РОЗДІЛ 4. ОБРАЗНА СТРУКТУРА МИСТЕЦТВА

Загальна діалектика суб'єкт-об'єктних відношень полягає в тому, що у своїй діяльності людина перетворює матеріальні явища, форми суспільної свідомості, нарешті, власні думки та уявлення не лише в об'єкти, але й у предмети своєї діяльності, надалі взаємодіючи з ними. Таким чином, вона сама виступає передумовою і умовою свого подальшого самоздійснення. Мистецтво в цьому не є виключенням - воно прагне проникнути в духовні глибини людини через зовнішні форми буття, наділені енергією її світовлаштування. Художній образ кристалізує цей зміст, перетворюючись на духовний код, який відкривається сприйняттю як система оцінок, що, склавшись у суспільній свідомості, формують творчу позицію митця, моделюють його моральнісно-естетичні спрямування.

Таким чином, в образі не варто шукати об'єктивну істину - цей двійник реальності "живе" в науці. Істинним в художньому образі є те, що наділене для людини особливим значенням та безперечною цінністю. В мистецтві ми маємо справу з "суб'єктивною істиною", за якою стоїть здатність художника з виру обставин й переживань виділяти найбільш суттєве, унаочнюючи його для інших. Коли ж суб'єктивне абсолютизується чи образ будується на хибному уявленні про дійсність, втрачається його здатність спілкувати людей, бути засобом суспільної комунікації. Отже, й мистецтво перестає виконувати свою суспільну функцію. Справжня ж художня цінність - за "поетичною істиною", під якою В.Г.Белінський розумів таке поєднання суб'єкта і об'єкта, яке адекватне самому предмету мистецтва.

Протистояння реальності і художника є, звичайно, відносним, адже, відтворюючи її, залучаючи до художнього відображення своє внутрішнє "я", він продовжує залишатися її складовою. Образ не втрачає суб'єкт-об'єктної природи і при опрацювання фантастичного матеріалу: тут об'єктивне опосередковується надприродним, незвичайним, чудернацьким. Характерні для фантастики гротескні образи, загострюючи всю художньо-виразну конструкцію твору, здатні ставати провідниками ідей, діагностично точним відбитком певної епохи. Класичним прикладом є роман Ф.Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель", де автор, не порушуючи внутрішньої правди образів, їх життєвої достовірності, дав грандіозну панораму життя сучасної йому, ренесансної, Франції, свідомо руйнуючи зовнішню подібність, загострюючи гіперболи, змішуючи та порушуючи пропорції, вдаючись до пародії та відвертих містифікацій.

Таким чином, співвідношення суб'єктивного і об'єктивного у структурі художнього образу може виявлятися по-різному: у гармонії їх взаємозв'язку, сприятливій для осягнення предмету зображення, у надмірний суб'єктивності, що ускладнює художнє сприйняття, й, додамо також, - в її дефіциті, коли автор твору як особистість програє багатобарвній, динамічній дійсності банальністю своїх власних запитів, нерозвинутістю, примітивністю свого духовного світу.

Діалектика становлення художнього образу послідовно виявляється в його сформованій структурі, що також позначена єдністю об'єктивного і суб'єктивного, загального й індивідуального, ідеального і реального, свідомого й інтуїтивного, емоційного і раціонального тощо. Кожна її складова є, у свою чергу, рухливою, здатною набувати різного вигляду в залежності від родових, видових, жанрових особливостей мистецтва, від творчої позиції митця.

Функціонує художній образ - специфічна уявна реальність, концентрат людських смислів, очищений від несуттєвого та випадкового - як відкрита до дійсності багатоканальна система, створена людиною для людини. Апелюючи до іншого, залучаючи його до власного бачення світу, художник спирається на критерій, здатний забезпечити саму цю можливість. Ним виявляється ідеал - програма бажаного і, звісно, можливого. Маючи конкретно-історичний характер, ідеал тамує в собі не лише проект майбутнього, а також алгоритми його реалізації. Кресаючись на основі реальних обставин, характерів, ситуацій та дій, він визначає ідейне спрямування задуму, вибірковість художнього пошуку, центрацію в його фокусі суттєвих характеристик буття, відповідну фільтрацію особистого досвіду, вибір адекватної художньої мови.

Злиття в образі ідеального і реального ґрунтується на зв'язку буття і суспільної свідомості, яка продукує ідеал як суспільну потребу, що чекає на своє здійснення, формуючи відповідні стратегії цілепокладання. У просторі художнього твору вони можуть уособлюватись в образі героя, що своїми діями, силою свого характеру та волі робить цю ідеальну програму по-справжньому живою. Героїчна індивідуальність не задовольняється формальною свободою й відчуттям безмежності власних потенцій, залишаючись у постійній готовності перетворювати дійсність на основі найвищих духовних смислів.

Уявлення про бажане як належне, матеріалізуючись у художньому образі, формує його змістову основу, надаючи йому значення своєрідного ціннісного орієнтиру. Залишаючись нематеріальним, образ завжди звернений до суб'єкта як особиста спонука до реальної дії.

Ідеальна складова художнього образу, звісно, не обмежується ідеалом. Об'єктивна обумовленість не заважає йому бути продуктом людської уяви, якою пронизаний увесь творчий процес. Уявлення не є дзеркальним відбитком, завжди передбачає усвідомлення мети та необхідної спрямованості зусиль, тобто ідеального плану дій для її досягнення.

