Розділ «4. ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ Д. ДОНЦОВА»

Український публіцист, суспільно-політичний письменник, теоретик ідеології інтегрального націоналізму як крайньої форми українського радикалізму Д. Донцов народився 17 серпня 1883 р. в Таврії поблизу м. Мелітополя. В 1900 р. вступив до Царськосельського ліцею, вивчаючи потім право в Петербурзькому університеті.

Встановивши зв'язки з українською громадою в Петербурзі, він брав активну участь у революційному русі, а в 1905 р. став членом УСДРП. За участь у мітингу, проведеному українською студентською громадою, Д. Донцов 12 жовтня був заарештований і кинутий до в'язниці. Після звільнення навчався в Петербурзькому університеті, який закінчив у 1907 р. Переїхав до Києва, продовжуючи революційну діяльність. Другий арешт примусив Донцова в 1908 р. нелегально виїхати до Галичини. Вивчав право у Віденському університеті, друкувався в "Літературно-науковому віснику" М. Грушевського, "Українському житті" С. Петлюри. В 1912 р. на Другому українському з'їзді студентів у Львові засудив поширення в Галичині москвофільських тенденцій, відійшов від соціалізму, порвав усі відносини з УСДРП. З 1914 по 1916 р. живу Відні, а з 1916 р. в Швейцарії.

У березні 1917 р. Д. Донцов повернувся до Львова, а через рік переїхав до Києва, разом з М. Міхновським організував Партію хліборобів-демократів, керував в уряді Скоропадського Бюро преси та Українським телеграфним агентством. Після заяви українського уряду про союз з Росією 13 січня 1919 р. повернувся до Швейцарії, працював в Українській дипломатичній місії. З падінням УНР переїхав до Львова, видавав журнал "Літературно-науковий вісник", написав і видав у 1926 р. свою книгу "Націоналізм".

У Львові Д. Донцов прожив до 1939 р. На початку другої світової війни польською владою він був інтернований до концтабору, після виходу з якого в 1939 р. переїхав до Бухаресту, а потім до Праги, окупованої гітлерівськими військами.

На той час Прага втратила своє значення загальновизнаного центру української наукової еміграції. Загалом зв'язків з нею Д. Донцов практично не мав, та й вона не особливо сприймала автора "Націоналізму", тим більше після його контактів з Гітлером. В 1943—1944 рр. останній раз побував в Україні.

Розгром фашизму, наближення радянських військ до Праги змусили Д. Донцова перейти спочатку до американської зони, а потім перебратися до Парижу, Лондону, пізніше США.

Відчуваючи відчуження в емігрантських колах США (багато українських організацій відмовилися допомагати йому через нерозбірливість у виборі політичного партнерства, нездатності зжитися з ними), в 1947 р. Д. Донцов переїхав до Канади (Монреаля), де прожив до кінця свого життя. Помер 30 березня 1973 р., похований на українському цвинтарі в Баундбруді (США).

Головні праці Д. Донцова: "Модерне москвофільство", "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", "Підстави нашої політики", "Націоналізм", "Московська отрута", "Дух нашої давнини", "Олена Теліга", "Кардинал Мерсіє", "Хрестом і мечем", "Ключ доби".

Отримавши юридичну освіту, Д. Донцов добре знав філософію античності, європейського Середньовіччя, Нового часу, німецьку класичну філософію, вільно орієнтувався в сучасних новітніх течіях філософської думки, в тому числі і марксизму. Широко послуговувався ідеями вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки: давньоруської доби, письменників-полемістів XVI— XVII ст., професорів Києво-Могилянської академії, Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Костомарова, П. Куліша, особливо Т. Шевченка. Знав сучасну українську, російську, західноєвропейську літературу.

Однак ставлення Д. Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників було досить специфічне в їх переломленні через одну ідею — національну, яка стала альфою і омегою Його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеї він йшов і "за Богом, і за Мамоною", еклектично використовуючи все те, що, на його думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу; радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом "все або нічого", зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічне витлумачення історичних фактів; приписування іншим своїх думок і побажань; обгрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, а посиланнями на іноземні джерела.

Відсутність чітких меж теоретичного осмислення повернулося у Д. Донцова еклектичними побудовами в теорії, а в практиці — крайньою формою радикалізму, який виходив з того, що не існує положення, яке було б непідвладним суб'єктові політичної дії, спрощенням складності ситуації з її реальними труднощами та граничним загостренням проблеми як засобу її розв'язання.

Щоправда, як зауважував В. Липинський, Д. Донцов ніколи не прикладав рук до реалізації ідей, які проголошував, не уточняв їх у формі політичних чи соціальних програм, а тільки кидав лозунги, створював враження (Липинський В. Донцов і Липинський // Сучасність. — 1992 — № 6. — С 82).

Послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознаками кастовості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національної свідомості, формування в українському народі духу примиренства, "гермафродитського світогляду" та капітулянтства.

Драгоманівському "демократизму" і "соціалізму Маркса—Леніна", "пересмикнутих отрутою москвофільства", Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної нації — "нації, ідеалом і метою якої був би політичний державний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціяльних — негація соціалізму" (Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966. — С 3).

Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д. Донцов уявляв як боротьбу (а не "порозуміння" чи "еволюцію"), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з "рабським мозком" і "рабським серцем".

Відповідно до наведеного Д. Донцов "роз'їждженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках" протиставляв незнаючу сумніву віру в свою ідею, в свою Правду; літеплово — сентиментальній любові до "рідної неньки", любові спокою та ідилії — патос шевченкової, не роздвоєної "одної любові" до своєї нації, її великого минулого і її великого майбутнього; хитливій волі тієї інтелігенції, "нетвердій в путях своїх", задавленій в "обставини", тобто в ту чужу силу, яка їх створила, — безкомпромісний дух, примат його сили над силою матерії; євнухському реалізмові — ту містику, без якої всяка політика мертва, і містику, яка є джерелом життя нації та ЇЇ сили (див.: Там же. — С. 4—5). Різницю між народництвом і націоналізмом він розглядав як діаметрально протилежні світовідчуття: "світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект", двох темпераментів: "чин — і контепляція, інтуїція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — знання" (Гам же. — С. 17).

Особливо різко Д. Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, допроводив її зречення власного національного ідеалу до свого роду "універсалізму", в якім гинуло всяке національне почуття, тому що все вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою всевладного розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігнорацією, неуцтвом, браком культури.

Шляхом ліквідації такого ненормального стану, образливого для "нашого культурного віку", вбачалося лише наукове обгрунтування "ідеалу людяності", відчинення очей гнобителям і гнобленим на цю ненормальність. Тобто треба лише придумати логічний, ідеальний устрій суспільства і переконати людей у Його доцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна, розв'яжуться "умвліч". Приваблюючи простотою розв'язання національної проблеми, подібне розуміння в дійсності поверталося пошуками якоїсь однієї загальної правди, а фактично притупленням національної свідомості, запереченням спонтанної волі до життя нації, яка розглядалася як щось підрядне.

Називаючи людей з притупленою національною свідомістю "провансальцями" й протиставляючи провансаль-ству націоналізм, Д. Донцов виходив з того, що в основі взаємин між націями і народностями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. "Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував Д. Донцов, — означив я як першу підставу націоналізму" (Там же. — С. 244).