Розділ «2. КИЇВСЬКІ БРАТСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ ГУМАНІСТИЧНИХ І РЕФОРМАЦІЙНИХ ІДЕЙ В УКРАЇНІ»

Київське братство сформувалося в 1615 р. при Богоявленському монастирі, започаткувавши новий етап у розвитку братського руху. В цей час значно зміцнюється і розширюється соціальна база братства. Якщо раніше братства формувалися з третього стану, простого люду, то тепер до них вступають і ті представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм та унію, а прагнули боротися проти них. Значного авторитету братському руху надав вступ до Київського братства гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича Сагайдачного із всім військом, яке стає не тільки військовою, а й політичною силою, формуючи нові принципи державності, беручи на себе адміністративні, економічні, політичні функції на українських землях, боронячи їх від самовластя польських властей, особливо від свавілля польської шляхти.

Саме П. Сагайдачний почав розбудову основ майбутнього устрою Гетьманщини і, користуючись проїздом через Україну єрусалимського патріарха Теофана, відновив православну ієрархію (1620), яка по суті розкололася у зв'язку з окатоличенням та прийняттям унії. Митрополитом було обрано Й. Борецького, а на єпископські посади були замість вищих феодалів призначені найосвіченіші діячі української культури того часу. Найбільш впливовим єпископствам та культурно-освітнім центрам при них було надано статус Ставропігії. Все це було зроблено без згоди польських властей і всупереч їм. Під захист Війська Запорозького до Києва перебираються кращі українські інтелектуали, посилюються його роль і значення як провідного центру розвитку української культури, духовного життя України. У 1621 р. новонаставлені владики православні відкрито зв'язують "останки старої Русі" — козацтво із спадками давньоукраїнського життя. "Це ж бо те плем'я, — говорилося в їх зверненні, — славного народу руського з насіння Іафетського, що воювало грецьке царство Чорним морем і суходолом. Це з того коріння військо, що за Олега, монарха руського, ... Константинополь в облозі держало. Це ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірих. Це ж їхні предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від константинопольської церкви приймали і по сей день у цій вірі родяться, хрестяться і живуть". Пов'язуючи новітнє життя із давньоукраїнськими традиціями, такі слова свідчать про досить ясну національну свідомість у провідників і ватажків нового руху. Народ, який має таку давню і славну історію, не може і не повинен скоритися перед гнітом, не може і не повинен занехаяти свої колишні права, що відверто звучить у заяві православних владик. Водночас це й стало ідейним обгрунтуванням і теоретичним оправданням тієї політичної боротьби з Польщею, що незабаром мала прокинутися з нечуваною доти силою і цілком наново переділити межі східнослов'янських держав. І що найважливіше, за зауваженням С. Єфремова, нехтуване "хлопство" виступало народом з власною історією, тобто рівним народові шляхетному, тобто на рівних правах.

Цілком зрозуміло і те, що прихід до братства нових сил, у тому числі шляхти, магнатів, православного кліру, не міг не позначитися на їх ставленні до православної церкви, її відновленій ієрархії, на становленні певного соціального компромісу. Крім того, нові члени братств були більш освіченими, протягом віків їм належала монополія на інтелектуальне життя, значна частина з них навчалася в західноєвропейських колегіях, академіях, університетах, що не могло не викликати зміни культурно-освітніх орієнтацій. Організовуючи братські школи, вони прагнули, щоб їхні вихованці не лише зберегли батьківську віру, а й отримали не меншу суму знань, потрібних для практичного життя (громадянського і господарського), ніж їх давали католицькі навчальні заклади. Це сприяло заглушенню реформаційних настроїв і тенденцій у братствах, розвитку гуманістичних ідей, до яких нерідко приєднуються зауваження на адресу попереднього реформаційного процесу. Поступово набирають громадянства при навчанні використання грецьких і римських джерел, послугування ними в теоретичних діяннях, а водночас, хоча і обмежено, творів середньовічних і ренесансних західноєвропейських авторів, змінюючи певною мірою і ставлення до світських наук. Ці тенденції знайшли свій відбиток в організації навчального процесу Київської братської школи, теоретичних і полемічних доробках її професорів. Школа була відкрита одночасно з організацією Київського братства, ставлячи своїм завданням навчання молоді в дусі відданості своєму народові. Значну увагу тут приділяли вивченню поетики, риторики, поряд з якими студіювалися елементи філософії, насамперед "діалектики" у середньовічному розумінні цього слова. Відкриттю школи значно сприяла діяльність Й. Борецького, одного з перших її ректорів, Є. Плетенецького, але відкрити її честь випала Ісаї Копинському.

