РОЗДІЛ 4. ОБРАЗНА СТРУКТУРА МИСТЕЦТВА

Здатність образу відтворювати, трансформувати й, нарешті, творити дійсність найповніше виявляється у художньому відтворенні життя у формах самого життя. Цей принцип, обраний вперше митцями Еллади, зробив давньогрецьке мистецтво нетлінною класикою. Свої креативні функції він не втрачає і тоді, коли зменшується довіра до дійсності як простору самореалізації, її сприйняття стає деструктивним і за реальність починають видаватися побутові дрібниці, тривіальні життєві акти, підняті до надзвичайної значущості, або псевдодійсність тощо.

Сама можливість створення художнього образу та його існування в культурі обумовлена суспільною сутністю людини, яка робить колективність основою індивідуальної самосвідомості та життєдіяльності. Об'єктивуючи загальний досвід контакту з реальністю, образ набуває інтерсуб'єктивного характеру. Злиття індивідуального і соціального у його створенні і сприйнятті робить можливим контакт з художником з приводу загальнозначущих суспільних і культурних цінностей, сенсожиттєвих вимірів людського буття, шляхів соціального визначення без втрат особистістю власної суті тощо.

Зв'язок загального і особливого здійснюється у мистецтві через співпереживання. Художній образ занурює людину в особливу, напружену, почуттєву атмосферу, що перетворює предмет художнього сприйняття на складову її внутрішнього світу, а його ціннісну програму - на орієнтир її власного буття. Відчуття справжньої причетності до життєвих обставин, діяльностей та вчинків, існуючих поза межами її особистої практики, розсуває просторово-часові рамки її фізично обмеженої вітальності, наділяючи новим знанням, корисним для подальшого самовизначення у мінливому плині життя. Таким чином, народжене образом художнє переживання стає частиною людської біографії, її надзвичайно делікатним, та напрочуд міцним будівельним матеріалом, що формує культурний дискурс особистого існування та самоздійснення.

Ототожнення себе з іншими у магнетичному просторі художньої образності є способом залучення до колективного досвіду, який суттєво впливає на вибір моделей власної реалізації. З іншого боку, створюючись за естетичними законами, спрямованими на досягнення довершеності і досконалості, образ дає очікування вищої доцільності, хвилює співпричетністю до гармонії, прагнення до якої відповідає сутнісним потребам людини. Звідси особливе місце мистецтва у соціокультурному розвитку людства.

Пропонуючи цілісні, внутрішньо завершені моделі "світу людини", надавши їм характеру життєвих реальностей, художній образ дозволяє мистецтву ставати провідником у виборі сенсожиттєвих орієнтирів, що обумовлюють напрям і масштаб особистого цілепокладання й обрання адекватних йому форм поведінки. Зустрівшись в образі з реальним як уявно можливим, глядач, слухач, читач, потрапляють в унікальну ситуацію вибору, що дозволяє стати вільним творцем потенційної моделі власного життя. Контакт з образом розвиває здатність передбачення, поповнює персональний архів внутрішніх стимулів та уявлень про належне. У цьому процесі по-справжньому граниться людська душа, закладається основа для наступних особистих дій, спрямованих на збереження людиномірності власного існування.

Універсальні значення художнього образу визначає і його здатність "спілкувати людей", вводячи їх у художньо концентрований світ людського, що є основою мистецтва. Його предметом виступає людина в її взаєминах зі світом, різноманітних та багатогранних. Раніше дискусійне, сучасною естетикою це питання вже вирішено: що б не зображувалось у художньому творі, насправді з'ясовується те, як у колізіях людських стосунків та різних обставин життя виявляє себе людськість - загальнородове людське начало.

При цьому художній образ не передбачає обов'язкового персоніфікованого зображення людини: у згині пелюстка квітки, музичному акорді, плетиві орнаменту, мовчанні архітектури також б'ється людське серце. І як би не відсторонювались креатори новітніх художніх експериментів та епатажних арт-практик від традицій та структур, притаманних природі мистецтва, чи нехтуючи ними, чи свідомо їх руйнуючи, калатає воно і в них, по-своєму відповідаючи на запити сучасної людини й тим самим діагностуючи її духовний стан - актуалізований рівень людськості.

