Поряд з енергетичними і біогеохімічними властивостями екосистем, важливою їх функціональною особливістю є, як відзначає Ю.Одум (1986), наявність добре розвиненої інформаційної мережі, зокрема “каналів фізичних і хімічних сигналів, які пов'язують усі частини системи і керують нею як одним цілим (т. 1, с.60). Як й усі інші живі системи (організмові, популяційні), екосистеми є самоорганізованими і саморегульованими. Найскладніше було розкрити механізми цієї саморегуляції, тобто кібернетичну сутність екосистем.
Засновник кібернетики Норберт Вінер визначав її як науку, що вивчає керування неживими механічними і живими системами. За В.М.Глушковим (1973), кібернетика - це “наука про загальні закони одержування, зберігання, передавання і перетворювання інформації в складних керуючих системах (с.473).
Основними атрибутами усіх саморегульованих систем є наявність власне керованої системи, регулятора, який забезпечує ефект саморегуляції, пам'яті, в якій зберігається інформація про структурно-функціональні властивості саморегульованої системи в мінливих умовах її зовнішнього середовища та впливу на неї зовнішніх збурювальних чинників, а також еталонної (гіпотетичної, найбільш відповідної конкретним умовам зовнішнього середовища) системи, зі структурно-функціональними параметрами котрої регулятор постійно порівнює керовану систему. Крім цього такі системи повинні мати здатність саморегулювання за трьома типами: за заданою програмою, за замкненим циклом зі зворотним зв'язком і з урахуванням чинників, що зумовлюють відхилення від програми (рис.3.20; Полетаев, 1958; Антомонов, 1973; Голубец, 1982). Важливим є також постулат І.І.Шмальгаузена (1968) про те, що регуляторні механізми саморегульованих систем завжди знаходяться всередині цих систем.
Незважаючи на згадані аксіоматичні вимоги до саморегульованих систем, навіть самі автори цих аксіом робили неприпустимі помилки під час їх тлумачення, чим спричинялися до тривалих дискусій і непорозумінь. Так, І.І.Шмальгаузен, аналізуючи регуляторні механізми еволюції, відзначав, що об'єктом керованих змін у процесі еволюції є популяція як первинна еволюційна одиниця, а роль регулятора належить біогеоценозові, у складі
Рис. 3.20. Схема функціонування саморегульованої системи: А - за В.М.Глушковим (1973), Б - за Ю.Г.Антомоновим (1973); КС- керована система (об'єкт керування), Р - регулятор (керівна система), Е - еталонна система, 33Д - зовнішнє збурювальне діяння; 1-5 - канали інформації: 1 - прямий зв'язок, 2 - порівняння керованої та еталонної систем, 3 - зворотний зв'язок, 4 - зовнішніх чинників, що зумовлюють відхилення від програми, 5 - вихід з керованої системи.
котрого знаходиться ця популяція (таким чином, регулятор ототожнений із середовищем існування популяції й опинився поза межами популяції як саморегульованої системи). Прямий зв'язок між біогеоценозом і популяцією, за цитованим автором, здійснюється через процес диференціального розмноження особин, тобто на молекулярному рівні організації хромосом (через зиготи кожного нового покоління). Зворотна інформація передається біогеоценозу засобом специфічних форм життєдіяльності окремих особин цієї популяції. Ця інформація опрацьовується в регуляторі (біогеоценозі) за допомогою природного добору і знову (каналом прямого зв'язку) передається в популяцію у вигляді нових поколінь перетворених зигот.
У зв'язку з викладеним слід відзначити, що популяція і біогеоценоз - це дві дискретні й самостійні біотичні системи двох різних рівнів організації живого. І популяція і біогеоценоз як саморегульовані системи мають свої власні, внутрішні регуляторні механізми, і в жодному разі одна для іншої не може виконувати ролі регулятора. Якщо піти запропонованим І.І.Шмальгаузеном шляхом пошуку регулятора, то треба буде визнати регулятором для біогеоценозу біосферу, а для останньої - якусь надбіосферну систему.
Ю.Одум (1986) до числа регуляторних механізмів, що діють на рівні екосистеми зараховує мікробні субсистеми, “які регулюють накопичення і вивільнення біогенних елементів, новедінкові механізми і субсистеми “хижак-жертва", що регулюють щільність популяції" (т.І, с.62). Але ж у цих випадках нема підстави вважати мікробну підсистему регулятором якоїсь іншої підсистеми, екологічного процесу чи екосистеми загалом. Вона не керує динамікою біогенних елементів, а є одним з біогенних чинників, які впливають на хід цього процесу, його учасником і збудником. Так само хижак не регулює чисельності жертви, а є також одним із зовнішніх збурювальних чинних, що впливає на цю чисельність. Аналізуючи модель В.Вольтерра (“хижак-жертва") можна з не меншою впевненістю сказати, що й жертва регулює чисельність хижака. Адже від чисельності жертви залежить чисельність хижака. А справа зовсім в іншому: цілісна система “хижак-жертва" є саморегульованою, вона має свої внутрішні регуляторні механізми.
Тепер - про зворотний зв'язок. Як підкреслено в кібернетичних працях, цей зв'язок відображає передавання інформації від керованої системи до регулятора, на противагу прямому зв'язкові, який забезпечує передавання інформації від регулятора до керованої системи (рис.3.20). Каналом зворотного зв'язку передається інформація з виходу керованої системи до регулятора про її структурно-функціональний стан і про наслідки управлінського впливу інформації, переданої до керованої системи каналом прямого зв'язку. Завдяки діяльності останнього, керована система одержує інформацію на постійне посилення роботи функціональних структур, що призводить до нестійкості роботи системи загалом.
