Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Віскі? — спитав він, простягуючи мені флягу.

— Поганець! — відказав я по-англійськи, а він захихотів і потрусив головою.

— Хапана віскі?

— Лиходій! — відповів я мовою суахілі.

Ми рушили далі, і М'Кола ще довго тряс головою, вдоволений своїм жартом; а невдовзі ми знову зайшли у високу траву й знаходити слід стало легше. Ми перейшли порослу рідколіссям місцину, яку вранці бачили з пагорба й, зійшовши по сліду вниз, знову поринули в високі трави. Тут я помітив, що, коли приплющити очі, видно слід через траву, де пробивався самець, розсуваючи високі стебла, і, на подив М'Коли, швидко пішов уперед, більше не шукаючи слідів крові. Та незабаром ми знову вийшли на кам'янисту місцину, порослу низькою травою, й розшукувати слід стало ще важче.

Тут самець втрачав мало крові: певно, сонце й гаряче повітря підсушили його рани, і тільки зрідка траплялися дрібні зірчасті бризки на камінні.

Геррік наздогнав нас, зробив кілька своїх, блискучих знахідок — у вигляді кривавих плямок — і всівся під деревом. Під другим деревом притулився бідолашний вандеробо-масай, що вперше й востаннє виконував роботу зброєносця. Під третім розташувався Дід, обвішаний рушницями та іншим причандаллям; поруч нього, мов якийсь чорний символ, лежала голова антилопи. Ми з М'Колою повільно, через силу посувалися по довгому кам'янистому схилу, потім вийшли на сусідню луку, де-не-де порослу деревами, перейшли її й побачили довге поле, з купами великого каміння в кінці. Посеред цього поля слід зовсім пропав, і ми пронишпорили, кружляючи на місці, години зо дві, поки врешті знову не виявили бризки крові.

А знайшов їх Дід біля каміння, за півмилі від нас. Він пішов туди, зміркувавши по-своєму, куди міг податися самець. Атож, наш Дід показав себе справжнім мисливцем!

Ми повільно пройшли ще з милю твердим кам'янистим грунтом. І вже не бачили, куди йти далі. На твердому грунті не лишалося слідів, а крові ми ніде не знаходили. Кожен почав висловлювати своє припущення щодо того, де міг подітися самець, але край був завеликий. Одне слово, нам не щастило.

— Нічого не вийде, — сказав М'Кола.

Я випростався й пішов у холодок під великим деревом. Тут було прохолодно, як у воді, й вітерець холодив шкіру крізь мокру сорочку. Я думав про самця. Краще б я вже схибив! А то тільки поранив і не зумів вистежити його. Мабуть, він тікав усе далі й далі, геть із цієї місцини. Адже він ні разу не виказав наміру повернути назад. Увечері він сконає, і: І його зжеруть гієни або, ще гірше, накинуться на нього живого, поперегризають йому жижки, а потім повиривають нутрощі. Гієна, яка натрапить на кривавий слід, не заспокоїться, доки не наздожене жертву. А потім почне скликати інших. Я картав себе, що поранив, а не вбив антилопу. Я без гризоту вбивав усяку здобич, якщо тільки вдавалось убити відразу: адже всі вони мали померти й моя участь у сезонних убивствах, що їх кожного дня вчиняли мисливці, була зовсім незначна, і я не відчував ніяких докорів сумління. Ми з'їдали м’ясо і забирали шкури й роги. Але цей чорний самець-анти-допа завдав мені таких мук. До того ж мені неабияк хотілося добути його. Хотілося страшенно, — я навіть сам собі не признавався, як мені цього хотілось. Однак гру було програно. Нагода випала напочатку, коли він упав, а ми її втратили, не знайшли його. Зрештою ні: найкраща нагода, якої може побажати собі мисливець, випадала мені тоді, коли треба було стріляти, а я вистрелив навмання. То була найприкріша помилка. Я вчинив підло, простреливши йому черево. А все через надмірну самовпевненість, коли нехтуєш чимось, без чого не можна довершити задумане. Хай там як, а ми втратили цього самця. Я сумнівався, що в світі можна було знайти собаку, котрий вистежив би його в таку спеку. І все ж нічого більше не залишалось. Подивившись у словник, я спитав Діда, чи є на шамбі собаки.

— Немає,— відповів Дід. — Хапана.

Ми зробили велике коло, а брата Римлянина й красуниного —.чоловіка я послав на пошуки в інший бік. Та ми не знайшли нічого: ні слідів, ні крові, тож я сказав М'Колі, що час вертатися до табору. Брат Римлянина й красунин чоловік пішли вгору долиною по м'ясо вбитої самиці. Отже, ми програли.

Ми з М'Колою, а за нами решта, перетнули під пекучим сонцем відкриту рівнину, потім сухе русло й зайшли в прохолодну сутінь лісу. Ми ступали стежкою, де-не-де поцяткованою зайчиками сонячного проміння, тоді навпростець по рівному Пружинистому настилу, коли за якихось сто ярдів від себе побачили стадо чорних антилоп: вони непорушно стояли між деревами і дивилися на нас. Я відтяг затвор і почав вибирати найкращу пару рогів.

— Думі,— прошепотів Геррік. — Думі кубва сана!

Я подивився туди, куди він показував. Там стояла велика самиця, темно-каштанова, з білими позначками на морді, білим черевом, міцна, з гарно вигнутими рогами. Вона стояла боком і, повернувши голову, дивилася на нас. Я уважно оглянув антилоп: тільки самиці. Видно, те саме стадо, в якому я підстрелив самця, — перейшло через пагорб і знову зібралось тут.

— Ходімо до табору, — сказав я М'Колі.

Коли ми рушили, антилопи побігли, перескакуючи стежку попереду нас. Бачачи гарну пару рогів, Геррік щоразу повторював: «Самець, бвана, великий, великий самець! Стріляй, бвана. Стріляй, стріляй!»

— Самиці,— сказав я М'Колі, коли наполохане стадо втекло, перебігши через оббризканий сонцем ліс.

— Так, — погодився М'Кола.