Зароджуючись як уявлення, ціль на початку людської історії виникала як образ бажаного, до чого слід прагнути, прототип того, що було б потрібно всім, що могло б бути пристосованим для колективних потреб. Суспільність залишається сутнісною ознакою людини: уявний, сформований індивідом первинний конкретно-чуттєвий образ і сьогодні несе в собі суспільне посилання, а його художня іпостась центрується загальнолюдськими смислами.

У процесі такого художнього творення ідеальне і реальне співіснують як специфічна єдність - внутрішній образ об'єктивно даного. Це те, що сприйнято в реальній дійсності і трансформовано уявою в ідеальну цілісність. Вона здатна впливати на людське буття (аж до його перетворення) закладеними в ній новими знаннями та значеннями. Вона має відкритий характер, забезпечений загальнолюдським кодом, і в контакті з людиною набуває властивостей живого організму: може розвиватися і вдосконалюватись, сповнюючись все більш і більш глибоким смислом.

Контакт з реальністю у процесі образотворення ставить перед митцем багато задач, де одна з найважливіших - впорядкування строкатого життєвого матеріалу. На шляху до конкретики художнього образу автор створює умови для найкращого сприйняття його ідеї. Для цього існують узагальнення і типізація. Постійні складові формування образу, вони перебувають у стосунках взаємного підпорядкування. За допомогою узагальнення відбувається концентрація смислу, що вводить у річище художньої ідеї все, попередньо освоєне митцем; виділення ж загального, характерного серед явищ та фактів, їх віднесення до певних типів - типізація - забезпечує можливість його адекватного сприйняття. Слід зауважити, що найбільшими можливостями типізації володіє реалізм.

Це стає очевидним завдяки об'єктивації творчого задуму, адже образ призначений для рецепції, яка, у свою чергу, потребує художнього унаочнення. Тому вже на етапі задуму кристалізується зміст твору, закладаються форми його вираження та алгоритми можливого сприйняття. Діалектична єдність змісту і форми, притаманна естетичному відношенню до світу в цілому, послідовно виявляється у художньому образі. Його естетична цінність залежить від характеру їх зв'язку, де найвищим критерієм художньої якості виступає міра оформлення закладеного смислу. Історичний процес розвитку мистецтва є практично рухом змісту, що знаходить свій зовнішній вияв.

Жодний з компонентів єдності не є самодостатнім: зміст потребує оформлення, форма - змісту. Форма покликана найбільш повно розкрити зміст, який для неї є визначальним. У пошуку такої адекватності виникають і вирішуються численні протиріччя, народжуючи, врешті, нову художню цінність як стимул для подальшого розвитку мистецтва. Це демонструє мінливість напрямків і стилів, постійність зміни видових і жанрових домінант, творчих програм. Так, коли знадобилось перейти від середньовічного символізму до реалізму, що більше відповідав гуманістичним запитам Відродження, живопис досягав монументальності зверненням до античних, біблійних та євангельських образів й сюжетів. Завдяки цьому життєвий смисл позбувався приземленості, а люди на картинах ренесансних художників підносились над рівнем щоденності подарованою їм причетністю до вищих рівнів буття.

Загальновідомий потяг романтизму до узагальнень, створення романтиками символічних образів-міфологем викликались прагненням пізнати світ у його русі, зрозуміти закони універсуму як простору дій активної особистості, здатної з нездоланною силою протистояти суспільству, вдаючись до особистого бунту.

Нерозривність змісту і форми виявляється у типології художніх домінант культурних епох: так, ідея гармонійної людини - культуротворчий стрижень Еллади - знайшла відповідник в образах скульптури, тоді як впевненість римлян у власній богообраності мала художній аналог в архітектурі з характерними для неї монументально-образними особливостями. Ознака завершеного художнього образу, пошукувана митцем художня міра є насправді лише відносною рівновагою, адже зміст оновлюється будь-яким "входженням" в нього, виступаючи джерелом формально-виразних змін, спрямованих на гармонізацію художньо-образної цілісності й, таким чином, - на досягнення максимального художнього ефекту.

Міра порушується через три причини: відставання форми від змісту, його "випередження" чи їх свідомий розрив. У першому випадку досягненню відповідності заважає консервативне наслідування апробованих художніх засобів, що робить малопрохідними змістові канали, у другому - спонтанне експериментування пошуковими засобами виразності (слід розуміти, що нова форма стає кроком у загальному розвитку мистецтва як результат свідомого творчого пошуку) .

Третій випадок - абсолютизація формотворення при інертному ставленні до змісту - представлений формалізмом, ворогом образності як основи мистецтва. Аморфний по відношенню до дійсності, образ сигналізує про відсутність повноцінної художньої ідеї, яка насправді має існувати як "пристрасть", як "пафос" (В.Бєлінський), виражаючи результат пізнання з позицій естетичного ідеалу. Дійсно, в ідейному змісті образу нарешті вирішується естетичний конфлікт реальності з ідеалом на шляху осягнення художником істини. Деструктивна апологія форми позбавляє образ такої можливості.

4.3. Видова специфіка художньо-образної виразності

Давно помічено, що спроба перевести твір з одного виду мистецтва в інший завжди викликає необхідність переструктурування художнього образу. Так виявляє себе видова специфіка художньо-образної виразності. Теоретики відзначають неоднаковий ресурс видів мистецтва у досягненні чуттєво-конкретної схожості з явищами предметного світу й людського життя та в можливості втілення певного змісту: вони мають специфічні пріоритети й обмеження, залежні від особливостей їх конкретно-образної системи як своєрідної єдності матеріалу і художньої мови.