Розділ 1. Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики

У зв'язку з цим постає питання, відповідь на яке надзвичайно важлива для стратегічного менеджменту в Україні як на державному рівні, так і у сфері приватного бізнесу. Це стосується тих ресурсів довіри, наявність яких суттєво впливає на актуалізацію відповідальної діяльності і сприйнятливості людей до взаємозв'язку свободи і відповідальності, до зростання особової масштабності.

Катастрофічність досвіду більшої частини XX ст. не дозволяє з високим рівнем вірогідності віддавати перевагу або горизонтальним соціальним зв'язкам з їх ресурсом спонтанної соціалізації, або жорсткій вертикалі централізованої державної влади. Втім, за результатами соціологічних дослідженнях, на сьогодні громадяни України на відміну від Білорусії і Росії, віддають перевагу горизонтальним соціальним зв'язкам. Отже, що на цьому етапі важливішої саме для України буде орієнтація на підтримку малого і середнього бізнесу. Цей сегмент ринкової економіки значною мірою потенційно здатний будити громадську енергію самоорганізації і частково відроджувати традиційний етос з його нормативно-регулятивним впливом на поведінку.

Великі корпорації і бізнес-організації в умовах корумпованої держави можуть і повинні організаційно сприяти формуванню громадських доброчинностей, їх пріоритету стосовно егоїстичних інтересів. Протистояння реакційним формам сильної держави не означає протистояння виникненню сильного суспільства. Сучасний капіталізм є досить гнучким і не орієнтується на якусь конкретну форму промислової організації. Економічні інтереси не ворожі духу общинної і соціально-функціональної здатності до новацій, граничних сенсів громадськості. Проте ті бізнес-структури в України, які приділятимуть увагу громадським інтересам, мають усі шанси стати ефективнішими.

У цьому контексті соціальна відповідальність бізнесу може бути розглянута по лінії її зростання у зв'язку з реальними можливостями втілення справедливості як громадського обов'язку у формі етичного самозобов'язання суб'єктів бізнесу, яке розширюється мірою збільшення масштабу діяльності бізнес-організацій і є об'єктивним чинником системно-структурної стабільності та гуманістично забарвленої конструктивної еволюції. Дещо інший ракурс виникає через систему завдань морально-санкціонованої солідарності, у тому числі і добродійності, моральна цінність яких обумовлена логікою громадської життєдіяльності, розширеної до державних і міждержавних стосунків.

Збільшення згоди у питанні значимості принципу соціальної відповідальності бізнесу сприяє включення до його змісту норм, які підтримують сучасну форму розуміння гідності, честі та обов'язку. Це призводить до етичної повноти цього принципу і такий підхід має переваги перед іншими, особливо коли бажаним є максимально широкий світоглядний підхід.

У другій половині XX ст. розробляються основні поняття наукової теорії менеджменту з суттєвою етичною складовою. У перспективі вона сприяє розвитку теорії і практики соціальної відповідальності бізнесу, інституційній підтримці її на всіх рівнях.

У сучасному світі початку XXI ст. демократичний капіталізм є, на загальну думку соціологів, політологів, економістів найбільш перспективною моделлю політичної та економічної організації, яка визначається Ф. Фукуямою як ліберальний режим всезагальної рівності, у встановленні якого боротьба за людську гідність досягає своєї кульмінації. Функціонування такого суспільства пов'язано з необхідністю подолання постійних соціальних проблем, вирішення яких не має простих рецептів.

Крім того, надії на створення найбільш правильної економічної теорії зникли через фінансову кризу 2008 р., яка ще далека від свого завершення. Утримання, відтворення і трансляція цінностей життєво необхідних такій формі життя - завдання не тільки урядів, макро-соціальних, а іноді й утопічних проектів, але насамперед всього громадянського суспільства, що спирається на людські звички, традиції.. Над сім'єю як первинною ланкою, де виникає моральнісний досвід, надбудовуються різні інститути громадянського суспільства, що включають не тільки добровільні асоціації, клуби, союзи, освітні та благодійні установи, а й економічні підприємства, релігійні організації, ЗМІ.

Зростаюча в сучасному світі уніфікація державних інститутів загострює ставлення людей до своїх культурних особливостей, важливості збереження нормативної своєрідності до готовності нести певні, в тому числі й економічні втрати. На думку Ф. Фукуями, проблеми глобальної конкуренції як політичної, так і економічної, все частіше будуть формулюватись саме в термінах культури. Фундаментальна потреба в соціальному визнанні у вигляді гідності і честі перемістилась до сфери професійного самоствердження і набагато більше впливає на успішність економічного життя, ніж вважається.

Етичні навички і моральні зобов'язання, виховані традицією, в достатньо самоцільному варіанті породжують різні форми солідарності в сфері бізнесу. В сучасній науці це дістало назву соціального капіталу як здібності людей до об'єднання заради спільних цілей, до виникнення органічної спільнотності на основі норм і цінностей, що поділяються людьми як в господарському житті, так і в інших соціальних сферах.

Соціальний капітал у формі реальної солідарності, моральної єдності може зменшуватись під впливом несприятливої державної політики, але тільки зусиллями суспільної самоорганізації може поповнюватись. Політичні інститути лише опосередковано започатковують деякі передумови для такої активності, але прямо створювати її не можуть. Для осмислення моральної культури в модусі відповідальності, що відповідали б сучасним реаліям, плідним було б не протиставляти його "досучасним" моральнісним навичкам, а пов'язувати їх у формі взає-модоповнення і взаємопідтримки.

