Розділ «ТЕМА. ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА ДАВНЬОЇ РУСІ»

У X ст. тенденція до збільшення похорон, виконаних за обрядом інгуманації, стає ще очевиднішою. Мерців стали ховати в позі людини, що спокійно спить. Людина мала залишатися людиною і по той бік життєвої межі, отримуючи вічний спокій. Вона — мрець, і їй не загрожує перетворення на вовка або птицю. На рубежі X— XI ст. у великих центрах простежується повна відмова від язичницьких ритуалів спалення. Однак не слід вбачати в цьому повну перемогу християнського світогляду. Новий обряд приживався значно швидше, ніж вся система ідеологічних поглядів давньоруської людини, в якої ще довго зберігалися язичницькі елементи — тризна, посипання мерця попелом, могильні насипи, ритуальна їжа тощо (Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К., 1982. — С. 88—100).

Язичницькі елементи особливо чітко виступають у творах художнього ремесла доби Київської держави — змійовики, діадеми, колти, браслети-наручі. На всіх них поряд з християнською символікою постає і язичницька: дерево життя, танці скоморохів, зображення фантастичних звірів і птахів. Складаючи нижній прошарок духовної культури народу, особливо в тих іпостасях, що безпосередньо стосувалися життя простих людей, елементи язичництва, які складалися впродовж тисячоліть, проіснували в українських селах кілька століть після хрещення Русі і, як показав Б. А. Рибаков, добре зафіксовані етнографами XVI—XIX ст. (Рыбаков Б. А. Городское язычество в древней Руси // Тез. докладов сов. делегации на V конгр. МУСА. — М., 1985. — С. 5).

Елементи язичництва довго трималися не тільки серед селян, а й серед феодалів, християнський світогляд і обрядність яких носили часто формальний характер (Тихомиров М. Н. Начало христианства на Руси. Древняя Русь. — М., 1975. — С. 271). Прийняття християнства було перемогою для тих, хто вже сповідував цю віру. Для простого народу це було трагедією, адже не так просто було відмовитися від усталеного світогляду, звичаїв, обрядів, які впродовж багатьох поколінь служили йому орієнтирами.

При розгляді питання про християнізацію Русі потрібно враховувати й те, що в X ст. Київ був містом з 50-тисяч-ним населенням, яке налічувало 60 професій ремісників, мало міцні торговельні зв'язки з Європою, Візантією, Сходом, розширюючи їх до Месопотамії і Єгипту. Цілком зрозуміло, що тут були колонії різних народів, і не тільки християнських, що зумовлювало поліфонізм думок, з якими, як і з попередніми чинниками, руська православна церква не могла не рахуватися.

Як князівська церква, де авторитет князя був вищим від авторитету церковних ієрархів, руська православна церква з допомогою князівської влади і сили утверджувала свою віру, придушувала язичницькі вірування, проте вони продовжували жити в низах. Тому в реальному житті нова релігія стверджувалась не тільки через заперечення старої, а й пристосуванням до язичництва, накладанням християнської моделі світу на модель, вироблену в культурі східних слов'ян в більш ранні періоди їх історії. Прагнучи вписати свою культуру в традиційну, руська православна церква споруджувала храми на місцях капищ, давала слов'янським богам нові імена, приводила річний цикл язичницького світу до відповідності з християнським світоглядом. Так, новорічні свята збіглися з церковними святами Різдва і Хрещення, день бога Ярила 3 липня — з днем Трійці, день Перуна став днем Іллі-пророка, Успення богородиці почали святкувати 15 серпня — день традиційного збирання врожаю. Висвітлене певною мірою формувало специфіку християнства на Русі, яка крім особливості окремих елементів обрядності відрізнялася підвищеним культом богородиці, мовою самої церкви. Якщо серед більшості держав Європи мовою церкви вважалась грецька або латина, то на Русі такою мовою стала староболгарська (македонська), яка, трансформуючись в церковну, стала літературною мовою, дійсно спільною для українців, білорусів і росіян, як латина на Заході.

