим, якому належав рукопис. Після його смерті (1791 р.) рукопис знаходився в Ермітажі/звідки його було передано державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (м. Санкт-Петербург), де він перебуває й нині. Досі не знайдено жодної копії цього збірника.

Твір, безумовно, належить перу київських авторів. Статті і уривки з різних рукописних джерел тут послідовно відібрані, осмислені з особистим відношенням переписувача до проблем, які стояли перед сучасним йому суспільством. Основу твору складають візантійські джерела (Афанасій Александрійський, Ніл Синайський, Василь Великий, Анастасій Синаїт, Іоанн Златоуст, Ніл Чорноризець та ін.), однак майже половина текстів складена на слов'янській основі, де переписувач відходить від багатьох канонів, дає самостійне тлумачення тих чи інших проблем. Внесені ним редакційні правки узгоджуються із світоглядом самого переписувача, адаптуються до давньоруської культури, мовної практики.

На відміну від "Ізборника Святослава", який відображав реалії культурних та суспільно-політичних ситуацій, властивих тому ідеалу, де створювалися різні статті, носив нормативний характер, "Ізборник 1076 року" відобразив матеріальну і духовну культуру Київської держави, відбивши і той рівень філософської культури, яка не задовольнялася зовнішнім суто теологічним і релігійним підходом до буття, християнсько-космологічних настанов в осмисленні проблем зовнішньодержавної культури. Як зазначає С. Бондар, укладач "Ізборника 1076 року" вбачав своїм завданням не тільки освітити відповідні питання, а й прагнув привнести в свідомість сучасника ті ідеї, які, на його думку, сприяли б духовному розвитку читача, формували його морально-етичну та естетичну свідомість, свідченням чого є переважна цікавість твору до пізнавальних, етичних і особливо соціальних проблем, зумовлених тими соціально-історичними умовами, в яких жив упорядник збірника. Твір, імовірно, написаний з педагогічно-виховними цілями і був навчальним посібником для виховання князівських дітей.

Розуміння світу, походження людини, її сутності, відношення до світу і місця в світі в "Ізборнику 1076 року" грунтуються на типових для того часу біблійних уявленнях про творення світу Богом, протиставлення земного світу як світу зла божественному. Однак ці уявлення виступають тільки загальним фоном, на якому висвітлюються інші проблеми, де однією з перших ставиться проблема мудрості, знання, їх ролі в житті людини. І тут без перебільшення можна стверджувати, що "Ізборник 1076 року" постає як гімн книзі, знанню, отриманому завдяки прилученню до соціальної пам'яті і соціального досвіду, наслідуванню прикладів людей старшого покоління, які радилися з мудрими людьми і діяли з розумом. Водночас це й особиста гносеологічна позиція упорядника збірника як необхідності слідувати за мудрістю.

Правда, в статтях про мудрість, які використовує переписувач, мудрість розглядається як сутність, що веде своє походження від Бога. Слідувати мудрості — це означає жити і чинити доброчесно згідно із Св. Письмом, оскільки Божа премудрість діє через слово Бога. Звідси любов до писаного слова, книги як уособлення мудрості безвідносно до її конфесійності. Шлях до мудрості досить складний. Його треба починати з дитинства, робити все з душею, мужньо і самовіддано, тому що на цьому шляху людину чекає багато випробувань. Тільки слідування істині, здатність подолати лінощі, відмова від яких і приведе до мудрості, котрій віддавати потрібно все. Йдучи шляхом мудрості, людина отримує спокій і радощі, неперехідні абсолютні духовні цінності. На емпіричному рівні, рівні практичного досвіду, слідування мудрості допомагає розв'язувати й практичні питання.

Особливе місце в "Ізборнику 1076 року" займає обгрунтування образу Божої Премудрості — Софії. Для упорядника збірника "Софія" — це не тільки знання. Вона символізує також священну християнську державу, рівність в ній людей, життя і конфесійні відносини Київської держави з іншими країнами, умову непорушності самої держави, запоруки її щасливого майбутнього. Образ Премудрості збігається з образом Богородиці, хоча загалом в "Ізборнику 1076 року" вперше в історії вітчизняної філософської культури зроблену спробу скорелювати цей образ із соціокультурними процесами, показати цю субстанційовану категорію як абсолютне благо, яке постає гарантом і єдиною умовою благодаті — основної мети людського існування, істинного блага в сучасному і майбутньому, значимого в силу своєї функції і для Київської держави, і для всього людства.

Звернення Іоанна Грішного (саме так називає себе упорядник "Ізборника 1076 року") до соціальної проблематики було невипадковим. У XI ст. відбувається активне становлення феодальних відносин на Русі, де поряд з державними формуються церковні структури, йде процес класо-утворення. Все це не могло не знайти свого відображення в "Ізборнику 1076 року", хоча б у плані відповіді на запитання: як мають встановлюватись відносини індивідів з князівською і церковною владою; на яких принципах слід будувати відносини влади і церкви; як гармонізувати відносини між верхами і низами? В пошуках відповіді на ці запитання Іоанн Грішний звертається до тих самих біблійних та євангельських текстів. А тут ця відповідь була однозначна: шануйте князя і бійтеся Бога, тобто передбачено безумовну покору державній і церковній владі. Твердо переконаний в цьому був і сам Іоанн. Проте при всій апології церкви й держави йому властива твереза оцінка реальних фактів дійсності того часу. Він показує низький рівень богословської підготовки служителів церкви, вимагає від них бути чесними, милостивими, справно виконувати свої обов'язки, поваги до житій і вчень святих, розуміння Св. Письма, відмови від гордині.

Розкриваючи реальні суперечності між верхами і низами, підлеглими і пануючими, Іоанн розробляє свою концепцію суспільного примирення та всезагальної згоди, ідеї якої були висунуті Лукою Жидятою, спираючись на яку, на думку Іоанна, можна гармонізувати суспільні відносини.

Суть концепції суспільного примирення і всезагальної згоди Іоанна Грішного полягає в тому, що за умов існуючих суперечностей між різними станами відносини в державі слід будувати за принципом милостині. Він пропонує безумовне підкорення індивіда державній владі узгоджувати з обов'язковим для всіх пануючих станів милостивим ставленням до підданих. Щодо державної влади це означає певні послаблення в галузі внутрішньої політики, пожертвування на користь бідних, організацію притулків для них, проведення благодійних заходів, пом'якшення податків, обмеження самоуправства феодалів. У сфері особистих відносин принцип милостивості передбачав добродійне відношення між людьми, упорядкування абсолютно всіх сфер і рівнів соціальних відносин, гармонізацію їх на основі справедливості. Втілення справедливості Іоанн пов'язував з людинолюбством князя, надією на Бога, який вкладає людині прагнення до справедливості і захищає її від несправедливості і свавілля. З ідеєю справедливості в "Ізборнику 1076 року" пов'язується ідея рівності "по духу" всіх людей незалежно від соціального статусу і матеріального положення, хоча при цьому визнається необхідність соціальної нерівності, існування сюзеренів і підданих, звідки зроблено висновок про бажаність "добротворення".

Значне місце в "Ізборнику 1076 року" відведено питанню про багатство та відношенню до нього. За твердженням Іоанна, багатство дається людині Богом і саме по собі не є злом. Злом воно стає тоді, коли породжує почуття заздрості, жадібності, що приводить до хабарництва. Ось чому, отримавши багатство, людина зобов'язана використовувати його на благодійні цілі, прагнути до справедливості, оскільки це є основою і необхідною умовою спасіння людини.