З іншого боку, оскільки живі системи пронизані єдиними каналами інформації, мають єдину генетичну пам'ять та єдині механізми саморегуляції, будь-які зміни на будь-якому рівні організації живого проходять матеріально-енергетичну та інформаційну оцінку одночасно на всіх рівнях організації. Невеликі локальні антропогенні зміни знівельовуються механізмами гомеостазису дрібних підсистем біосфери. Зміни, що охоплюють структурно-функціональну організацію біосфери (наприклад, зміни хімічного складу атмосфери) зачіпають регуляторні механізми всіх підсистем аж до організмів. В одних випадках їх можуть погашувати гомеостатичні механізми, в інших вони діють як чинники, які зумовлюють відхилення від програми. Все це є проявом змісту загального еволюційного процесу, постійного протистояння сил стійкої генетичної пам'яті та біотичного гомеостазису силам збурення мінливого, ентропійного абіотичного середовища. якщо ведемо мову про стійкість і стабільність живих систем, у тому числі й екологічних, то маємо передовсім звернути увагу на те, що обидві ці властивості безпосередньо пов'язані зі здатністю цих систем до саморегуляції, з їх кібернетичною пам'яттю, з роботою їх внутрішніх регуляторних механізмів. Як свідчать літературні дані, під стійкістю екосистеми розуміють її здатність зберігати структуру й функціональні властивості в разі впливу на них зовнішніх чинників (Риклефс, 1972; Яблоков, 1982; Smith, 1990; Begon et al., 1995). Часто її синонімом вважають стабільність. Наприклад, Ю.Одум (1986) виділяє “два типи стабільності: резистентна стійкість (здатність залишатися в стійкому стані під навантаженням) і пружна стійкість (здатність швидко відновлюватися після того, як були порушені структура або функції системи. Цю здатність він пов'язує з роботою механізмів саморегуляції і, передовсім, з від'ємним зворотним зв'язком, які відповідають за підтримання екосистеми в гомеостазисному (однаковому, динамічно зрівноваженому) стані. Зважаючи на те, що екосистема може існувати практично дуже довго (до сотень тисяч років) і що протягом цього часу вона потрапляє під найрізноманітніші екологічні впливи, ми (Голубець, Царик, 1992) дійшли висновку про потребу вирізняти в біології й в екосистемології ії поряд з поняттям “стійкість" також поняття “стабільність" і чітко розмежовувати їх визначення. Адже, одні й ті самі екосистеми, будучи на певному етапі свого розвитку стійкими до тих чи інших зовнішніх впливів, на іншому етапі розвитку від цих самих чинників занепадають, тобто загалом с нестабільними. Наприклад, вторинні чисті смеречники на місці букових лісів у молодому віці стійкі до захворювань і шкідників, але в старшому віці (після 40-60 років) вони падають жертвою опенька і кореневої губки, пошкоджуються вітровалами, сніголамами і значно знижують продуктивність. Натомість чисті клімаксові угруповання смереки стабільно існують протягом сотень років і є стійкими до різних природних факторів.
Тому під стабільністю екосистеми доцільно розуміти закладену в її генетичній нам яті здатність протягом усього періоду існування, незважаючи на ті чи інші зовнішні збурення, неухильно реалізовувати свою життєву програму, тобто весь час бути відпорними (стійкими) до впливу зовнішніх чинників.
Стійкість екосистеми - це її здатність за допомогою внутрішніх механізмів саморегуляції протистояти зовнішнім збурювальним впливам, захищатися від цих впливів, адаптуватися до них без істотних змін структурно-функціональних параметрів або швидко повертатися до нормального (стійкого) стану, якщо цей вплив зумовив тимчасове відхилення екосистеми від заданої програми.
Стійкість екосистеми можна визначати за її відношенням до будь- якого одного чи кількох конкретних факторів, наприклад, засухи, вітровалу, загазованості повітря, ущільнення ґрунту, інвазії шкідників, грибкових захворювань тощо. Висока стійкість системи до будь-якого фактора ще не означає, що вона є стабільною. Стабільною вона називається лише в тому випадку, коли стає стійкою до різноманітних екологічних збурень протягом цілого “життя". Наприклад, вторинні біловусові угруповання карпатського високогір'я надзвичайно стійкі до витоптування худобою. Але вони нестабільні: якщо зняти з них пасторальне навантаження, вони швидко змінюються червонокостричниками, щучниками, а згодом і лісовими угрупованнями.
Іншими словами, стабільність екосистеми є інтегральним показником різноманітних її стійкостей у часі. Прикладом стабільних екосистем є клімаксові угруповання смереки (Picea abies (L.) Karst.), сосни муго (Pinus mugo Turra), бука лісового (Fagus sylvatica L.), ситника трироздільного (Juncus trifidus L.) та інші в Карпатах чи сосни звичайної (Pinus sylvestris L.) на Поліссі.
Таким чином стабільність і стійкість - це два різні, але тісно пов'язані між собою поняття. Стабільність характеризує структурно-функціональну поведінку екосистеми протягом усього часу її існування, а стійкість - цю поведінку переважно протягом невеликого (зумовленого тривалістю дії збурювального чинника) відрізка часу. У вивченні стабільності екосистем провідним є історико-генетичний (ретроспективний і прогностичний) структурно-функціональний аналіз. Дослідження стійкості в більшій мірі пов'язане з оцінкою короткотривалих структурно-функціональних змін в екосистемі. Стійкість і стабільність екосистеми пов'язують зі складністю її структури, біорізноманітністю, флюктуаційністю окремих компонентів, просторовою гетерогенністю, характером і міцністю просторових і часових міжекосистемних зв'язків тощо (Риклефс, 1972; Одум, 1986; Голубець, Царик, 1992; Голубець та ін., 1993).
Міжекосистемні зв'язки
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екосистемологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Саморегуляція, стійкість і стабільність“ на сторінці 4. Приємного читання.
