РОЗДІЛ 4. ОБРАЗНА СТРУКТУРА МИСТЕЦТВА

Етика. Естетика

У свій час, висловлюючи захоплення спробою Г.Е.Лессінга порівняти живопис і поезію, відомий російський естетик М.С. Каган справедливо зауважив, що "особливості матеріальної природи і характеру знаків, властиві зображальним мистецтвам і поезії, мають глибоке смислове значення: вони пояснюють, чому живопис і скульптура змушені абстрагуватись від зображення динамізму життєвих процесів, зупиняючи мить і відбиваючи її вирваною з потоку часу, тобто перетворюючи момент дії у незмінний стан предмету (так чинять живопис і скульптура), тоді як мистецтво слова має можливість передавати саму текучість, мінливість процесів, що розгортаються у часі, відволікаючись при цьому в більшій чи меншій мірі від відтворення матеріальної конкретності предметів та явищ реального світу" . Обраний вченим критерій порівняння, відповідаючи природі видової диференціації мистецтва, продуктивний і в аналізі інших його видів.

У межах кожного з них митець поставлений в залежність від типу образної мови, що вимагає не лише дотримання відповідної художньої "технології", а й входження в певну модель відношення до дійсності, її бачення та оцінки. Порівнюючи з цих позицій літературу і кіно, слід погодитись, що "літературна розповідь за допомогою слів говорить про дійсність, яка сама по собі не є слово, а художня кінокартина є розповідь про життя у формах самого цього життя, за якими виникають ідея, смисл, слово" . Якщо в літературі "образ будується на основі зовнішньої мови, у кіно він осягається через творче проторовання шляхів для мови внутрішньої. У цьому відношенні кінематографічний образ подібний до образу мистецтва театру: це не тільки розповідь про подію, але й фактично сама подія" .

Основою кінообразу є його особлива багатомірність, викликана формуванням з безмежжя самої дійсності - джерел будь-яких художніх версій. Його предметною основою є динаміка монтажу, свобода у компонуванні матеріалу, естетична значущість кожного кіножесту - переміщення камери, зміни фокусу та предмету зйомки, а внутрішньою інтенцією - органіка подання засобів виразності як природної складової знятого. Особливістю ж логосфери кінообразу є наявність людського буття, яке нагадує про себе ефектом закадрової присутності людини як оцінювача та судді. Що ж до специфічно-виразних акцентів, то їх надає характерне для кіно поєднання реальності із грою: дотримання міри в їх стосунках робить образ аналогом життя, в іншому ж випадку він залишається лише виразом його зовнішньої подібності.

Різниця образно-виразних можливостей літератури і кіно виявляється також у використанні ними деталі: перша вдається до смислової деталі як до способу подання життєвого цілого, друге ж, навпаки, досягає смислової цілісності через видиму деталь, що доводить наявність метафоричної складової кінематографічного образу.

Передача художнього образу на суд адресату здійснюється у кіномистецтві через посередника, що відбивається на його характері: образна структура твору функціонує як цілісність, де співіснують творчо самодостатні автор і виконавець. Стосується це й інших "виконавських мистецтв", передусім, музики і театру. Створений композитором музичний образ - не простий алгоритм можливих інтерпретацій і жодною з них не вичерпується, однак по-новому актуалізується у кожному виконанні, демонструючи унікальний запас змістової пластичності та повну свободу від просторово-часового континууму. Запропонований слухачу, він має складну двоїсту природу, визначену, з одного боку, відношенням автора до дійсності, з другого - ставленням інтерпретатора до його твору.

Пластичним еквівалентом людського відношення до дійсності виступає танець і скульптура: попри таку спільність у першому домінує умовність, інтонована відібраними з життя виразними елементами, загострена поєднанням рухів тіла з музикою та драмою, для другої з її прагненням до об'ємно-просторової тривимірності характерні зображальні конкретність, лаконізм, символізація, трансльовані через можливості обраного скульптором матеріалу. З одного боку, зміна ритму, тривалості та пауз, послідовності танцювальних па, з іншого - зупинка часу, втілення його у кульмінаційному моменті буття, його "увічнення".

Якщо танець є сьогочасним творенням образу, скульптура потребує його поетапного виявлення, що єднає її із живописом, зокрема, у жанрі портрету, де художник, працюючи з моделлю, відбирає її найбільш типові, репрезентативні риси, де творчий процес фактично є часом розкриття та унаочнення прихованої сутності.

Наочність - ознака скульптурних і живописних образів - у літературі виражається через життєву конкретність, відібрану з позицій соціального смислу, ідеї, ідеалу та передану за допомогою тропів: порівнянь, метафор, епітетів, алегорій тощо. Художньо-образна виразність літератури, пов'язана з багатством мовних відтінків та влучністю мовлення, збагачена в поезії ритмікою та звуковим інтонуванням, завдяки чому поетичні образи набувають особливого піднесення.

Образні структури декоративного мистецтва і архітектури позначені складністю внутрішніх переходів у досягненні цілісності твору, що обумовлено підпорядкуванням зображальності практичній функції. У першому вона підпорядкована функціональній доцільності, у другій - конструктивній впорядкованості. Ось чому головною образною ознакою для обох виступає органічність як вияв людського прагнення до світовлаштування, однією із сторін якого є організація простору власного буття. У числі її чинників - мірки оточуючої природи та біопсихофізіологічні чинники вибору митцем художніх форм.

