Розділ 1. Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики

У духовно-культурному вимірі універсальність справедливості як рівності до тих пір залишалась в сфері прекраснодушних побажань, доки реальні інтереси і права майбутніх поколінь не стали складовою політичних стратегій. А морально-ідеальне проголошення справедливості як рівності, настільки девальвоване лицемірством та ідеологічними зловживаннями плакатного типу, що навіть на рівні масової свідомості вона викликає щонайменше скепсис.

Трагічний досвід XX ст. свідчить про те, що відсутність моральні-сної форми справедливості, на рівні індивідуального суб'єкта життєдіяльності, призводить до девальвації інституціональної справедливості в очах громадян, що в свою чергу потурає їх нездатності стати на перешкоді сваволі та несправедливості державної влади. Без такого підґрунтя неможливо ліквідувати всі вияви "неправової держави", бо не можуть нормально функціонувати такі складні системи, як суд, політика та засоби масової інформації.

Цілком виправдано Дж. Ролз вважає, що справедливість є найпершою чеснотою соціальних інститутів так само, як істина - для теорії пізнання. Без підтримки з боку моральнісної справедливості будь-який державно-правовий порядок буде правомірно розглядатись як примус і насильство. Впливовість теорії справедливості Дж. Ролза визначається тим, що домінуючі у західному світі утилітаризм та імморалізм втратили позиції на фоні активізації неоконсерватизму.

Моральні основи динамічного суспільства, вибудуваного на демократичних підвалинах, не могли вже ґрунтуватись ні на авторитарній формі морального ідеалу, ні на надмірно релятивістській формі морального впливу. В теорії Дж. Ролза справедливість розглядається як важливий чинник постійно присутньої в історії громадянської непокори, аналізуються три ступеня розвитку почуття справедливості та її пов'язаність з благом. До основних суспільних благ він відносить право та свободу, шанси та владу, прибутки та добробут, самоповагу.

Значний резонанс, який викликала ця теорія, та її надзвичайна авторитетність і на сьогодні не могли бути випадковими. Адже в перелік благ закладаються дійсно основоположні онтологічні ціннісні орієнтації, скореговані на конкретну культурно-історичну реальність. Добробут, влада і свобода є основними усвідомленими проблемами людського життя в кінці XX ст., оптимальне вирішення яких означало б досягнення найбільш позитивного реального підґрунтя для духовно-етичного самопочуття, бо в кінцевому результаті відбувалося б гармонійне поєднання на практиці і в царині духу життєвого, загального і вищого благ.

Найбільші перешкоди для реалізації такого грандіозного проекту виникають внаслідок недосконалості права, відсутності шансів, незадовільності прибутками, що в свою чергу спричинює неможливість самоповаги. Саме з огляду на те, що розробка засадничих принципів справедливості, на думку Дж. Ролза, здійснюється як свідома мета і виключає у вихідних позиціях природну або ж соціальну випадковість, може бути досягнута справедливість як чесність.

Базові принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом:

1. Кожен має рівні права та цілком задовільну систему однакових основних свобод, яка є однаково можливою для всіх;

2. Соціальні та економічні нерівності мусять розподілятись так, щоб:

а) бути як найкориснішими для найменш забезпечених членів суспільства;

б) бути пов'язаними зі становищем та посадами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей.

Такі принципи цілком відповідають засадам соціально орієнтованої держави, з демократичною системою організації і відповідною економікою. В контексті сучасних економічних проблем найбільші сумніви викликає дійсна справедливість первісного придбання майна, якщо ідеться про природу, адже як слушно зауважує О. Гьоффе більш прийнятним було б вважати природу власністю всього людства і той, хто на ній працює, є лише другим, а не першим її власником. Іншими словами, все людство (включаючи і майбутні покоління) має загальне, колективне право на Землю.

Саме апеляції до вищої універсальної справедливості створюють ту її особливість, яка зрозуміла кожній людині і яка існує в просторі не знання, а віри. Без урахування такого аспекту і теорія суспільного договору, і розуміння справедливості збіднюється та потрапляють у пастку абстрактних антиномій.

П. Рікер з цього приводу зазначає, що коли справедливе підпорядковується доброму, справедливе повинне бути розкрите; коли ж справедливе породжується процедурними засобами, справедливе повинне бути сконструйоване: воно не дане наперед; передбачається, що воно є результатом обговорення за умов абсолютної справедливості.

Поняття "соціальна справедливість" у всіх своїх аспектах, а саме: 1) соціальних проблем: безробіття, відсутність підтримки при хворобі чи старості, неможливість отримати освіту і т. ін.; 2) коригуючої справедливості, яка випливає із несправедливих соціальних стосунків минулого - аборигени, раби, поневолені народи та ін., охоплює досить конкретний зміст.

Як правило, коли говорять про соціальну справедливість, то мають на увазі не прагнення соціального миру, солідарності чи братської допомоги. Здійснення такої справедливості залежить від того, якими є реальні економічні успіхи і наскільки цілі соціальної політики враховують обов'язкову необхідність здійснення такої справедливості.

Досить новою соціальною проблемою є захист навколишнього світу. Наприклад, справедливо споживати корисні копалини та енергоносії так, щоб це не загрожувало майбутнім поколінням. Справедливі відносини між поколіннями стосуються не лише суто екологічних, а й соціальних та фінансово-політичних проблем. Справедливість у цих відносинах передбачає інвестиційну частину, спрямовану в майбутнє - розвиток системи освіти як інвестицію в майбутні покоління, планування міст та ландшафтів, що також стосується і майбутніх поколінь.

Прогнозуючи напрям розвитку соціальної етики XXI ст., О. Гьоф-фе вважав, що перш ніж вимагати почуття солідарності, суспільство має дотримуватись соціально-етичного принципу субсидіарності. Це означає: соціальна єдність є справедливою не сама по собі, а лише як субсидія, як допомога і підтримка кожної людини. Історичне підґрунтя ідеї субсидіарності сягає до соціальної філософії античності, зокрема, до ідей Аристотеля, які виникли у зв'язку з критичним осмисленням Платона, його тези про те, що людина не є самодостатньою, а потребує багатьох інших.

Базовим політичним поняттям і в подальшому залишалось "спільне життя". А так як воно розглядалось виключно у вигляді внутрішнього явища характерного для сім'ї, громади, імперії і т. д., то допомога включена у саму конструкцію цих соціальних об'єднань.

Теоретична розробка принципу субсидіарності найбільш вагомо представлена в католицькій соціальній доктрині. В цьому принципі завжди були присутні досить різні плани: один - як норма колективного здорового глузду, що в більшій мірі втілює прагматичне соціальне значення, другий - як моральна самоцінність справедливості. Але при цьому моральні обов'язки одних людей стосовно до інших виходять переважно з правових принципів поведінки, або норм справедливості.