Тим більше, прийняття християнства дійсно було прогресивним для Русі, оскільки вона, як і деякі інші європейські країни, минаючи стадію рабовласницького ладу, прийшла до феодалізму. Християнізацією Русь остаточно визначила своє входження в загальний європейський історичний культурний ландшафт, розширивши економічні, політичні і культурні зв'язки з своїми сусідами — християнськими державами Європи. Виявившись найбільш адекватним відображенням буття людини в епоху феодалізму, християнство мало сильний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяло єднанню всіх давньоруських земель. Треба бути справедливим, зазначивши, що на посилення цього процесу значний вплив мало крім проповіді загальної ідеї єдності народів, добра, справедливості звернення руської православної церкви до виконання миротворчої, судової, культурно-просвітницької та лікувально-оздоровчої місії серед різних верств давньоруської держави.

Разом з феодалізмом і християнством на Русі закріплювався і новий світогляд, домінантою якого стало сприйняття значущості людини і людства в навколишньому світі. При всьому тяжінні язичницького світосприйняття з його втіленням божественного в природі, воно все-таки ставило людину в залежність від природи, сіючи страх перед нею, оскільки вона залишалась пануючою над людиною. Християнство винесло божество за межі природи, поставило в її центрі людину. Віднині стало аксіомою, що людина — центр Всесвіту, і лише в ній є сенс існування світу. Однак світ, природа не залишалися самі по собі і в собі. Природа розглядалась як така, що служить людині, допомагає їй матеріальними благами, через неї Бог передає людині заповіді поведінки. Всесвіт повертається до людини, співчутливо бере участь в її долі. Саме під впливом цього людина виправила плечі, світ постав перед нею своєю широтою, вона втратила страх перед світом, намагаючись підпорядкувати собі навколишній простір, відкрила для себе далекі країни, зв'язки з якими почали налагоджуватись завдяки християнській релігії. Русь, об'єднана у феодальну державу, одну з найбільших у тогочасному світі, кличе до далеких переїздів і навіть переселень завдяки монументалізму нового світорозуміння.

Водночас з відкриттям світу християнством відкривається й історія. Якщо в язичництві домінувало річне уявлення про світ, замикаючи час у річний цикл земних сезонів: весни, літа, осені, зими, то християнство принесло уявлення про тисячолітні зміни в долі багатьох народів світу. Уява про старовину як деяку єдину епоху, де відбувається все сезонно і щорічно, змінюється поглядом історичним, згідно з яким усе відбувається в певні роки від створення світу. Історія отримує певний світоглядний сенс і об'єднує собою все людство, де історія тієї чи іншої країни стає частиною світової історії. Монументалізм світорозуміння доповнюється його динамічністю.

Викладене аж ніяк не може бути підставою для абсолютизації ролі християнства в житті давньоруського суспільства та ідеалізації його тогочасного становища. Як князівська церква, залежна від князівської влади, якою вона була і залишалася, вірою і правдою прислуговуючи всім властям — від царської до більшовицької, руська православна церква виконувала одночасно роль духівника і васала.

Виступаючи основою духовного єднання народів, християнство все-таки залишилось неспроможним повністю здолати феодальний "атомізм", який особливо посилився з переходом від централізованої монархії до федеративної, об'єднання вотчинних князів під проводом великокнязівської влади. Закріплюючись на нових землях, приєднуючи їх до Київської держави, київські князі залишали на них своїх посадників, а потім передавали ці землі синам у вотчину. Принцип вотчинного володіння після розподілу Ярославом Мудрим земель Київської держави між синами в останні роки свого князювання закріпився Любецьким з'їздом 1097 р., вплинувши на долю самої Русі, оскільки її єдність ставала тепер повністю залежною від відносин між братами або ж від особистості того, хто займав великокнязівський про вод.