Якщо у даному випадку маємо справу з художністю, а не її симуляцією, образ продовжує виконувати свої функції, однак існуючи не як художня структура, відкрита для розпізнавання та зчитування, а як психограма внутрішніх станів, уявлень, переживань. У її силовому полі також втілюються, формуються та реалізуються сенсожиттєві прагнення людини, бодай і не завжди усвідомлені. У такий спосіб вкотре спрацьовує здатність мистецтва захоплювати, "заражати" вкладеними в нього почуттями, обумовлена потребою людини у духовному усвідомленні внутрішнього і зовнішнього світів. Це стає можливим, коли вони виступають як предмет освоєння, в якому вона шукає власне "я".

Надзвичайно сильний каталізатор почуттів, образ звернений до внутрішнього світу суб'єкта й розрахований на його особисту реакцію. Кожного разу це унікальна модель особистого сприйняття і, водночас, - щабель у його загальному соціокультурному функціонуванні, де спільним переживанням він об'єднує багатьох людей, надихаючи їх до моральнісного пошуку та свідомого життєтворення.

Сприйнята через образ "програма" світовідношення нарощує систему особистих регулятивів та внутрішніх спонук, здатних не тільки корегувати поведінку, а й докорінно змінювати сенсожиттєвий проект у цілому. Дієвість цього механізму багаторазово підтверджена загальнолюдською історією, та й кожний з легкістю відшукає подібні докази у власній біографії.

Формуючий вплив художньої образності складає одну з вічних тем мистецтва. її яскраво ілюструють метаморфози, що відбуваються з людиною при зустрічі з художнім шедевром, як це сталося, зокрема, з героєм нарису Г.І.Успенського сільським вчителем Тяпушкіним. Зачарований у Дуврі Венерою Мілоською, він кардинально змінився, пережив справжній духовний переворот: "щось, чого я зрозуміти не міг, дунуло у глибину мого зібганого, скаліченого, змученого єства і випрямило мене, мурахами тіла, що оживає, пробігло там, де вже, здавалось, не було чутливості, змусило всього хруснути саме так, коли людина росте, примусило так же бадьоро прокинутись, не відчуваючи навіть ознак недавнього сну, й сповнило розширені груди, увесь зрісший організм свіжістю і світлом"1. Ідеал, втілений у славнозвісному образі, позначив загальну тональність твору Г.І.Успенського незламною вірою у світле майбутнє людства, такою, що здатна випрямляти людину попри будь-які обставини її реального існування.

4.2. Специфіка художньо-образного пізнання

Джерелом художньої образності є оточуючий світ, який освоюється в різних формах, що нарощує рівень його людськості. Поряд з мистецтвом чи не найпотужнішим способом такого олюднення виступає наука. їх співставлення має давню традицію, що сформувалась на ґрунті порівняння їх пізнавальних можливостей. Між полюсами їх ототожнення і протиставлення окреслились різні підходи.

Перш ніж було з'ясовано, що пізнання в мистецтві не є виключно формою здобування знань, а специфічність художніх і наукових пізнавальних засобів свідчить про їх самодостатність, питання вирішувалось "технологічно" - через порівняння гносеологічних моделей: "почуття - образ" / "думка - поняття", суб'єктивність / об'єктивність, емоційна насиченість / емоційна нейтральність, особистісна позначеність продукту / знеособленість отриманого результату тощо. Сьогодні воно трансформовано у проблему художнього мислення, що вивчається естетикою як процес формування особливої - образної - картини світу. Головна її специфіка полягає в тому, що збагнутий смисл обов'язково позначений відношенням до нього. Виражаючись через переживання, це відношення спрямовує людину на певний шлях взаємодії із сущим та на його перетворення.

