Розділ «ТЕМА. РЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ В УКРАЇНІ XVI — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.»

Лекція 5

1. СУТНІСТЬ ГУМАНІЗМУ ТА УМОВИ ЙОГО ФОРМУВАННЯ В УКРАЇНІ

Формування і розвиток філософської думки в Україні стояли не осторонь світової філософської культури, а в її контексті. Українські мислителі, сприймаючи вплив світової філософської культури, ставали безпосередніми учасниками її творення, вносячи в неї і свій доробок. Тенденція до цього стає більш, ніж помітною, в кінці XV — на початку XVI ст. на загальному фоні тих соціально-економічних та духовно-культурних процесів, з якими пов'язана назва цілої епохи всесвітньої історії — епохи Ренесансу, Відродження.

Як відомо, основним змістом і рисами епохи Відродження є не просто перевідкриття та відродження античної культури і філософії, а її антифеодальна спрямованість. У соціально-економічному відношенні епоха Відродження — це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософської спадщини стає основою формування нової буржуазної культури та світогляду. Ось цим і зумовлюються основні риси епохи, серед яких слід назвати: перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу; визнання творчої здатності людського розуму і прагнення до земного щастя; відкриття людської особистості в її цілісності, звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої "інституціальної істоти Божої"; повернення людини до життєвої активності і утвердження віри в себе; сакралізація праці в її загальній формі "хочеш жити, умій працювати"; освоєння досягнень культури і оволодіння багатством античної філософії.

Відбиваючи інтереси та цілі різних прошарків третього стану, реалізація ідеології і практики Ренесансу відбувалася у двох напрямах: світському, що отримав назву гуманізму, та релігійному — реформації. Ідеї гуманізму були пов'язані з активізацією верхніх прошарків ранньобуржуазного суспільства як звернення до людяності, створення умов, гідних життю людини. Маючи конкретні історичні та соціальні контексти і виміри, гуманізм за умов епохи Відродження проявлявся у витворенні високих зразків художньої та культурної творчості, спрямованої на реальну земну людину, перебудову суспільства через розвиток світської освіти, науки, культури, де все людське має бути підпорядковане людському розуму, а сенс життя — служіння людям, батьківщині. На відміну від гуманізму носіями реформації виступили міські середні та нижчі прошарки, які були прив'язані до релігійних уявлень внаслідок умов свого існування і вимагали зміни церкви, її вчення, обмеження монопольного становища католицької церкви в усіх сферах життя тодішнього європейського суспільства, що дійсно "було боротьбою європейського міщанства проти феодалізму". При всіх своїх відмінностях гуманізм і реформація становили цілісний антифеодальний процес, що мав загальноєвропейські виміри, знайшовши свій відбиток і в Україні, яка на той час була вписана до європейського соціально-економічного та культурного ландшафту.

Слід визнати, що при всіх негараздах, пов'язаних із спустошливими набігами Оттоманської Порти і кримських татар, посиленням польського наступу з його соціально-економічним, політичним, національним та духовним гнобленням українського народу, про що йшлося в попередній лекції, розвиток України проходив по висхідній. Так, фільварочне господарство сприяло не тільки колонізації нових земель, а й розвитку торгівлі, товарно-грошових відносин. На порубіжних землях відбувався процес формування нового стану — козацтва. Посилювались роль і значення міст. Щоправда, якщо в Наддніпрянщині міста ще тісно були пов'язані із землею, виконували оборонно-захисну функцію, то в західних землях вони поступово звільнялися від землі, перетворювались на центри культурного життя, торгівлі, промисловості, які починають набувати ранньобуржуазної форми. За цих умов здійснювався процес формування не тільки середніх і нижчих прошарків третього стану (міщанства), а й його верхівки, елітарних прошарків (інтелігенції), посилення інтересу до науки, культури. Пробудження національної свідомості народу приводить до необхідності розвитку освіти, сприяючи зростанню шкіл та підвищенню їхнього освітнього рівня. Однак за відсутності вищих навчальних закладів в Україні значна частина української молоді виїздить за кордон, де студіює в місцевих університетах.

Першим університетом вважається Константинопольський університет (863), хоча основи університетських центрів пов'язані із виникненням і створенням Болонського університету (1158). Крім загальновизнаних університетських центрів, таких як Оксфорд (1202), Кембридж (1207), Паризький (1215), Падуанський (1222), у XIII— XV ст. відкрився Глацорський університету Вірменії (1280), Саламанський (1290), Лісабонський (1290), Празький (1348) і Краківський (1364), Віденський (1365), Ерфуртський (1378), Гейдельберзький (1381), Кельнський на Рейні (1385), Лейпцизький (1409), Марокканський (1450), Упсальський (1477) та ін. Про масовість навчання українців за кордоном свідчить той факт, що з 1510 по 1560 р. тільки в Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. Завершивши навчання, багато з них залишалися магістрами і професорами університетів, у яких вони навчалися, інші поверталися на батьківщину, де ставали придворними поетами та істориками великих українських магнатів, вищими урядовцями, вчителями тощо. Якщо перші, усвідомлюючи себе українцями, не забували про батьківщину, то другі підтримували тісні зв'язки із своїми вчителями, західноєвропейськими вченими та культурно-освітніми діячами. Усвідомлення своєї національної належності, формування нових світоглядних орієнтирів належать саме цим прошаркам ранньобуржуазного суспільства в Україні. Для них найбільш співзвучними стають ідеї раннього та громадянського гуманізму, які вони обстоювали в своїх працях відповідно до умов життя своєї Вітчизни.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської особистості були не новими для філософських роздумів в Україні, починаючи з праць книжників князівської доби і відбившись повною мірою в "Повчанні Володимира Мономаха". Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого. Систематичне звернення до ідей і концепцій гуманізму як ідеологічної течії третього стану все-таки найповніше проявилося саме в XVI — першій половині XVII ст., набуваючи залежно від конкретних умов і звернень до своїх витоків певного змісту та форми.

