Розділ «3. ВПЛИВ РОМАНТИЧНОГО ШЕЛЛІНГІАНСТВА НА СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ»

Західноєвропейський романтизм сприяв не тільки літературно-культурному розвитку українського письменства, а й формуванню філософської думки в Україні, де суттєве значення мало сприйняття і осмислення на початку XIX ст. ідей німецької класичної філософії — І. Канта, И. Фіхте, особливо Ф. Шеллінга. Дещо пізніше російськомовна філософія, а вона була такою і в Україні того часу, знайомиться з філософськими ідеями Г. Гегеля. Цей процес відбувався як через навчання української молоді в німецьких університетах, так і читання лекцій запрошених до країни західних професорів, серед яких в основному були вихідці з Німеччини, переклад праць Канта, Фіхте, Шеллінга. Характерно, що саме через Україну йшло не тільки проникнення ідей німецької класичної філософії, а Й праць Канта, Фіхте, Шеллінга в Росію. Так, в 1803 р. викладач Чорноморського штурманського училища Я. Рубан видав перший переклад російською мовою праці Канта "Основоположения метафизики нравов", яку перекладач назвав "Кантовские обоснования метафизики нравов". У 1813 р. в Харкові побачило світ у перекладі викладача однієї з гімназій С. Єсікорського перше видання праці Фіхте "Яснейшее изложение, в чем состоит существенная сила новейшей философии". 6 1833 р. професор Рішельєвського ліцею М. Курляндцев видав в Одесі переклад книги Шеллінга "Ginleitung zu dem Entwurf eines Systems der Naturphilosophie...", яка дістала назву "Введение в умозрительную физику". Однак першим, хто приніс шеллінгіанство в Україну і в Росію, був професор Петербурзької медико-хірургічної академії Д. Велланський.

Данило Велланський

Микола Курляндцев

Професор військових наук, а пізніше математики Рішельєвського ліцею, М. Курляндцев крім праці Шеллінга "Введение в умозрительную физику" переклав і видав російською мовою працю німецького вченого-шеллінгіанця Г. Шуберта "Главные черты космогонии" і норвезького шеллінгіанця X. Стеффенса "О постепенном развитии природы". Дотримуючись позицій об'єктивного ідеалізму Шеллінга, близьких до пантеїзму романтичної традиції, він стверджував, що природа і людина створені єдиним, вічним началом — Богом, одухотворені божою думкою. Природа постає як гармонійне ціле, витвір досконалого життя і є єдиною за своєю суттю. Визнавав він в основному ідеальну єдність світу, обстоюючи при цьому єдність людини і природи як єдиного організму. Прибічник дедуктивно-синтетичного методу в дослідженні природи, він критично ставився до всеіндуктивізму, метафізичних поглядів, захищав єдність і взаємозв'язок усіх явищ природи, ідею її динамічного розвитку. Не погоджувався з тими природо-знавцями-емпіриками, які в процесі пізнання ділили природу на ізольовані світи, часто закони підміняли вигадками. На його думку, такий поділ природи приводить до розумового хаосу, підриває могутність пізнання, де абсолютизація досвіду повертається недооцінкою теоретичного мислення, яке тільки дає знання про світ в його єдності матеріального та ідеального. Водночас високо цінував вчення Коперника, Галілея, Ньютона, критикував схоластичні побудови і середньовічний світогляд.