Так, Русь минула етап розвиненого рабовласницького суспільства і прискореними темпами пройшла становлення феодалізму. Однак вона не пройшла школи першого, зате засвоїла досвід другого, особливо у візантійському прояві з його віроломністю, підступністю, а особливо боротьбою за владу. За відсутності римських засад державотворення, де завойовувалися не землі, а народи через забезпечення громадянства, законності, правопорядку, в Київській державі лише злагода князів-вотчинників давала країні мир, спокій, захист від степовиків і войовничих сусідів. Коли ж між ними злагоди не було, починалася боротьба за великокнязівський стіл, право займати іншу, більш багату або престижну вотчину, виникали смути, усобиці, дріблення Київської держави і пограбування її народу. І знову ж таки тільки за таких князів, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, які, об'єднуючи давньоруські землі, дбали про внутрішню державотворчу і законотворчу роботу, єдність Київської держави виступала органічною, а не номінальною її якістю, відбувався розвиток освіти, культури, загального визнання Київської держави серед інших країн. Правління Володимира Мономаха і його сина Мстислава стало лебединою піснею Київської держави.

Починаючи з другої половини XII ст. загострюються усобиці, посилюються удільні князівства, особливо північні, а Київ поступово втрачає ознаки загальноруського політичного і культурного центру, лише по традиції залишаючись столицею Русі. В 1169 р. Андрій Боголюбський знищив Київ, завдавши йому таких руїн, яких він зазнавав лише один раз за всю свою історію. В цій руйнації не жаліли ні людей, ні храмів. Були пограбовані Десятинна церква, Софія, забрані книги, ікони, рукописи, інші цінності. І тут, мабуть, правильна оцінка діяльності Андрія Боголюбського як такої, що була спрямована саме проти Києва як політичного центру, а перенесення митрополичої кафедри із Києва до Володимира в тому ж 1169 р. визначило долю Києва і як культурного центру.

Остаточний занепад Київської держави, припинення її динамічного поступу пов'язуються з татаро-монгольською навалою, хоча дійсно, як зазначають М. Грушевський і Є. Маланюк, татарська навала була лише трагічним наслідком внутрішньої хвороби, яка підточувала Київську державу від самого початку. Проте, занепавши як політичний центр, Київська держава залишилася жити в історії слов'янських народів саме своїми надбаннями культури, розквіт яких припадає на X—XII ст. Саме в цей час витворюються такі шедеври архітектури і мистецтва, як Михайлівський золотоверхий собор, церква Спаса на Бересті,

Михайлівський собор Видубицького монастиря, особливо Софійський собор, який не мав собі рівних в історії архітектури і мистецтва того часу. Відкриваються школи, зростає кількість "книжних людей", де екстенсивна урбанізація сприяє формуванню читацької та слухацької аудиторії, розвитку самого шкільництва. Письменність на Русі, яка, за даними М. Брайчевського, була поширена ще до Кирила і Мефодія, стала об'єктом піклування держави. Уже в 988 р. Володимир Святославич починає брати дітей знаті і відправляти їх на "ученье книжное". Ярослав Мудрий наказує церквам у Києві й Новгороді навчати людей. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна засновує при Андріївському монастирі жіночу школу. За свідченнями істориків, грамотних у Києві в X—XI ст. було більше, ніж у Парижі.

Створюються центри з перекладу та переписування книг, бібліотеки, які об'єднують зусилля давньоруських інтелігентів по створенню пам'яток письменства і поширенню знань. Це школа Володимира Святославича, центр "книжників" Ярослава Мудрого при Софійському соборі, Печерсько-Лаврський монастир — значний центр давньоруського письменства і літописання, своєрідна академія, яка готувала ієрархів православної руської церкви. Центрами "книжності" стають Новгород, Курськ, Володимир-Волинський. Так, уже в кінці XI ст. на Волині за Ярослава Осмомисла при монастирях організовуються школи, де дітей навчають різним наукам. Ці школи забезпечуються книгами, а волинський князь Володимир Васильович не тільки придбав багато книг, а особисто переписував "Апостола", інші духовні книги, передаючи їх монастирським школам та церквам.