Ісая Копинський

Письменник-полеміст, церковно-освітній діяч, мислитель, І. Копинський був і залишається яскравою фігурою в історії української культури. Виходець з української православної шляхти, він отримав освіту у Львівській братській школі, пізніше був ігуменом Межигірського та Києво-Братського монастиря. В 20-х роках обіймав посади єпископа в Перемишлі, Смоленську, Чернігові, брав активну участь у боротьбі проти католицизму та унії, польського наступу, орієнтуючись на підтримку запорізького козацтва. Після смерті Й. Борецького (1631) був обраний Київським митрополитом, проте в 1632 р. з огляду на те, що своїми зносинами з Москвою міг скомпрометувати православну депутацію до сейму, де мало розглядатися питання православної церкви в Польщі, він був усунутий і ув'язнений. Після звільнення із в'язниці в 1635 р. продовжував антиуніатську та антикатолицьку діяльність. Помер в 1640 р.

Найвизначнішим твором Копинського є "Алфавіт духовний", відомий також під назвою "Лƀствица духовного по Бозƀ иноческого жительства", що поширювався спочатку у списках і був виданий тільки в 1710 р. Твір користувався широкою популярністю, перевидавався майже 20 разів. Останнє видання його було здійснено в 1904 р.

У центрі уваги Копинського стояла людина, піднесення в ній морального, розумного і духовного начал. Згідно з його поглядами природа створена Богом для людини. Даючи високохудожній опис зовнішнього світу, живої і неживої природи, він зазначав, що цей світ пізнаванний, а саме пізнання розглядав як процес "всех вещей и всей твари разсмотреніє". Однак, на думку І. Копинського, пізнання природи, зовнішнього світу саме по собі не потрібне, якщо людина не знає своєї суті, своїх потреб у зовнішньому світі. Тільки пізнавши саму себе, людина доходить до розуміння того, що вона одночасно тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. Зовнішнє в людині — це тіло, минуще, а внутрішнє — душа, розум, безсмертний дух, якими людина пов'язується з Богом, що дарує їй блаженство не лише на небі, а й на землі. Внутрішнє становить єство людини і йому потрібно надавати перевагу в слідуваннях свого життя і діяльності, самовдосконаленні. Останнього можна досягти через самопізнання, яке починається з просвітлення розуму і самозаглиблення, доходячи до пізнання Бога і єднання з ним, де знання Бога досягається як через самопізнання, так і через пізнання природи. Останнім він виправдовував не лише необхідність самопізнання, а й того, що спочатку мислиться як знання необхідності, знання природи.

Концепція самопізнання в Копинського переростала в теорію "умного деланія", оскільки для нього істинним пізнанням поставало не "точію от внешняго труда", а переважно "от делания умного". Основуючись на розумі, ця теорія передбачала моральне вдосконалення праці, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очищення і просвітління розуму. Додержуючись цього напряму, людина ще на цьому світі воскресає душею, набуває божественної благодаті, досягає царства небесного. Будучи близьким до поглядів мислителів раннього ісихазму візантійської теології, це, власне, був шлях теозису — обожнення людини, перетворення її в Бога. Розгортаючи теорію "умного деланія", Копинський надзвичайно високо цінував розум. Сам розум він поділяв на розум світу цього і розум, якому навчаються від святого духу. Найвище цінуючи з усіх природних почуттів зір і розум, як найчесніші і радісні, він рекомендував слідувати не плотським бажанням, пристрастям, а розуму, роздумуванням, оскільки без розуму неможлива доброчесність, а сам він є "началом и вина всему благому". Розум дарується людині Богом і є найвищим для всякого навчання і писання, що створюється людиною. З цієї точки зору Копинський негативно ставився до латинства католицького напряму, зазначаючи, що тут не від духу святого, а від Арістотеля, Ціцерона і Платона та інших язичницьких любомудрів розуму вчаться.