Костянтин Зеленецький

Йосип Міхневич

Синтез шеллінгіанства, що здійснювався під впливом романтичної традиції, властивий Й. Міхневичу, професору Київської духовної академії, який в 1839 р. став професором філософії Рішельєвського ліцею. Філософію він розглядав як науку свідомості. Оскільки в свідомості, як світлі нашої душі, все то концентрується в центрі нашого духу, то виходить в оточення предметів, які існують поза нами, то піднімається до начала, яке найвище за все і містить в собі все, в ній чітко вичленовується три суттєвих елементи, які у філософії позначаються такими іменами: "Я" — суб'єкт, що усвідомлює; "не-Я" — предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ); абсолют — перша вина того, хто усвідомлює, і усвідомлення (Бог). Філософія має відношення до всіх цих трьох елементів і постає наукою, що вивчає все те, яке є в усьому, тобто всезагальні начала, початкові форми, вічні закони і останні цілі. Згідно з твердженнями Міхневича розумова діяльність (як в усьому людстві, так і в індивіді) проходить різні стадії самопізнання: промислове задоволення потреб, появу загальності і громадянства, надлишку штучності і просвітлення істини, коли людина творить науку за наукою, витворює раціональну "Науку Наук — Філософію". Він доходив висновку, що джерелом філософії є свідомість (попередньо визначаючи філософію як "науку свідомості"), яка проходить різні етапи свого розвитку, а потім перетворює їх на предмет свого дослідження. Як така, наголошував Й. Міхневич, філософія постає не тільки як знання суб'єктивне (підметне, "подлежательное"), а й предметне ("прилежательиое"), оскільки без знання предмета, який пізнається, не буває знання суб'єкта пізнаючого. Прагнучи у своєму баченні поєднати все з собою і все з усім, свідомість (со-знание, со-видение) розкриває свою діяльність в трьох актах: прагненні від себе до не-себе (від Я до не-Я, від людини до світу), від не-себе до себе І від світу людини до першої вини усього — Бога. Зазначене, на думку Міхневича, свідчить про те, що філософія є наука не емпірична, а умоглядна, випливає з ідеї, хоча це не перешкоджало йому стверджувати, що основою всіх наукових знань є душа з її силами і діями, а в самому стані розуму важко відокремити природне від надприродного, визначити межі і показати ступінь природної діяльності розуму.

Питання про співвідношення науки і релігії, філософії і релігії розглядав Міхневич з теїстичних позицій, заявляючи, що першою і основною істиною, на якій тримається все наше знання, є істина буття Божого — "Бог є верховне начало і останній кінець усього". Наявність цієї істини, з одного боку, обмежує розум, а з другого — відкриває можливості подолати цю обмеженість, адже те, чого не може розум, відкривається у слові божому, а чого не може зробити людина, те робить Бог. Сама філософія має два закони: природи, неписаний закон розуму, і закон писаний, покладений божими заповітами у Св. Письмі, в якому викладені Об'явлення Христового вчення. "Перебираючи помилкові одкровення, — заявляє Міхневич, — людина прийшла нарешті до Одкровення істинного; розум людський віковими досвідами переконався, що те джерело істини, яке він довго шукав, але ніколи не знаходив, є одне Св. Письмо, і плодом цього переконання була віра розуму в Христове Одкровення, яке, з одного боку, розкривало перед ним таку глибину істини, про яку, залишений самому собі, і мріяти не смів, а з другого — розв'язувало для нього ж найважливіші питання, над виясненням яких даремно трудився він протягом декількох століть". Звідси вимога Міхневича, щоб гордий розум людини не піднімався над розумом Бога, а був у належній слухняності віри. Цілком зрозуміло, що в цій вимозі виявилась не просто традиція релігійно-духовної філософії, якій повинен був слідувати Міхневич, а й обмеженість та неспроможність німецької класичної філософії, в тому числі й шеллінгіанства, дати відповідь на ряд питань як онтологічного, так і гносеологічного характеру. Це усвідомлював і він сам, прагнучи вийти за межі шеллінгіанства, звертаючись до інших систем німецької філософії, завдяки чому виробляв елементи історичного підходу до співвідношення етапів розвитку філософської думки, що вже було якісно новим в її осмисленні. Свідченням цього може бути висока оцінка Міхневичем філософії Гегеля, заслугу якої він вбачав у перетворенні філософії в науку абсолютного саморозвитку думки, науку свідомості.