Комплексними художньо-образними структурами оперують синтетичні види мистецтва, вимагаючи естетично розвинутого сприйняття.


4.4. Семіотична основа художньої образності


Спеціальна мова мистецтва, образність пристосована для найбільш точного вираження різноманіття людських почуттів, роздумів та станів, адже образ є комунікантом, виступаючи носієм специфічної - художньої -інформації, одиницею мистецтва як системи видів - образно-семіотичних груп. Людський зміст буття, виражений сукупністю відношень та зв'язків, потребує знаків-посередників, здатних транслювати його через почуттєві канали - провідники духовної інформації. Та мистецтво здатне не тільки створювати знаки - пластичні, музичні, словесні, живописні тощо, а й використовувати в готовому вигляді вже створені і апробовані (міфологічні символи, називні образи тощо).

Кожний образ є знаком у тому розумінні, що окреслює собою множину значень, пов'язаних із певним явищем, його характерними ознаками. Абстрагуючись від деталей, він виступає загальною маніфестацією його смислу. Однак розкриття глибинного, сутнісного, смислу передбачає вихід образу за межі своєї предметної тотожності, вимагає узагальнення, що дозволило б з його позицій пояснювати різноманітні явища. Так народжується символ - діалектична єдність тотожності і нетотожності, адже, зв'язаний з вихідним смислом, він, водночас, є простором його багатозначного тлумачення, спрямованого на досягнення сутнісної прозорості. Стимулюючи співтворчість митця і його адресата, така смислова перспектива робить символ відкритим до нових і нових входжень.

Смисл символу, дійсно, "не даний, а заданий"1, його неможливо остаточно розтлумачити. "Якщо ми скажемо, що Беатриче у Дайте є Символом чистої жіночності, а Гора Чистилища є Символом духовного сходження, то це буде правильно", - писав відомий теоретик С. С. Аверинцев, - "однак залишені у підсумку "чиста жіночність" і "духовне сходження" - це знову Символ.......найточніший інтерпретаторський текст сам є новою символічною формою, що, у свою чергу, потребує інтерпретації, а не оголеним смислом, винесеним за межі інтерпретованої форми".

Семіотична варіативність мистецтва обумовила її типологізацію. Найбільш загальним є, як відомо, поділ художньо-образних знакових систем на іконічні, що відтворюють зовнішній вигляд предмету, і символічні, що визначають його умовно. У першому випадку образні знаки мають зображальний характер, що притаманно літературі, живопису, графіці, скульптурі, театру, у другому - незображальний, характерний для архітектури, музики, танцю, вжитковому мистецтву, дизайну. Високий рівень узагальнення та концептуалізації, полісемантичність у сприйнятті, характерні для знаків-символів, без сумніву, обумовили їх провідну роль у появі та розвитку художньої культури.

Поділ знаків за сенсорним впливом: на звернуті до слуху - аудіо-знаки, до зору - візуальні знаки - й аудіовізуальні, за характером і метою їх функціонування - знаки міри художньої умовності та правдоподібності, за установкою на сприйняття - попереджувальні знаки (супровідні написи, тексти, повідомлення, зокрема щодо видо-родо-жанрових характеристик), знаки приналежності до культури тощо свідчать про семіотичне багатство художньої образності.

Семіотична основа художнього образу, наділяючи його здатністю узагальнення, забезпечує, водночас, і зворотний процес - подальше "зчитування" згорнутого в ньому змісту у процесі його художнього сприйняття.

Художня комунікація вважається здійсненою, якщо твір сприйнято. Ланкою, що пов'язує митця з адресатом, виступає художньо-образна структура, розрахована на специфічне сприйняття. Від початку художник орієнтується на його естетичні можливості, керуючись прагненням до впорядкування дійсності як людського світу. Образ, відповідно, постає як одиниця такого впорядкування, як промінь проникнення у непізнане, незвідане, хвилююче, як засіб отримання певності у складному життєвому пошуку.

Результат переживання дійсності, образ єднає учасників творчого процесу - митця і реципієнта твору: стає для них новим життєвим відліком, звіреним з художнім ідеалом, стимулом до прийняття сенсожиттєвих рішень. При цьому існує пряма залежність між повнотою художнього сприйняття і обдарованістю та рівнем освіченості людини. Вона виявляється у загальному ставленні до мистецтва, а також у реакції на конкретний художній продукт - його оцінці та способі споживання.

Саме у процесі сприйняття образ якнайкраще розкриває свою цілісну природу: можливість уособлювати конкретний персонаж виявляється лише однією з його граней. Насправді ж він є загальним "паспортом" художнього в усіх існуючих і можливих його проявах - від структури окремого твору до художніх стратегій загальнокультурного розвитку: напрямів, методів, стилів. На кожному з цих рівнів образність виступає засобом реалізації потреби людини в іншій людині, яка здійснюється у довірливому спілкуванні з художником як другом і порадником. Вона виявляє унікальну здатність мистецтва навчати людському спілкуванню - через відображення різних його моделей, через контакт з художніми образами та їх творцями.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Етика. Естетика» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ 4. ОБРАЗНА СТРУКТУРА МИСТЕЦТВА“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи