Приступаючи до пошуку відповідей на згадані питання, ми виходили з таких раніше висловлених засад: саморегульована система повинна мати програму керування, пам'ять (Ляпунов, Яблонский, 1963), “репертуар роботи (Бокарев, 1973) і регулятор, який відповідає за те, щоби керована система в конкретних умовах свого існування досягла параметрів еталонної системи.
Передовсім, на підставі широкого узагальнення літературних даних і власних досліджень карпатських екосистем була опрацьована загальна схема інформаційних каналів, що пронизують біосферу й усі її живі підсистеми, та інформаційних взаємозв'язків між системами основних рівнів організації живого - організмового, популяційного та екосистемного (Голубець, 1978). Було підкреслено, що біосфера разом з усіма, підпорядкованими живими системами всіх рівнів організації знаходиться під впливом безперервного потоку інформації, яка надходить із зовнішнього щодо неї абіотичного середовища (сонячна радіація, електромагнітні хвилі, корпускулярне випромінювання, місячні приливи, тектонічні рухи тощо, Вернадский, 1968; Пресман, 1968; рис.3.21). З джерелами цієї інформації ні біосфера, ні її підсистеми не мають зворотного
Рис. 3.21. Схема взаємопроникнення абіотичної (зовнішніх абіотичних збурень), екологічної (біотичної) та генетичної інформації в біосфері: Ас. - абіотичне середовище, Г - генотип (джерело генетичної інформації в біосфері), - організмовий, II - популяційний, III - екосистемний рівні організації живого; конали поширення інформації: абіотичної - штрихова лінія, генетичної - товста суцільна лінія, екологічної - тонка суцільна лінія.
зв'язку і не можуть впливати на кількість інформації, яка надходить до них.
Кількісні характеристики згаданих потоків абіотичної інформації протягом десятків і сотень тисяч років за відношенням до живих систем можна вважати постійними. Вони мають добре виражену ритміку і чітко визначений статистичний ефект дії. Тому живі системи в процесі еволюції були вимушені виробити такі пристосування і захисні механізми, котрі забезпечували їм виживання під час максимальних відхилень від норми будь-якого з цих чинників.
Це й зумовило формування в живих системах особливого типу регулювання, яке носить назву регулювання з урахуванням факторів, що зумовлюють відхилення від програми (рис.3.20; Полетаев, 1958).
Регулювання в біосфері за згаданим типом призвело до формування таких потужних засобів захисту, як озоновий шар і гумусова оболонка суші, величезна кількість форм пристосування, які можна зарахувати до категорії “запасів міцності" живих систем (видове різноманіття, насичення диких популяцій мутаціями генів, збереження до наших днів життєвих форм, які виникли мільярди років тому; однаковий спадковий потенціал усіх ядер будь-якого організму, універсальність біохімічних процесів для всіх організмів - від бактерії до людини, надійність передавання генетичної інформації, універсальність будови ДНК, потужний захист генетичного коду від зовнішніх збурень (Шмальгаузен, 1968; Ковда, 1971; Кордюм, 1989; Гродзинський, 1977; Голубець, 1997).
Але, незважаючи на те, що засоби й механізми самозахисту та гомеостазису в біосфері удосконалювалися понад три мільярди років, на сьогодні жодну з найорганізованіших живих систем нема підстав уважати цілковито захищеною від збурювальної дії факторів абіотичного середовища. Навіть така, найзахищеніша в живій природі структура, як спадковий матеріал, зазнає прямого впливу фізичних факторів, наприклад, ультрафіолетового випромінювання (рис.3.21; Голубець, 1982).
Ще однією важливою особливістю біосфери є те, що на протилежному до абіотичного середовища полюсі знаходиться ще одне надзвичайної могутності джерело інформації - спадкова субстанція (рис.3.21). Його потужність полягає в тому, що спадкова програма реалізується незалежно від того, де, в яких екологічних системах знаходиться організм, і в тому, що набуті організмом у процесі індивідуального розвитку ознаки не фіксуються безпосередньо в генетичному коді.
Потік генетичної інформації спрямований у протилежному напрямі до потоку інформації, котра надходить до живих систем з абіотичного середовища. Він пронизує всі живі системи - від організму до біосфери, оскільки за допомогою окремих особин розноситься в усі закутки останньої. І сама суть індивідуального розвитку полягає в перетворенні спадкової інформації в систему життєвих зв'язків організму із зовнішнім середовищем, незалежно від того, є ним біогеоценоз чи ціла біосфера.
У полі протидії цих двох потоків інформації - генетичної і фізичної, в усіх живих системах на планеті відбувається саморегуляція за замкненим циклом зі зворотним зв'язком. Вона дає змогу живій системі нівелювати значну частину зовнішніх щодо неї збурень і підтримувати її в стабільному стані. Таким чином, усі без винятку живі системи Землі - від найменшого організму до біосфери згаданими двома потоками інформації і механізмами саморегуляції об'єднані в єдину і спільну для всіх інформаційну і саморегуляційну систему.
В екології аксіоматичною є концепція про нерозривний структурно- функціональний зв'язок між організмом і середовищем та про ієрархічність будови біосфери (Шмальгаузен, 1968; Камшилов, 1979; Голубець, 1997а). В.І.Вернадський підкреслював, що організм, видалений з біосфери, тобто із середовища свого існування, є нереальне, абстрактне явище.
Основні закономірності еволюційного процесу 1.1.Шмальгаузен (1968) також вбачав у постійному пристосуванні організмів у всіх їх функціях і рисах їх організації до того середовища, в якому вони існують. Навіть генетична інформація зиготи може бути реалізована в особині лише за умови безперервної тісної взаємодії з факторами зовнішнього середовища. Системи надорганізмової організації протягом усієї історії життя також підтримувалися в “нормальному стані, тобто в стані рухомої рівноваги, завдяки тісним взаємовідношенням між організмами і середовищем їх існування. Таким чином, живі системи організмового і надорганізмових рівнів організації творять нерозривну структурно-функціональну сукупність живих істот і середовища їх існування, пронизану спільними потоками енергії, речовини та інформації.
Саме це та концепція ієрархічної структури біосфери (блочний характер її будови) наштовхнули нас на думку про те, що таку ж ієрархічну будову повинні мати регулятори, регуляторні механізми та пам'ять систем (Голубець, 1978, 1982, 1997а).
Для того, щоби визначити таку ієрархічність кібернетичних регуляторів, вони в усіх живих системах повинні відповідати таким вимогам:
• а) мати матеріальну основу, тобто являти собою тієї чи іншої складності конкретну підсистему керованої системи;
• б) мати здатність зберігати певний запас інформації, який визначає і підтримує в мінливих умовах середовища структурно-функціональні параметри керованої системи, а також сприймати і накопичувати інформацію та обмінюватися нею з іншими системами;
• в) постійно функціонувати протягом цілого часу існування системи;
• г) володіти здатністю безпосередньо, без трансформації сприймати інформацію, яка надходить від регуляторів систем простішої і складнішої організації, та передавати інформацію, яка без перетворення сприймалась би цими системами. Іншими словами, регулятори всіх систем організмового, популяційного та екосистемного рівнів організації повинні працювати на однаковій “частотній хвилі".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екосистемологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Саморегуляція, стійкість і стабільність“ на сторінці 2. Приємного читання.