Орієнтована на самовдосконалення людини, теорія "умного деланія" Копинського містила цілу низку соціально-моральних проблем, зокрема добра і зла, гріха і доброчестя, смислу людського земного життя, критеріїв оцінки людської гідності. Він розвінчував вельмож, сановних багатіїв,, протиставляючи їм рівність усіх людей, високо цінував особисті заслуги, доброчестя кожного індивіду, віддаючи свої симпатії бідним і гнобленим. Заявляючи, що "царие и князи и вельможи да не величаются своим величеством", бо "о природительном благородій никтоже гордится, вƀдав, все единого", Копинський підкреслював, що перед Богом "благородній мира сего отвержени, худородніи приятии, гордий и багатий в геене, нищие же в небесном царствіи". Відповідно до такого бачення становища людини він закликав зрікатися світу розкоші в ім'я рівності і свободи, високої духовності. Припускав, що досягти високого рівня духовності людина може і без посередництва церкви. Оскільки Бог міститься в людині, то людина без всяких посередників може бути високоморальною, духовною. Однак сама ідея рівності, свободи, співчуття до бідних і гноблених висловлювалася Копинським в теологічному дусі, носячи абстрактний характер, хоча, обстоюючи національну незалежність своєї Батьківщини, духовнорелігійну самостійність українського народу, він в основному орієнтувався на простий народ, козацтво.

Мелетій Смотрицький

Серед перших ректорів Київської братської школи був український і білоруський письменник-публіцист, філолог, церковний та культурний діяч Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький. Народився він в с. Смотрич (сучасна Хмельниччина) близько 1572 р. Освіту отримав в Острозькій академії, ректором якої був його батько. Безпосереднім вчителем М. Смотрицького був Кирило Лукаріс. Згодом він слухав курс філософії у Віленській єзуїтській академії, навчався в університетах Нюрнберга, Лейпцига, Віттенберга, отримав ступінь доктора медицини. Повернувшись на Батьківщину, вступив до Віденського братства, майже десять років викладаючи в його школі, готуючи ряд полемічних творів. У 1617 р. постригся в ченці Віденського монастиря св. Духа під іменем Мелетій. Переїхавши до Києва в 1618—1620 рр., був ректором Київської братської школи. В 1620 р. уповноважений на полоцьке єпископство. Єпископ Вітебський і Мстиславський, архімандрит монастиря св. Духа у Вільно в тому самому році він повернувся до Києва, здійснивши звідси подорож по святих місцях Близького Сходу. Повернувшись до Києва, втративши надію обійняти високу посаду в церковній ієрархії, спочатку таємно (1627), а потім відкрито прийняв унію (1628), став настоятелем Дерманського монастиря, де помер в усамітництві 1633 р.

Письменницька діяльність М. Смотрицького розпочалася в 1596 р. До переходу в унію він написав твори "Ан-тиграфі албо отповідь на дошкульний твір..." (1608); "Тринос, або плач східної церкви" (1610); "Грамматіка Словенския правильное Синтагма" (1610); "Виправдання безвин-ністі" (1621); "Лемент у світі убогих на жалосноє представленіє светобливого а в обої добродітелі багатого мужа в бозі велебного господина отця Леонтія Карповича, архімандрита общіа обителі при церкві Сошествія Святого духа братства церковного Віденського православного греческого" (1620). Для розвитку культури слов'янських народів важливе значення мала "Граматика" Смотрицького, яка була призначена для братських шкіл як підручник. Вона стала основою для наукового опрацювання і нормування української, російської, білоруської, болгарської, сербської та інших слов'янських мов. Після переходу в унію Смотрицький написав ряд творів ("Протест", "Апологія" (1628), "Паранезіс" (1629) та ін.), в яких виправдовував свій перехід в унію, закликав народ прийняти її, стверджуючи, що це приведе до спокою Батьківщини, відновлення відібраних у неї прав, проповідував аскетизм, вищою ознакою якого вважав покірність, довготерпіння та божество надії.

