Екосистемний рівень організації живого

Екосистемологія

У своїх попередніх працях (Голубець, 1977, 1982) ми аналізували сутність живого та основні рівні його організації. Відзначалося, що різні автори виділяють їх від 4 до 10-12 (Завадський, 1968; Одум, 1986; Жирмунський, Кузьмин, 1990), часто плутаючи поняття рівнів і ступенів організації та рівнів дослідження (пізнання). Найдетальніше вивчений організмовий рівень організації. Саме в ньому найкраще поєднані всі ознаки живого. Незалежно від складності чи еволюційного положення, всі організми ростуть і розмножуються, рухаються й реагують на зовнішні подразники, пристосовуються до умов середовища і вмирають. На Землі нема форми живої речовини, яка існувала б поза межами організмової організації. Тому ми погоджуємося з К.М.Завадським (1968), що безмежна різноманітність живих істот на планеті належить до одного основного, універсального, відносно самостійного, стійкого і первинного рівня організації - організмового. Поділ його за ознаками внутрішньоорганізмових структур (молекулярні, органічні, тканинні, органні тощо), чи за ознаками складності (одноклітинні, багатоклітинні) є другорядним і підпорядкованим.

Другим основним рівнем організації живого ми рахуємо популяційний (К.М.Завадський називає його популяційно-видовим). Популяція є елементарною одиницею еволюції та основною формою існування виду(Шмальгаузен, 1968; Майр, 1981; Грант, 1991). Вона характеризується не лише певною будовою, але й здатністю до саморегуляції чисельності, фенотипічною і генотипічною структурою, рівнем стабільності та еволюційної пластичності. Усі найістотніші первинні процеси еволюційних перетворень, які відбуваються в популяції, визначаються її взаємодією з природним середовищем. Таким чином, популяція - це універсальна, цілісна, територіальна, часова, динамічна, самостійна структурно-функціональна система. Вона має всі без винятку біотичні властивості виду. Вид же, який складається з двох чи більше популяцій, є збірною сукупністю і як функціональна система може не існувати. Його доречніше трактувати як вищий ступінь об'єднання популяцій в ієрархічному ряді: індивід - популяція - вид - рід - родина і т.д. Тому використання назви цього ступеня інтеграції для поіменування основного рівня організації живого нам видається необґрунтованим.

Щодо визначення вищих - надпопуляційних рівнів організації в біологічній і філософській літературі були істотні розбіжності. Багато природознавців (Завадський, 1968; Веселовский, 1971; Сетров, 1972; Малиновский, 1972) уважали ними біоценоз і біострому (сукупність живих організмів планети). І.І.Шмальгаузен (1968) писав: “Різноманітні органічні форми, які виділилися як самостійні види, неминуче контактують між собою в одному і тому ж просторі, і це зумовлює розподіл сфер впливу - захоплення найрізноманітніших екологічних ніш і спільне існування різних видів у певних біотопах. Таким чином виникають складніші синтетичні біотичні системи - біоценози. Основним фактором, який підтримує цілісність біоценозу, тобто інтеграційним фактором, є тут, головним чином, харчові відносини (с. 174-175).

Нема підстав заперечувати, що біоценоз є системою, являє собою певну цілісність, певну форму інтеграції живих істот і їх видів, тобто компонентів, між котрими існує закономірний взаємозв'язок і взаємозалежність. Однак, його нема підстав трактувати як рівень організації живого, причому, ні основний, ні другорядний. Біоценоз як жива система позбавлений можливості самостійно функціонувати, тобто не відповідає одній з найголовніших ознак живого.

Аналізуючи функціональні особливості біоценозу, дослідники починають характеристику трофічного ланцюга з ланки “рослина - травоїдна тварина. Значну увагу приділяють оцінці зв'язків між фітофагами і хижаками. Живлення ж автотрофних організмів зображають як зовнішній зв'язок відкритої біотичної системи з неживою природою. Всупереч цьому слід зазначити, що елементи мінерального живлення, кисень, вуглекислий газ і вода (тобто елементи неживої природи) - це настільки невід'ємні компоненти функціональної системи, в котрій живуть автотрофи, наскільки органічна маса автотрофів незамінна в ланці живлення “зелена рослина - фітофаг.

Складовою частиною біоценозу є також сапрофаги, хоча вони й не мають безпосереднього харчового зв'язку з живими автотрофами, фітофагами і хижаками. Вони харчуються мертвою органікою, опадом і відпадом рослин, трупами тварин, тобто органічною масою, яка не належить до складу біоценозу, “випадає з нього, знаходиться в категорії “неживої природи - екотопу. Таким чином, у межах одного і того ж біотопу випадало б виділяти ще одну самостійну систему живих організмів - біоценоз сапротрофів, який не має безпосереднього трофічного зв'язку із системою, що об'єднує автотрофів, фітофагів і зоофагів. Це й наштовхнуло нас на пошук іншого способу вирішення цього питання.

Невід'ємною ознакою живої системи є речовинно-енергетичний обмін між живими істотами і середовищем - екотопом, цілісність і самостійність існування. В біоценозі ці ознаки відсутні: у його структурі нема екотопу, він є лише підсистемою складніше організованої системи. Навіть І.І.Шмальгаузен (1968) відзначав, що біоценоз не є замкнутою системою: він пов'язаний із зовнішнім середовищем численними каналами і створює разом з ним єдність, яка, за В.М.Сукачовим, називається

біогеоценозом. Але ця єдність не була потрактована ні ступенем, ні рівнем організації живого, певно лише тому, що в ній фігурує неживий компонент.

Критикуючи класифікацію основних рівнів інтеграції живого Є.М.Свинської (1963), К.М.Завадський (1968) наголошував на тому, що біогеоценоз (геобіоценоз) не можна зараховувати до категорії живих систем, оскільки в його будові є неживі компоненти і він є одиницею ландшафтно - географічної ієрархії. З цим, однак, не можна погодитися. Нежива речовина є невід'ємним структурним компонентом не лише таких складних систем, як біогеоценоз, але й усіх без винятку рівнів і ступенів організації живого. Цим неживим компонентом є вода і розчинені в ній мінеральні солі в судинах рослин, вакуолях клітин, вода і пожива в шлунках чи екскременти в прямій кишці тварин. Саме наявність у живій системі одночасно живої і неживої речовини забезпечує в ній можливість безперервного речовинно-енергетичного обміну, функціональну єдність живої природи і середовища її існування, реалізацію її життєвої програми. Це й було підставою для нашого висновку про те, що наявність у біотичній системі неживого компонента не може служити аргументом того, що вона не є живою.

Це саме стосується й біостроми. Вона так само, як біоценоз, позбавлена абіотичного середовища існування живих організмів, тому не може самостійно існувати. Вона функціонує лише як структурний компонент й організатор глобальної екосистеми - біосфери.

Щодо біоценозу, то його нема підстав розглядати надпопуляційним рівнем організації ще й тому, що за своїми просторовими розмірами він є недостатнім для того, щоби вмістити в собі природно-історичну популяцію. Межі біоценозу так само, як і біогеоценозу, як правило, визначаються за межами фітоценозу. В межах ареалу популяції будь-якого автотрофного, а тим паче гетеротрофного виду, можна нарахувати багато різноманітних біоценозів (наприклад, їх десятки - в ареалі карпатської популяції європейської смереки, чорниці, карпатської білки чи бурого ведмедя в Карпатах (Голубець, 1978). Окрім цього, він не відповідає одній з глобальних вимог основного рівня організації ще й тому, що не є універсальною одиницею для всіх живих систем планети, а є конкретною природною системою, з конкретними межами. Терміном “біоценоз не можна назвати сукупність живих істот та їх угруповань у межах річкового басейну, біому, материка, моря чи океану.

Спробу уникнути недоречностей, пов'язаних з виділенням біоценозного рівня організації, зробив М.В.Тимофеєв-Ресовський (1975). Він назвав його біогеоценотичним, або біосферним, мотивуючи це тим, що на цьому рівні популяції організмів різних видів утворюють угруповання, які знаходяться в складних взаємовідношеннях не лише між собою, але й елементами неживого середовища. Це зумовлює біогеохімічний обмін речовин та енергії в біосфері, яка й складається з великої кількості місцеперебувань, населених різноманітними біоценозами, тобто біогеоценозів. Неоднорідність біосфери в біогеохімічному відношенні є результатом дуже складних матеріально-енергетичних кругообігів, що відбуваються в ній під впливом живого. В свою чергу неоднорідність цих кругообігів зумовлена структурною неоднорідністю біосфери, яка проявляється існуванням у природі різних біогеоценозів - дискретних одиниць біосфери.

Таким чином, М.Ф.Тимофеєв-Ресовський однозначно функціональним компонентом систем “біогеоценозно-біосферного рівня ” організації вважав елементи неживої природи, оскільки лише за такої умови вони Можуть існувати як цілісні матеріально-енергетичні системи. Проте, із самим визначенням цього рівня організації з багатьох причин погодитися не можна.

