Розділ 1. Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики

Предметним полем прикладної етики є якісно нове наукове завдання - інтелектуально осмислити соціальну реальність, в якій перестали домінувати традиційні механізми трансляції моральнісної культури. Це стосується навіть "природної моральності", яка завжди зберігалась на міцному фундаменті співробітництва і доводилась до звички, автоматичної дії, навички. В сучасному суспільстві існують властиві саме йому перешкоди і протиріччя в досягненні злагоди між людьми (як основні, базові, для даного суспільства, так і вторинні). Це стає джерелом постійних конфліктів. Особливо не плідною є та їх частина, що обумовлена віджитими, архаїчними забобонами та історичними хибами минулих часів.

Саме протидія застарілим оцінкам і відповідній поведінці, які породжують відсутність порозуміння і ворожість, викликала до життя потребу в прикладній етиці. Йдеться про нейтралізацію тих настанов, які мають об'єктивну тенденцію до зменшення. Проте повільні темпи їх зникнення вступають у суперечність з об'єднанням людства навколо процесу вільного продуктивного виробництва та надзвичайного соціокультурного динамізму, що пов'язані з творчою енергією людей.

Таке завдання породжує необхідність етичної експертизи великих соціальних проектів і моделювання можливих деструктивних загроз для моральнісного клімату у разі їх реалізації. Також є важливим прогностичне передбачення найбільш необхідних для певних соціальних груп ціннісних орієнтацій, що можуть органічно сприяти вирішенню завдань, які стоять перед ними. Такі організаційні зусилля додають ефективності вирішенню прагматичних цілей у просторі спільних справ, що сприяють руху до об'єднаного людства як єдиного цілого, підсилюють віру в людину, в найкраще в ній.

Процедури запровадження прикладної етики не передбачають простого вивчення абстрактного змісту базових принципів і категорій моралі. Вона пропонує через спільне (робота в групах, підрозділах, організаціях) осмислення конкретних складних типових ситуацій підвищувати розуміння наявності морально-етичного виміру в них та уміння давати більш правильні оцінки і відповідно діяти. Йдеться насамперед про прискорену нейтралізацію тих оціночних стереотипів і поведі-нкових стандартів, які з часом будуть все менш впливовими і широко представленими (наприклад, патерналізм, партикуляризм, дискримінація, нерівність). Прикладна етика може прискорити подолання, знецінення таких проявів, як помста, кругова порука, різновиди групового егоїзму.

У розвинених країнах основна стратегія економічного зростання пов'язана з підвищенням ролі розумової праці. Сьогодні такі робітники становлять близько двох п'ятих всієї робочої сили СІЛА і частка їх постійно збільшується. Працівники розумової праці повинні самостійно управляти собою, їм необхідна незалежність. Безперервна інноваційна діяльність стає невід'ємною частиною розумової праці. Вони повинні відповідати за запровадження нововведень, з одного боку, постійно мають вчитися, а з другого - учить інших.

Працівники розумової праці як основний капітал виробництва сам по собі є значною цінністю й усвідомлює це, а поширюючи таке ставлення на інших, стають більш сприйнятливими до визнання самоцінності кожної людини. Тим самим можна передбачати можливість кардинальних змін у сфері моральних цінностей.

Ідеальні моральні ідеали втрачають дієвість у разі відриву від інструментальних цілей. Прикладна етика може сприяти тому, щоб рішуче відбувався поворот у моральнісному житті до гнучких форм розвитку всього нового й обмеження особливо злоякісних форм роз'єднання людей.

Здобуття навичок, оволодіння знаннями, культурою - це свідчення моральнісного зростання. Етична складова стає органічною для сучасного науково обґрунтованого менеджменту на відміну від класичного ієрархічного менеджменту, орієнтованого на примус до праці і жорсткий зовнішній контроль.

На соціально-груповому рівні моральнісна культура є обов'язковою в організації командної роботи, у діяльності професійних груп, які ініціюють інституційну підтримку відкритим етичним кодексам і деклараціям, але основним надзавданням етичних тренінгів, етичного навчання, етичних вправ є вироблення навичок до моральнісної поведінки.

1.4. Основні принципи етичної регуляції в сучасному суспільстві

В останнє десятиліття формуються якісно нові теоретичні концепції, в яких узагальнюються закономірності морального життя різних соціумів, функціонування переважаючої культурно-історичної форми суспільної моралі. В деяких випадках це відбувається у вигляді доповнення до сталих теорій, а в деяких - у вигляді активного протистояння їм. Передусім це стосується проблематики морально-етичного регулювання як на індивідуальному рівні, так і в різних колективних утвореннях. На особливу увагу заслуговують нові дослідницькі підходи до теоретичного обґрунтування принципів соціальної моралі, які створюють фундамент етичної рефлексії в етико-прикладній сфері.

В європейському моральному мисленні ієрархічні взаємовідносини й органічний взаємозв'язок колективних та індивідуальних цілей втілився у концепти гідності, честі, обов'язку.