Основним змістом творів М. Смотрицького доуніатського періоду було розкриття зв'язку релігійної боротьби того часу з інтересами та планами папства і польських феодалів, дійсного обличчя католицької церкви як "алчного звіра", що прагне поглинути усі багатства українського і білоруського народу, пробудження самосвідомості, громадської думки народу для боротьби проти поневолення. Критикуючи Ватикан, католицький клір, він гостро виступав проти догмату про зверхність влади папи римського, аргументуючи його заперечення зверненнями до аналізу творів західноєвропейських авторів, доводячи неправомірність церковного монархізму як в канонічному, так і в моральному аспектах. Слідом за європейськими гуманістами Смотрицький показував надуманість багатьох канонізованих документів, на основі яких Ватикан намагався утвердити свої теократичні прагнення, зокрема "Лжеісидорових декреталій" і так званого Костянтинового дару, якими доводилося, що Костянтин Великий ствердив світську і духовну владу римських пап над усім християнським світом і церквами, передав папі Сильвестру І у вічне володіння місто Рим. Спростовуючи ці твердження, Смотрицький зазначав, що світський володар не міг подарувати папі владу над церквами, бо він сам її не мав, оскільки вона належить тільки Христу. Критика Ватикану, католицького кліру велась ним в сатирично-публіцистичному стилі, спираючись на добре підібраний матеріал з творів західноєвропейських гуманістів (Ф. Петрарки, М. Баптисти, В. Платіни та ін.). Твори Смотрицького користувалися широкою популярністю, сприяючи зростанню національної самосвідомості, поверненню до православ'я тих, хто прийняв уніатство і католицизм. Особливу роль у цьому відіграв "Тринос", і не випадково, що король Жигмунд III видав наказ, щоб ніхто не продавав і не купував видань віленського братства, а автора і типографа "Триноса" ув'язнити, якщо вони не шляхтичі. І хоча Л. Карпович, в друкарні якого було видано книгу, був шляхтичем, його кинули до в'язниці, де він провів два роки, а автор "Триноса", хоч і зник під іменем Теофіла Ортолога, змушений був тривалий .час переховуватись.

Досить критично ставився М. Смотрицький і до православного духівництва. Представляючи інтереси середньої шляхти у братському русі, він на відміну від тих, хто боровся за автономію братств, вважав, що саме церква здатна об'єднати народ у боротьбі за віру, право, свободу й стати натхненником цієї боротьби, яка повинна вестися під керівництвом церкви і разом з нею. Для досягнення цієї мети він добивався від патріарха обмеження Ставропігії, дотримуючись думки, що тогочасні православні ієрархи і клір через свою зраду, моральну деградацію, жадобу до маєтностей і багатства, здирства, невігласність не можуть очолити боротьбу за віру, стати провідником для народу. Він називав православне духівництво "згаслими лампадами", "потемнілими світильниками", "здичавілими вчителями", котрі в житті є купцями, крамарями, в звичаях ледарями і неробами, в розмовах — неуками. Звертаючись до православних владик, М. Смотрицький гнівно кидав їм у вічі: "Не пастирі, хижі вовки, не вожді, а леви зголоднілі, які овечок нещадно пожирають". "Чи ж не маєте досить молока і вовни, — запитував він їх, — що шкуру здираєте, кров п'єте, а м'ясо на поживу крукам і вовкам кидаєте. Самі оніміли, а іншим говорити забороняєте". Якщо бути відвертими, то треба визнати справедливість критики М.Смотрицьким стану православної церкви і духівництва того часу, чого не могли не враховувати провідні діячі української культури в своїй культурно-освітній діяльності.