Форма належності соціальної відповідальності може сприйматись особистістю як внутрішньо важлива і значима за змістом, якщо цей зміст є творчим синтезом логіки гідності, честі, обов'язку і справедливості не тільки на рівні ментальності, навичок, поведінкових практик, а й у діяльності базових соціальних інститутів, реальних політичних, правових, державних установ. Підбиваючи підсумок тривалому і непростому шляху зростання відповідальності, О. Гьоффе відмічав, що обидві складові - самоорганізація і відповідальність, набувають завершеності у кваліфікованій демократії. Та коли це пов'язане ще й з принципом справедливості, то йдеться не лише про здатність до відповідальності, а й про справжню відповідальність. Сучасною моделлю самовідповідального суспільства є основана на принципах справедливості відповідальна демократія. У наш час особливо активно відбувається перехід справедливості з особистої чесноти традиційної моралі в універсальний етичний принцип, який стає суспільним обов'язком. Відповідальність, яку накладає справедливість, що стала центральним нервом суспільного обов'язку, базовим етичним концептом залежить від їх присутності в системі реальних соціальних відносин, опосередкована можливостями конкретного соціуму, якістю його інтелектуальних, ідеологічних процесів.

Справедливість як колективна морально-оціночна діяльність і соціальна практика має онтологічну, духовну основу. Про наявність глибинно-духовної потреби в "зрівнюючій" справедливості свідчить її важливість, як основи ціннісно-ідеального розуміння спільнотності. Цим вона підтверджує право на втілення життєвої правди, яка виходить за межі колективного досвіду співжиття будь-якої конкретної спільноти, і стає основою постійної проблемності в пошуках визначень справедливості.

Водночас принцип "розподіляючої" справедливості в царині економіки дійсно набуває етичного звучання лише як процедурна, інституційно підкріплена модель соціальної солідарності. Певна рівність людей у розподілі, при забезпеченні елементарних потреб, уже існувала на зорі людства і новий, сучасний дискурс справедливості вибудовується на основі поєднання етики, права і політики. Деонтологічна проблематика суспільного буття сфокусована на справедливості як на фундаментальній умові колективного життя. її розробка здійснена в "теорії справедливості" Дж. Роулза, "дискурсі справедливості" у зв'язку з ідеєю консенсусу в соціальній філософії Ю. Габермаса, в ході пошуку нового дискурсу справедливості, який завершився теорією політичної антропології О. Гьоффе, в працях К.О. Апеля, Г. Ионаса, П. Рікера, А. Макінтайра та ін.

Відродження традиції такого ціннісного етичного дискурсу відбулось у формі широких міжнародних дискусій між різними представниками гуманітарного знання, з використанням теорії ігор та теорії рішень, що привело до виходу за межі традиційного моралізування. Ригористична форма морального обов'язку перетворюється у чисту умовність при зростаючому етичному релятивізмі. Нездатність оціночних категорій "добро" і "зло" стати практичними направляючими орієнтирами суспільної моральної свідомості виявилась у наш час з усією силою. Ціннісний універсум, що вибудовувався на основі категорії совісті як граничній інстанції, втратив свої безсумнівно засадничі критерії в процесі виникнення та розвитку психоаналізу.

Врятувати соціальну мораль від перемоги відносності над універсальним і абсолютним началами могла б тільки така цінність, яка б об'єктивно відповідала духу сучасної епохи з її процесами масовізації та глобалізації. Повернення до моральної проблематики справедливості з урахуванням вимоги універсалізації може бути дійсним, якщо формулюються суто моральні нормативні структури на зразок принципів справедливості Дж. Роулза.

Цінність справедливості П. Рікер вважав відповідною тому політичному рівню організації суспільства, яке конституює політику в якості інституту. Живий, моральнісний аспект надає нормативним узагальненням конкретної моралі статус регулятивної впливовості. Бажання жити разом, що властиве певній історичній спільноті, стає основою легітимності політичних інститутів, ставить перед ними завдання, спрямовані на закріплення цього бажання у вигляді стабільного соціального світу, що здатен до саморозвитку.

Розглядом проміжного місця ідеї справедливості між "добрим" і "злим" П. Рікер поглибив твердженням, що тільки така діалектика дозволяє ідеї справедливості виконувати регулятивну роль стосовно соціальної практики.

Власне моральнісний сенс "доброго" позначається О. Гьоффе у вигляді дистрибутивного розуміння загального блага: "добрим" є те, що є таким для кожної людини. Моральнісна обов'язковість у цьому випадку позбавляється зовнішньої примусової сили. Хоч у царині соціальної моралі така логіка не є основним аргументом, вимагання справедливості повертає конкретну соціальну мораль до її витоків у вигляді реальної соціальної вини одних груп чи окремих людей стосовно до інших. Попри те, що особистісна висока моральність не належить до пріоритетів сучасного суспільства, почуття справедливості ніколи не пориває з нею, бо, як наголошував Ф. Ніцше, висока, ясна, так само глибока як і поблажлива об'єктивність справедливого ока є прикладом довершеності і найвищої майстерності на Землі.

Ті сумніви в універсальності справедливості, які особливо характерні для теоретиків комунітаризму, на нашу думку, мають сенс і найбільш яскраво відбиті в питанні А. Макінтайра "Чия справедливість?", що стала назвою його роботи. Використання філософсько-антропологічних засад, апеляція до людства, як до певної морально справедливої спільності, знову піднімає втілення ідеї на такий рівень абстрактності, при якому нормативно-регулюючий, деонтологічний аспект стає не більше, ніж умовністю.