Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Діду! — покликав я. Той підійшов.

— Нехай Геррік несе голову антилопи, — сказав я.

Дід опустив антилоп'ячу голову на землю.

— Ні! — запротестував Геррік.

— Понесеш! — мовив я. — Понесеш, клятий!

Ми йшли через ліс до табору. Настрій у мене був чудовий. За цілий день я навіть не згадав про куду. А тепер ми верталися туди, де вони чекали мене.

Повернення до табору видалося мені довгим, хоч, звичайно, коли вертаєш іншою дорогою, час збігає швидше. Я страшенно стомився, голову мені напекло, а від спраги усе всередині пересохло. Але раптом у лісі стало прохолодніше. Сонце зайшло за хмару.

Ми вийшли з лісу, спустилися на рівнину й побачили колючу загорожу. Сонце ховалося за грядою хмар, що невдовзі геть заволокли небо, і тепер воно зловісно нависало над землею. Я подумав, що сьогодні, можливо, останній ясний і жаркий день. Така спека не часто буває перед дощами. Спершу я подумав, що якби пройшов дощ, то збереглися б сліди і ми б іще хтозна-скільки могли переслідувати самця. Та, подивившись на велетенські розкудлані хмари, які так швидко затягли небо, я подумав, що треба ще наздогнати своїх, а потім на машині десять миль труситися по чорних землях до Хандені, і вирішив, що краще виїжджати негайно. Я вказав на небо.

— Погано, — сказав М'Кола.

— Поїдемо до табору бвани М'Кубви?

— Добре, — І, енергійно схвалюючи моє рішення, докинув: — Н'діо! Н'діо!

— їдьмо! — сказав я.

Діставшись до хижки за колючою загорожею, ми швидко поздіймали намети. Нас уже дожидався гонець із попереднього табору; він приніс записку, написану Мамою й Старим перед від'їздом, і мою москітну сітку. В записці не було нічого особливого: вони тільки сповіщали, що від'їжджають, і бажали мені успіху. Я напився води з брезентового мішка і, прй'сівши на каністру з бензином, поглянув на небо. Ризикувати не можна було. Якби дощ застав нас тут, ми навряд чи вибралися б на дорогу. А якби він настиг нас у дорозі, ми б не проїхали до узбережжя до кінця дощового сезону. Про це мені не раз казали австрієць і Старий. Треба було їхати.

Отже, рішення було прийнято, і не треба було думати про те, як би хотілося залишитись. Втома сприяла моєму рішенню. Тубільці повантажили все в машину й заходилися знімати м'ясо в палиць, повтикуваних навколо вогнищ.

— Ти не хочеш їсти, бвана? — спитав мене Камау.

— Ні,— відповів я. Потім додав по-англійськи: — Я дуже стомився.

— Однаково попоїж. Ти голодний.

— Потім, у машині.

Повз нас пройшов М'Кола з вантажем, його, широке пласке обличчя знову було байдуже. Воно оживало тільки на полюванні або від жарту. Розшукавши біля вогнища кухоль, я звелів М'Колі принести віскі, і його незворушне обличчя оживила усмішка біля очей і рота, коли він діставав флягу з кишені.

— З водою краще, — зауважив він.