Просторова й функціональна структура
Екосистеми різних ступенів організації мають свої специфічні риси внутрішньої будови, зовнішніх зв'язків, масштабів речовинно-енергетичної трансформації і просторового розташування. їх спільні риси висвітлені у розділі 1.1. Тут спробуємо навести додаткові дані, що характеризують їх структурно-функціональні особливості.
Загалом в екології розрізняють просторову і функціональну структуру екосистем. Під структурою розуміють внутрішню будову системи і певні зв'язки між її складовими частинами. Просторова або морфологічна структура відображає склад, структурні співвідношення та просторове розташування структурних елементів чи блоків екосистеми, які визначають особливості її функціонування в певних умовах середовища. Завданням функціональної структури є відобразити особливості роботи (функціонування) структурних компонентів екосистеми. Вона характеризує темпи, обсяги й наслідки речовинно-енергетичного обміну, стійкість і стабільність, продуктивність та інші важливі її функції.
Структурними елементами екосистем вважають популяції, консорції, синузії, яруси, біохоріони, біогеогоризонти, біогеоценотичні парцели тощо (Бяллович, 1960; Ділис, 1978; Номоконов, 1989; Дедю, 1989). Ю.Одум (1986) до причин структурної різноманітності зараховує зональність, стратифікованість, періодичність, плямистість, наявність харчових мереж тощо. Ми притримуємося думки, що компетенцією екосистемології повинно бути виділення та аналіз лише тих структурних елементів чи підсистем, які розкривають структурно-функціональну суть екосистеми і які можна оцінити за показниками об'єму, маси, речовини, енергії, інформації. Компонентний склад підсистем екосистеми (ґрунту, фітоценозу, популяції, тваринного чи мікробного населення) с предметом дослідження спеціальних розділів науки (ґрунтознавства, фітоценології, популяційної біології, зоології та ін.). За потреби, наслідки їх досліджень екосистемологія завжди може використати. Це стосується, перш за все, видового, біоморфного, ценотипічного тощо складу фітоценозу, видового, групового і трофічного складу хребетних і безхребетних тварин, морфо-фізичної будови ґрунту тощо.
Аналізуючи функціональну будову біогеоценозів, відомий естонський еколог і фітоценолог В.В. Мазинг (1973) відзначав, що під нею слід розуміти різноманітні взаємовідношення між його морфологічними (просторовими) блоками. До них він зараховує взаємовідношення між організмами і середовищем, особинами одного виду й особинами різних видів та їх екологічних груп, а також між різними видами й різними біоморфами. Як окрема категорія фігурують взаємовідношення між різними трофічними рівнями, які дають змогу виявити загальний характер і кількісні показники обміну речовин та енергії, біогеохімічну і біогеофізичну роль живого покриву.
Намагаючись використати ідеї згаданого вченого для обґрунтування підходів до вивчення функціональної структури екосистем, ми вимушені відзначити, що з методологічної точки зору для екосистемології продуктивною є лише ідея вивчення взаємовідношень між трофічними рівнями екосистем. Внутрішньовидові і міжвидові взаємовідношення, взаємовідношення між організмами і їх середовищем, між особинами різних морфологічних та екологічних груп є предметом дослідження аутекології й демекології, здобутки яких можуть бути важливою підмогою для екосистемології.
На нашу думку, поняття функціональної структури екосистеми за своїм об'ємом повинно передбачати розкриття таких взаємовідношень між її блоками і таких рис її роботи, які допомагають пізнати її речовинно-енергетичні та інформаційні властивості, тобто характер і темпи • трансформації речовин та енергії, біотичного кругообігу, синтезу, накопичення та ресинтезу органічної речовини, забезпечення її самозбереження, стійкості та стабільності розвитку.
