Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Усі тубільці хотіли йти по тому сліду, й розраджувати їх було все одно, що примусити ненавчених собак шукати вбитого птаха, коли вони рвуться за зграєю, що полетіла геть.

— Думі! Думі! — сказав я. — Кубва сана! Самець. Великий самець.

— Так, — одностайно підтвердили вони. — Ось! Ось! — Вони вказували на кривавий слід, що вів через струмок.

Нарешті я погодився йти цим слідом, сподіваючись знайти обох антилоп і знаючи, що самиця тяжко поранена, а самець іще може протриматись. Та я міг і помилятися: а може, це й справді слід самця, може, він непомітно звернув у високій траві й перебрів струмок тут, поки ми бігли схилом униз. Адже одного разу я вже помилився.

Ми швидко видерлися на пагорб і в лісі побачили багато пролитої крові; тоді звернули праворуч, видряпуючись стрімким схилом, і тут, над долиною серед скель, вигнали чорну антилопу. Вона помчала вскач по камінню. Я відразу зрозумів, що вона не поранена, і, незважаючи на темні загнуті назад роги, за темно-каштановою мастю визначив, що то самиця. І вчасно: бо вже злегка й натис на курок, але відразу опустив рушницю.

— Манамукі,— сказав я. — Самиця.

М'Кола й два місцеві провідники погодилися. А я ж був мало не вистрелив. Кроків за п'ять ми вигнали другу антилопу. Але ця розпачливо мотала головою й не могла стрибати по камінню. Вона була тяжко поранена, і я, добре прицілившись, перебив їй шию.

Ми підійшли до антилопи, що лежала на камінні велика, темно-каштанова, майже чорна, з чорними, гарно загнутими назад рогами, з білими позначками біля очей і білим черевом. Але то був не самець.

М'Кола все ще з сумнівом обмацав коротенькі, недорозвинені соски, мовив: «Манамукі» — й сумно похитав головою.

То була та перша велика антилопа, на яку мені вказав Геррік.

— Самець там, унизу, — сказав я.

— Так, — погодився М'Кола.

Я вирішив зачекати, поки самець ослабне, — якщо він справді поранений, — а потім зійти в долину й розшукати його. Тому я звелів М'Колі зробити перші надрізи, щоб Дід міг оббілувати голову, поки ми шукатимемо самця.

Я попив з фляги води. Хотілося пити, бо набігався та нала-зився по пагорбах, та й сонце підбилося високо, й ставало жарко. Ми зійшли вниз протилежним берегом долини й, кружляючи, шукали у високій траві слід самця. Але знайти його не пощастило.

Спочатку антилопи бігли стадом, і окремі сліди були переплутані або й стерті. Ми виявили плями крові на траві, де я вперше поранив самця, потім ці плями зникли й знову з'явилися там, де звертав убік слід пораненої самиці. Та далі сліди розходились віялом: звідси антилопи бігли вгору долиною й через пагорби врозсип, і ми знову згубили слід. Нарешті ярдів за п'ятдесят угору я помітив краплі крові на травинці, зірвав і підняв її. Це була моя помилка. Треба було привести сюди інших, адже всі, крім М'Коли, уже втрачали віру в те, Що я поранив самця.

Ми так і не знайшли його. Він щез. Пропав. А може, й зовсім не існував. Хто міг довести, що то справді був самець? Якби я не зірвав закривавленої травинки, то ще міг би затримати їх: то був би доказ. Зірвана, вона мала вагу тільки длд Мене й М'Коли. Та більше ніде я не знайшов крові, й тубільці шукали без видимої охоти.

Залишалось одне: обнишпорити кожен фут високої трави, кожен фут у ярах. Стало зовсім жарко, й тубільці тільки вдавали, що шукають.

До мене підійшов Геррік.

— Усі самиці,— мовив він. — Самця не було. Просто велика самиця. Ти вбив велику самицю. Її ми знайшли. А друга, менша, втекла.

— Послухай, сучий сину! — мовив я й провадив далі, показуючи на пальцях: — Сім самиць. Потім п'ятнадцять самиць і один самець. Самець поранений. Зрозумів?