Після створення у 1037 р. Ярославом Мудрим бібліотеки у Софії в Києві виникають й інші, серед яких найбільш відомою стає бібліотека Києво-Печерського монастиря. Книжковий фонд Київської держави до нападу татаро-монголів, за підрахунками вчених, становив сотні тисяч примірників. Жанрова система їх була найрізноманітніша: переклади з візантійського письма (в основному церковна — керівництва з богослужіння, молитви, житія, твори для благочестивого та індивідуального читання); твори світського характеру (різні науково-природничі праці, шестидневи, бестіарії, алфітарії); книги з всесвітньої історії (із старозавітної та римсько-візантійської); елліністичні романи тощо. Крім цієї традиційної системи літературних жанрів існувала й фольклорна, що уособлювала в усній народній творчості духовну культуру народу. Саме на перетинах висвітлених потоків складалася філософська думка давньої Русі, для якої є характерним інтенсивне засвоєння світової культури відповідно до реальних потреб країни.

3. Джерела формування філософської думки стародавньої русі

Філософія ніколи не виникала на пустому місці. Вона завжди постає як результат попереднього духовного розвитку. Основним джерелом, на грунті якого формувалася українська філософська думка, є народна культура, що в усній народній творчості зберігає попередні світоглядні уявлення. Поряд з цією тенденцією, найтісніше пов'язаною з дійсністю, розвивається й інша, "книжна", яка не могла не враховувати попередню. "Мало не всі перекази літописні про початок Київської державності, — пише С. Єфремов, — не що інше, як щиро народні або в народі обтерті й відшліфовані легенди, в яких чутно дух колективної творчості". Однак повністю покладатися на ці джерела не можна, оскільки вони недостатньо достовірно передають перебіг подій того часу. Крім того, до нас їх дійшло не так уже й багато. Значна частина з них повністю загинула. Те, що дійшло до нас, не зовсім є таким, як воно вийшло з рук наших пращурів. С. Єфремов зазначає, що в старі часи авторського права не знали, з авторами не рахувались зовсім і кожен переписувач часто вносив у твір свою власну редакцію, робив поправки і в змісті творів, і в мові. Перейшовши через руки переписувачів та редакторів, особливо північних, наші пам'ятки багато втратили зі своїх національних ознак.

При всій опорі на народну духовну культуру книжкова творчість йшла здебільшого від богословів і церковності, поштовх до якої дало прийняття християнства. Християнська філософія була першою, яка підняла інтерес до філософської думки в Русі, адже при всій своїй відмінності від філософії релігія не може обійтися без неї. Для обгрунтування своїх догматів, основних положень релігія змушена була звертатися до тих чи інших проблем про сутність буття, людину, давати відповідь на цілий ряд питань світоглядного характеру, завдяки чому вона й може функціонувати як спеціальний тип світогляду й ідеологічне утворення. Що ж до останнього, то стосовно християнства його заперечувати не доводиться.

Засвоєння філософської спадщини в тодішніх умовах носило свій особливий характер. "Київська Русь, — писав з цього приводу Г. Шпет, — стала християнською, але без античної традиції і без історичного культуро-сприйняття. Вона могла взяти античну культуру прямо з Греції, але цього не зробила. Тому що не знала мови. Варварський Захід прийняв християнство на античній мові і зберіг її надовго. Нас хрестили по-грецьки, але мову дали болгарську. Що могла принести з собою мова народу, позбавленого культурних традицій, літератури, історії... Візантія не встояла перед натиском дикого Сходу і винесла свої спадкові скарби туди ж, на Захід, а нам віддала лише власного виробництва сурогати, які були придумані в епоху її морального та інтелектуального виродження. Філософію і науку нам не довелося черпати з еллінських і римських джерел" (Шпет Г. Г. Сочинения. — М., 1989. — С. 28—29).