Однією з найважливіших ознак функціональної структури екосистеми є її трофічна будова. За ознакою трофіки (живлення) Ю.Одум (1975, 1986) виділяв у ній два компоненти: 1) автотрофний, або ярус зелених рослин, у котрому відбувається фіксація світлової енергії та використання простих неорганічних сполук і накопичення складних органічних сполук, і 2) гетеротрофний, або коричневий ярус ґрунтів та органічних опадів, у котрому переважає розклад і трансформація мертвих органічних решток. Для зручності функціонального аналізу він рекомендує розрізняти й такі шість компонентів:
неорганічні речовини (С, Н, С02, Н2О та ін.), охоплені біотичним кругообігом,
органічні сполуки (білки, вуглеводи, ліпіди, гумусові речовини та ін.),
середовище (повітряне, водне, субстратні разом з кліматичним режимом), в якому відбуваються всі екосистемі процеси,
продуценти (автотрофні організми, головним чином зелені рослини), які виробляють органічну масу (поживу) з простих неорганічних сполук,
макроконсументи, або фаготрофи - гетеротрофні організми, переважно тваринні, що пожирають інші організми, живу рослинну або тваринну масу,
мікроконсументи, сапротрофи, деструктори, редуценти - гетеротрофні організми, головним чином бактерії та гриби, які існують за рахунок розкладу мертвих органічних решток і поглинання розчиненої органічної речовини, виділеної з цих решток або здобутої безпосередньо сапротрофами.
Інші автори поділяють гетеротрофів на біофагів і сапрофагів, вирізняючи серед перших фітофагів і зоофагів, а серед других - некрофагів (пожирають мертві тканини), копрофагів (пожирають гній, екскременти). Автотрофів поділяють на фотоавтотрофів і хемоавтотрофів (одержують енергію від окислення простих неорганічних сполук), а макроконсументів - на первинних консументів, що об'єднують усіх фітофагів (травоїдних тварин), консументів першого, другого, третього та інших порядків, залежно від розташування їх трофічної ланки у харчовому ланцюзі, наприклад, смерека – полівка сова; фітопланктон - зоопланктон - риби мікрофаги - риби макрофаги - птахи іхтіофаги (Риклефс, 1979; Рамад, 1981; рис.3.1). Натомість Г.Е.Елленберг (Elenberg, 1973) біотичні компоненти екосистеми вдало поєднує у три функціональні блоки: продуценти, консументи і редуценти, які чи не найфундаментальніше розкривають її функціональну суть, передовсім, послідовність автотрофного, пасовищного (від поїдання рослиноїдними тваринами фітомаси до хижаків найвищих порядків) і детритного харчових ланцюгів.
Слід мати на увазі, що в багатьох випадках зарахування виду до тієї чи іншої групи харчування є умовним, оскільки популяція цього виду може займати не один, а кілька трофічних рівнів, залежно від того, які джерела енергії вона використовує та яку екологічну нішу займає в тій чи тій екосистемі, і як вона вбудовується в загальні трофічні сітки цієї екосистеми.
Зважаючи на те, що і в структурному, і в функціональному планах екосистема дуже складно збудована, а зв'язки між її компонентами надзвичайно різноманітні і скомпліковані, кінцевою метою дослідника має бути не лише виділення тих чи інших структурних компонентів і притаманних їм функцій, але й виявлення й пояснення взаємозв'язків і взаємозалежностей між ними. Для означення структурно-функціональних особливостей окремих компонентів можна використовувати будь-яке зі згаданих у цьому розділі понять, за умови чіткого притримування визначеної для них сутності.
Найголовнішими функціональними ознаками екосистем є засвоєння й трансформація енергії, продукування органічної маси, переміщення речовинно-енергетичних ресурсів уздовж трофічних ланцюгів, деструкція мертвої органіки й біотичний кругообіг (біогеохімічні цикли), постійні динаміка, розвиток та еволюція, саморегуляція, стійкість і стабільність. Саме вони мають бути предметом пильної уваги екосистемолога.
У зв'язку з цим, що екосистемний рівень організації охоплює системи різних розмірів, спробуємо дещо відтінити специфіку їх будови, роботи та ролі в підтриманні цілісності й стабільності екосистем більших розмірів, фактично збудованих з екосистем нижчих степенів організації.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екосистемологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. СТРУКТУРНІ Й ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕКОСИСТЕМ“ на сторінці 1. Приємного читання.