Провідна риса традиційної моралі полягає у тому, що чим старішою є форма життя, що прийшла з далекого минулого, тим більше шансів, що саме вона є правильною, і тому підлягає збереженню. Це цілюще джерело устоїв, які засновані на адаптаційних механізмах і репродуктивному відтворенні поведінкових моделей, завжди зберігається як незмінна складова соціалізації і функціонування в полі морально-етичного напруження. Проте опора тільки на традицію стає недостатньою при активізації тимчасових координат сьогодення і майбутнього у людини як суб'єкта історії, культури, що прагне до свободи, діяльнісної самореалізації, новацій, що і не змогло не позначитися на періодичному руйнуванні устоїв, аж до зростання аморалізму.

Кризові нормативно-ціннісні провали, коли збільшувався соціальний безлад, виникали в історії неодноразово. Коливання відбувалися і у бік відновлення порядку, зростання ролі об'єднуючих цінностей. Той факт, що різні спільності завжди знаходили ті або інші способи забезпечення порядку за допомогою моральних правил, уселяє оптимізм. Однак і у наш час навіть освічені і критично налаштовані люди віддають перевагу не теоретичному осмисленню питання, чому саме такими є устої, а їх більше цікавить, якими вони мають бути. Така позиція нехтування вивченням реального життя в етиці, що претендує на статус науки, обертається прихованими формами відносних моральних пріоритетів, які у вигляді абсолютних цінностей проникають в етичний дискурс.

Важливими етапами категоризації моральної свідомості, що впливають на науковий пошук, є виклики життя, які йдуть від досвіду в різних соціокультурних спільнотах. Найбільшою мірою узагальненню, систематизації й якісному осмисленню піддана спільнота як локальний безпосередньо діяльнісний організм і суспільство як опосередкована цілісність, що за своєю суттю постає у вигляді абстракції стосовно до індивіда.

Точкою відліку в ідеологічно незаангажованому підході до цих двох форм громадськості як такої стала праця Ф. Тьонніса "Спільнота і суспільство". При цьому він підкреслював, що його теорія торкається тільки громадських стосунків взаємоутвердження, які сприяють виникненню і розвитку різноманітних плідних зв'язків між людьми, через що етична складова явно присутня в них і істотно видозмінюється. Ф. Тьонніс вбачав свою мету в тому, щоб дати точніше і розгорнуте розуміння спільноти і суспільства. До спільноти такими визначеннями стали поняття крові і духу, спорідненості, сусідства і дружби, гідності і служіння; а для суспільства це - товар і вартість, гроші і ринок, капітал і робоча сила.

Тільки тоді, коли у спільноті взаємна підтримка і згода, вдячність і довіра відчутно перевищують конфлікти і сварки, виявляється особлива моральна істинність таких стосунків, які можуть витримувати випробування тривалим і тісним спільним життям. У цьому випадку таке життя стає по-справжньому спільним життям. Важливо й те, що всі форми традиційних спільностей також найтісніше пов'язані з різними видами життєзабезпечення, виробничої діяльності (сільське господарство, ремесло).

Відповідальність як особиста доброчесність на основі співпраці завжди міцніша і надійніша за відповідальність на основі тільки солідарності, яка виникає з різних джерел переважно духовного братерства. Інституціональна підтримка переважно тих форм самовизначення суб'єкта моральності, яка здійснюється через акцентування значущості "загального блага", або статичне консервативне розуміння "громадянського обов'язку" є консервацією общинності. Чим більше в громадському функціонуванні чинників об'єктивно сприяючих об'єднанню людей заради якоїсь загальної мети, тим більше логіка обов'язку запліднюється відповідальністю, актуальним стає ригоризм. Адже об'єктивна наявність єдності сприяє потенційному збільшенню сприйнятливості до небайдужої зацікавленості людей у спільності, взаєморозумінні, солідарності, але автоматично не призводить до нових нормативних практик з високим моральним рівнем.

На тлі послаблення традиційних зв'язків, формування нового способу соціального буття людей етично орієнтована воля діє в просторі новацій, що згущуються, спрямованих як на взаємну підтримку один одного, так і на взаємне руйнування. Традиційні спільності досить добре справлялися із спонтанною ненаситністю, яка мала тенденцію до зростання, і призводила до найбільш очевидного порушення міри у вигляді загальновідомих вад, що виникають завжди там, де є люди і повсюдно засуджуваних (хтивість, крадіжка, зрада і т. д.).

У комплексі органічних спільностей, які виникають на основі крові, місця і духу, в процесі модернізації найбільшої девальвації піддається така, яка в системній класифікації Ф. Тьонніса визначається як дружба, що за своєю природою істотно відрізняється від моральної енергії спорідненості і сусідства. Дружба є попередньою умовою і результатом об'єднуючої праці і загального способу мислення, цементуючим початком якого є художньо-релігійні чинники. Навіть у середньовічному місті духовні, релігійні узи створювали містичну спільність і внутрішньо мотивований характер, а тому вони більшою мірою залежать від власного вибору людини. Важливим для нашого аналізу є те, що подібна якість громадських стосунків з високою мірою автономності морального начала спілкування характерна для стосунків співпраці в міській культурі, передусім у ремісничо-кооперативному середовищі, а потім і в мануфактурному і серед купецтва.