Основну регуляторну функцію, яка забезпечує стійкість і стабільність екосистеми, тобто її гомеостазис і гомеорезис, виконує зворотний зв'язок (канал 3 на рис.3.20). Якщо, наприклад, за допомогою прямого (генетичного) зв'язку подається інформація на беззастережний ріст, то зворотний зв'язок допомагає відрегульовувати темпи цього росту залежно від умов зовнішнього середовища, в яких існує керована система, від величини речовинно-енергетичних ресурсів, збурювального впливу шкідників, конкурентів, консументів, несприятливих фізичних факторів тощо. Незважаючи на це, в біологічній літературі натрапляємо на звичайнісіньке перекручування чи підміну понять. Найчастіше зворотним зв'язком називають не кібернетичну властивість саморегульованої системи, а один із взаємозв'язків між будь-якими двома взаємопов'язаними одиницями.
Терміном “зворотний зв'язок" некоректно називати передавання інформації від однієї аналізованої системи до іншої, наприклад, між організмом і середовищем. Між ними, безумовно, існують різноманітні зв'язки, але ці зв'язки слід описувати поняттями, що відображають їх суть, а не за допомогою понять “прямих і зворотних кібернетичних зв'язків, яких у згаданому випадку немає.
Найскладнішим для розв'язання в екосистемологічній кібернетиці виявилося питання про суть і місцезнаходження пам'яті та регулятора екосистеми. Допускаючи методологічно помилкове тлумачення зворотного зв'язку і незважаючи на твердження І.І.Шмальгаузена (1968), іцо “всі регуляторні процеси здійснюються завжди за рахунок сил, котрі діють всередині даної системи (с. 176), різні автори шукали пам'ять у різноманітних структурах екосистеми і поза нею. Наприклад, А.Н.Тюрюканов (1970) припускав, що вона знаходиться в ґрунті, а надійність роботи екосистем забезпечують ґрунтові організми, які здійснюють деструкцію та реутилізацію метаболітів вищих рослин. Ототожнюючи генетичну пам'ять ґрунту, яка відображає його історію формування й динаміку, та кібернетичну пам'ять екосистеми, Г.В. Добровольський та ін. (1988), також уважали, що механізми стабілізації існування екосистеми знаходяться в ґрунті. С.С.Шварц (1975) схилявся до думки, що біогеоценоз і популяція підтримують цілісність у мінливих умовах середовища за допомогою біохімічних механізмів гомеостатичних реакцій.
А М.П.Наумов (1972) стверджував, що єдиною біокібернетичною системою на Землі є все живе населення. Надорганізмовим живим системам він приписував не лише такі кібернетичні атрибути, як самоорганізація і доцільна саморегуляція, але й здатність до самовідтворення. Організм і популяцію трактував як безпосереднє середовище відповідно клітини та особини. Для популяції таким середовищем служить біогеоценоз (незважаючи на те, що ареал популяції часто в десятки - сотні разів перевищує ареал біогеоценозу - М.Г.), а для біогеоценозу - сукупність фізико-хімічних факторів біотопу. Таким чином, інформація надорганізмових систем зберігається в середовищі, яке також виконує роль каналів зв'язку між елементами системи.
Основними механізмами саморегуляції біоценозів (ніби біоценоз може існувати як самостійна система без свого екотопу - М.Г.) цитований автор розглядає систему прямих і зворотних харчових зв'язків, просторову структуру живого покриву (ярусність і мозаїчність) та міжвидову сигналізацію. Система біоценозної регуляції та адаптації переростає в саморегуляцію біосфери, а еволюція живого покриву Землі “являє собою саморегуляцію життя, яка так само відбувається на основі прямих і зворотних зв'язків із середовищем (Наумов, 1972, с.354).
Зрештою, й Ю.Одум (1986), як ми вже згадували, вважав, що регуляторні функції в екосистемі здійснюють її структурні чи трофічні підсистеми, і переконливо доводив, що екосистеми безперечно мають кібернетичну природу й характеризуються кібернетичною поведінкою. Проте, він відзначав, що “кібернетичну природу екосистеми важче виявити, зокрема тому, що компоненти на екосистемному рівні пов'язані в інформаційні сітки різними фізичними і хімічними агентами - “посередниками, подібно до того, як нервова чи гормональна система пов'язує в одне ціле частини організму, однак у випадку екосистеми ці зв'язки значно менше помітні (т. 1, с.62).
Не вдалося збагнути суті саморегуляції екосистем й Л.І.Номоконову (1989). Услід за Г.Ф.Хільмі, обширний аналіз з цього питання він закінчив висновком про те, що “в основі саморегуляції і самоорганізації біогеоценозу і біосфери ... лежать внутрішні процеси, внутрішньо системні зв'язки і відносини (трофічні, інформаційні та інші), особливо зворотні зв'язки як дія у відповідь одного з внутрішніх компонентів на сильний вплив на нього з боку іншого компонента (с.288).
Нема даних щодо кібернетичної специфіки біосфери. Корисними під час розгляду цього питання є, безумовно, праці В.І.Вернадського (1965, 1967, 1989), а також Г.Ф.Хільмі (1975), котрий, на основі аналізу системно-організаційних зв'язків у природі характеризував біосферу як географічну, термодинамічну, хімічну, біотичну та кібернетичну систему.
Таким чином, питання про те, що екосистеми належать до категорії саморегульованих систем, нібито в нікого не викликало сумніву. Але відповіді на те, де зберігається пам'ять екосистеми, яким чином відбувається обмін інформацією між системами різних рівнів організації живого (організмовими, популяційними та екосистемними) і що виконує функцію регулятора в екосистемі, не було.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екосистемологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Саморегуляція, стійкість і стабільність“ на сторінці 1. Приємного читання.