У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні, на думку Я. Стратій, можна виділити три періоди: до середини XVI ст. — типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою, з другої половини XVI ст. до початку XVII ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої половини XVII ст. розроблюється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.

Звичайно, наведена періодизація розвитку гуманізму в Україні має умовний характер, оскільки розчленування цілісного процесу не завжди піддається проведенню чіткої межі завершення одного і початку іншого періоду. Тому, використовуючи таку періодизацію, не варто перетворювати в абстрактну схему, підганяти під неї всю багатоманітність цілісного процесу, що може призвести до втрати його якісної визначеності і змісту.

2. РАННІЙ І ГРОМАДЯНСЬКИЙ ГУМАНІЗМ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ XVI ст.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні, її найвизначнішими діячами після Юрія Дрогобича не без підстав вважають Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського - Роксолана, діяльність яких припадає на перший період, збігаючись з тими рисами, на які звертає увагу Я. Стратій. У межах доступного фактичного матеріалу зупинимося на поглядах цих мислителів.

Павло Русин

Лукаш з Нового Міста

Станіслав Оріховський-Роксолан

Серед українських гуманістів XVI ст. він займає особливе місце. Український і польський публіцист, історик, філософ, перший вітчизняний політолог в сучасному розумінні цього слова, оригінальний мислитель, він в постановці багатьох соціально-політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями і узагальненнями, які знайшли своє обгрунтування з позицій соціально-політичної і філософської думки Нового часу.

Народився Ст. Оріховський-Роксолан 1513 р. в селі Оріховці Перемишлянської округи Російського воєводства. Батько мислителя належав до шляхетного стану, а мати була дочкою православного священика. Початкову освіту отримав в Перемишлі. Навчався в університетах Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. Вчителями Ст. Оріховського-Роксолана були О. Брасікап — австрійський гуманіст, професор Віденського університету, автор наукових праць і лавроносний поет; Р. Амадей — професор риторики в Болонському, Падуанському та Римському університетах; Л. Бонпадиффер — професор філософії Болонського університету, німецький гуманіст Меланхтон та реформатор М. Лютер, який поселив здібного юнака під час навчання у своєму будинку. Був знайомий з видатними гуманістами і науковими діячами Західної Європи Л. Кранахом старшим, Ульріхом фон Гуттеном, А. Дюрером, Г. Контаріні, Л. Бонаміно, А. Пасесром, визнаними державними та церковними діячами кардиналом Ф. Коммендоні, О. Фарнезе та ін. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся до Перемишля, де брав активну участь у гуманістичному русі. Став видатним діячем культури епохи Відродження, творчо використовуючи та пропагуючи античну спадщину: твори Гомера, Платона, Арістотеля, Демосфена, Аристофана, Ціцерона. Підтримував стосунки з видатними гуманістами та культурно-освітніми діячами Західної Європи, де Оріховського-Роксолана називали "русинським (українським) Демосфеном", "сучасним Ціцероном". Володів давньогрецькою, староєврейською, латинською, більшістю західноєвропейських мов, добре знав польську та українську мови.

Найзначнішими творами Ст. Оріховського-Роксолана вважаються "Про турецьку загрозу" (дві промови Turcica I et Turcica II) латинською мовою, виданих краківським видавцем Гієронімом Віктором в 1543 і 1544 pp.; "Про целібат" (Epistula de coelibata); "Відступництво Риму" (Lepudium Romee); "Напучення Польському королеві Сигїз-мунду Августу" (De inetitutione regis Polonie); "Хроніка" (Annalles), в якій виклав історію Польщі; "Промова на похоронах Сигізмунда І" (Oratio habita in Aunere Sigismundi); "Про природне право" (Die jura naturale et dentium), з якої до нас дійшли лише окремі уривки, ряд листів, промов, памфлетів. Ці праці користувалися популярністю в Західній Європі, неодноразово перекладались. Окремі з названих праць перевидавались у Польщі в 1805 і 1891 pp., а вибрані листи Ст. Оріховського-Роксолана були видані в 1972 р. Помер в Перемишлі в 1566 р.

Видатний політичний письменник XVI ст. Ст. Оріховський-Роксолан був патріотом свого народу, пишався належністю до нього, постійно підкреслюючи, що він "русин" (українець). "Я русин, — писав він, — і цим пишаюся і охоче про це заявляю, пам'ятаючи про свій рід і руську кров, про місце, де народився і виріс". Немає жодного твору і листа, в яких би Оріховський-Роксолан не вважав за потрібне нагадати про своє русинське походження, про те, що він представник руського народу польської держави, українець, а не поляк. Водночас з повагою він ставився до інших народів, називав дикунами, нікчемами, безсоромниками тих, хто намагався нацькувати рутинця на поляка, а поляка на рутинця. Цінив давньопольську мову як мову праслов'янську, спільну для слов'янських народів, що тривалий період була літературною мовою на українських землях. Однак при кожній нагоді Ст. Оріховський-Роксолан нагадував королеві про поневіряння рідного народу, переконував короля стати захисником Русі, дбати про прихильність українського народу, прислуховуватися до його прохань. Захищав багаті культурно-духовні традиції українського народу, його славне історичне минуле, до якого сам постійно звертався у своїй творчості.