По-перше, біогеоценотичний і біосферний рівні організації - не рівнозначні. Біогеоценоз і біосфера докорінно відрізняються між собою за просторовими і часовими параметрами і належать до різних ступенів організації: межі біогеоценозу співпадають з межами однорідної відносно невеликої ділянки рослинного покриву (Сукачев, 1964), біосфера ж - це суцільна оболонка Землі, вертикальні межі котрої визначаються можливими межами поширення живих істот (Вернадский, 1989),

По-друге, між біогеоценозом і біосферою є низка проміжних екосистем - морських, материкових, океанічних, гірських, басейнових, бромних, ландшафтних тощо, яких не можна зарахувати ні до рівня біогеоценозної, ні до рівня біосферної організації. Отже, ці рівні не є універсальними й не охоплюють усієї різноманітності організації живого, вищої за популяцію. Для означення таких систем потрібне інакше - об'єднувальне поняття.

По-третє, в природі існують менші, ніж біогеоценоз, системи, наприклад консорцій (індивідуальні консорції за Селівановим, Работновим, Корчагіним) і біогеоценотичні парцели (Ділис, 1974), які за структурою та особливостями біогенного метаболізму відповідають тому ступеневі організації, яким характеризується біогеоценоз.

Біогеоценоз і біосферу, так само, як і проміжні між ними й менші від біогеоценозу системи об'єднує суттєвісна риса: їх загальна структура, функціональні взаємовідношення і взаємозалежність між усіма структурними компонентами, характер трансформації речовин та енергії і роль живих компонентів у цій трансформації. За цими особливостями вони тяжіють до того рівня організації живого, що має назву екосистемний (Одум, 1986; Голубець, 1977, 1982), тобто рівня, котрий об'єднує екологічні системи всіх складностей - від консорції до біосфери.

Таким чином, усе розмаїття живих систем на нашій планеті зводиться до трьох основних рівнів організації - організмового, популяційного та екосистемного. їм підпорядковані всі відомі в науці ступені організації та рівні дослідження живих структур (рис. 1.2).

Організмовий рівень організації характеризується великою кількістю функцій, але із загальноекологічних позицій найважливішою з них є розмноження і насичення простору живою речовиною, відтворення життєвого субстрату, постійний процес синтезу й деструкції, розгортання біотичного кругообігу та ускладнення біосфери (Камшилов, 1979). До підпорядкованих систем цього рівня, чи ступенів його організації, належать доклітинні, одноклітинні і багатоклітинні організми (Завадский, 1966), системи, які є структурними блоками високоорганізованих багатоклітинних істот (макромолекулярна, органельна, клітинна, тканинна, органна) або їх функціональні системи (кровоносна, нервова, травна, видільна, ендокринна, опорна, рухова та інші; Амосов, 1973).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екосистемологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Екосистемний рівень організації живого“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Розділ 1. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА КОНЦЕПЦІЇ

  • Екосистемний рівень організації живого
  • Екосистемологія - фундаментальна галузь знань

  • Екосистемологія: об'єкт, предмет, методи і закони

  • Структура екосистемології та її місце в системі наук

  • Розділ 2. ОСНОВНІ СТУПЕНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОСИСТЕМ

  • Консорційні екосистеми

  • Парцелярні екосистеми

  • Біогеоценозні екосистеми

  • Ландшафтні екосистеми

  • Провінційні екосистеми

  • Біомні екосистеми

  • Субстратні екосистеми

  • Глобальна екосистема - біосфера

  • Розділ 3. СТРУКТУРНІ Й ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕКОСИСТЕМ

  • Біогеоценозні екосистеми

  • Енергетика

  • Продуктивність

  • Біотичний кругообіг

  • Саморегуляція, стійкість і стабільність

  • Міжекосистемні зв'язки

  • Розділ 4. ПРИРОДНА ДИНАМІКА ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОСИСТЕМ

  • Природна динаміка

  • Еволюція екосистем

  • Розділ 5. АНТРОПОГЕННИЙ ФАКТОР ТА АНТРОПОГЕННА ДИНАМІКА

  • Антропогенна трансформація екосистем

  • Сільськогосподарське освоєння та агроекосистеми

  • Урбанізація та урбоекосистеми

  • Водні екосистеми

  • Людина й біосфера

  • Розділ 6. ПРОБЛЕМИ КЕРУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИМИ ПРОЦЕСАМИ

  • Екологічний потенціал

  • Засади керування

  • Питання сталого розвитку

  • ПІСЛЯМОВА