При загальній релігійно-політичній спрямованості твори М. Смотрицького були наповнені філософськими та соціально-політичними ідеями, які витлумачувалися ним з позиції переваги віри над розумом, проте не заперечуючи останнього, як і ролі органів чуттів у пізнанні природи. І хоча при розгляді питань про співвідношення віри і знання, богослов'я і філософії, мудрості божественної і людської він ще значною мірою йшов у руслі старих традицій, висловлюючи негативне ставлення до філософії, вчень Піфагора, Платона, Арістотеля, та фактично змістом своїх робіт суперечив цим традиціям. Вперше у філософській думці східних слов'ян М. Смотрицький, на противагу старим традиціям, для аргументації своїх поглядів широко спирався на праці гуманістів доби Відродження, твори Ф. Петрарки, Е. Роттердамського, Е. Сільвія Піколоміні, Л. Валлі, М. Кузанського та ін., що сприяло утвердженню гуманістичних ідей у вітчизняній духовній культурі, значно розширювало джерелознавчу базу вітчизняної філософської думки. Тільки в "Триносі" ним включалася 141 авторська позиція, представлена такими мислителями, як Альберт Великий, Джованні Бонавентура, Тома Аквінський, Марселій Падуанський, Джіроламо Савонарола та ін. Звертався він до праць своїх сучасників-противників (Р. Б'єларміно, П. Скарга), згадував імена авторів, яких безпосередньо не цитував (М. Сервета, Д. Наливайка, С. Будного, М. Чеховця). Таку кількість джерел до нього не використовував жодний із попередніх мислителів. Одним з перших М. Смотрицький звернувся в своїх творах до логіко-дедуктивних виведень, логічних операцій, розроблених західноєвропейськими схоластами і вдосконалених пізніше розвитком філософії. Ним широко використовувався весь понятійно-категоріальний апарат, який фіксував досягнення у пізнанні природи, суспільства і мислення в західноєвропейській філософській культурі, де ми бачимо такі категорії, як акциденція, буття, властивість, матерія, форма, випадковість, необхідність, релятивність, діяння, ефект, кауза та ін. Все це сприяло зближенню східної і західної філософських традицій, подальшому розвитку і збагаченню східнослов'янської термінології, а також тих проблем, які не були достатньо розроблені у філософській вітчизняній думці, зокрема логічних і натурфілософських.

У соціології М. Смотрицький дотримувався точки зору, згідно з якою соціальна побудова порівнювалася з людським організмом, де голові відповідає духовна і світська влада, тулубові — вищі стани, а руки і ноги уособлює простий народ. На перших етапах своєї діяльності співвідносив оцінку вчинків людини з обставинами, засуджував єзуїтський принцип "ціль виправдовує засоби". Вважав, що природа є вчителькою життя і вчинків людини, виводив норми моралі і поведінки не з християнських заповітів, а з багатовікового досвіду людей. Закликаючи читачів до людяності, М. Смотрицький відстоював права, звичаї, культуру, віру українців і білорусів, наголошуючи: "пізнайте самих себе, пізнайте батька і матір своїх, в чиєму і якому домі народилися".

Оцінюючи погляди М. Смотрицького в цілому, можна зазначити, що вони значною мірою відбивали ті риси, які уже набували представництва у вітчизняній філософії, а саме: зміна її цінності, орієнтації і значення різних пізнавальних засобів, де акцент переноситься на природний світ людського розуму, а потім і на раціональне пізнання як природно-історичного процесу, що знайшло свій розвиток у творчості К. Саковича.

Касіян Сакович

Український письменник, культурний діяч, філософ К. Сакович народився приблизно в 1578 р. в с. Потелич (тепер Нестерівський район Львівської області). Здобув ґрунтовну освіту у Замойській академії та Краківському університеті. З 1620 по 1624 р. — викладач і ректор Київської братської школи, в 1624 р. був провідником Люблінського братства. Прийнявши унію, переїхав до Кракова, де й помер в 1647 р. Перу К. Саковича належать такі твори: "Вƀршь на жалостний погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного" (1622); "Арістотелеві проблеми, або Питання про природу людини з додатком передмов до весільних і похоронних обрядів" (1620); "Трактат про душу" (1625).