Творення художнього образу передбачає складну роботу з багатовимірною дійсністю: аналіз і узагальнення, типізування і класифікування, абстрагування й символізацію тощо, та всюди присутнє поєднання інтелектуального і чуттєво-емоційного.

Здатність до пізнання не вичерпує собою специфіки мистецтва та його суспільного значення, та навіть у вузьких межах його евристичних можливостей образ не втрачає своєї визначальності для мистецтва, хоча психологи відкрили елементи образності і в мисленні вченого, а ряд теоретиків вбачає їх у будь-якому, не лише художньому, акті творчості, наполягаючи також на здатності почуттів бути потужними рушіями думки. Сучасний етап розвитку знань засвідчує, що в їх здобуванні абстрактно-логічне і художньо-образне начала не альтернативні. Наука все більш послідовно демонструє їх взаємне перетікання та взаємодію, тенденцію до посилення художніх принципів теоретичного мислення. Сьогодні це яскраво виявляє філософія, використовуючи у своїй аналітиці неформалізований естетичний досвід, перетворюючи науковий текст на художній.

Питання про вірогідну протилежність наукової і художньої діяльностей як "мислення в поняттях" і "мислення в образах", насправді, виходить за гносеологічні межі. На тлі художнього специфіка науки, яка шукає істину, спираючись на строгу категоріальну базу, відмовляючись від випадкового та суб'єктивного, рухаючись до суті через вивчення явищ, розкривається як пошук об'єктивної всезагальності, що мала б практичну користь для людства. В мистецтві ж спрацьовує інша закономірність, обумовлена не бажанням виявити об'єктивні характеристики об'єкту відображення, а прагненням розкрити його суто людське значення.

Маючи своїм предметом людину й виходячи з її сутності, митець зосереджується на тому, як ця сутність являється у багатстві своїх індивідуальних ознак. І якщо аналітик у досягненні мети як завгодно препарує предмет дослідження, мистецтво працює з людською цілісністю, складною неподільною структурою, що виявляє себе у цілокупності своїх стосунків зі світом. Аналітиці ця цілісність недоступна, адже будь-яка спроба розчленувати її на характеристики та якості знищить предмет осягнення, що потребує ключа, адекватного своїй повноті. Таким ключем виявляється художній образ, що завдяки почуттєвій природі здатний відображувати людину в усій її повноті, як неповторної особистості у контексті її існування, та самореалізації.

Образна мова не є втіленням готового знання, декоруванням абстрактних роздумів, вимагаючи свого, відмінного від наукового, сприйняття. Це цілком закономірно, адже в художніх образах, як зауважував Гегель, "втомившись від строгої сили законів та зосередженості думки, ми пускаємо спокою та свіжості життя..., ...звертаємось до радісної, повнокровної дійсності" , бажаючи бачити "абстракції не самі по собі, а лише в якості моментів і сторін людських характерів, їх особливих і цілісних образів".

Що й казати, багато важливих питань, що виникають впродовж життя, непідвладні розумовим процедурам й закриті для теоретизування. Повторення ж світу в образах здатне внести ясність, впорядковуючи хаотичний калейдоскоп переживань, вражень та сигналів дійсності. Образ виступає "мислепочуттям", яке, спрямовуючись на зовнішній світ, художньо відтворює його у просторі уяви. Створений митцем, він резонує із самосвідомістю людини, наповнюючи її хвилюючими соками життя, відчуттям подібної до реальної влади над ним. У створенні цього практично-духовного синтезу, такого істотного для саморозвитку людини, мистецтво не має рівних. Художній образ розглядається сучасною естетикою як спосіб і форма освоєння дійсності в мистецтві, хоча як естетична категорія оформився досить пізно. Попри його визнання визначальним для художнього твору ця його універсальність ще довго не сприймалась однозначно, а часом ставилась під сумнів. Проблема художньої образності - одна з найскладніших в естетиці. Розглядаючи її, слід виходити з розуміння мистецтва не як складу художніх творів, а як живої діяльності, що постійно розвивається.