Розділ «ПІСЛЯ ШТОРМУ»

Ішлося про дурницю, щось там про те, як робити пунш, а тоді ми завелись битися, і я спіткнувся, і він, повалив мене й, притиснувши коліньми до підлоги, обома руками вчепився мені в горлянку, неначе хотів задушити на смерть, а я все силкувався дістати з кишені ножа, щоб різонути його х скинути з себе. Усі були надто п'яні, і ніхто й не думав його відтягти. А він душив мене й бив головою об підлогу; та врешті я видобув і розкрив ножа й різонув його просто по м'язах передпліччя, і він пустив мене. Хоч-не-хоч мусив пустити. А тоді відкотився геть, вхопивсь за порізану руку й почав кричати, а я сказав: «Якого ж ти біса душив мене?».

Варто було б убити його. Цілий тиждень після того я не міг ковтати. Він таки добряче нам'яв мені горлянку.

Отож я накивав п'ятами звідти, бо з ним був чималий гурт, і дехто подався слідом за мною, та я гайнув за ріг і опинився біля пристані, і там якийсь перехожий сказав мені, що на тій вулиці вбили чоловіка. «Хто вбив?» — запитав я, і він сказав: «Хто вбив, не знаю, але вбили», — а довкола була темрява, під ногами калюжі, і ніде ані вогника, шибки у вікнах повибивані, всі човни викинуті далеко на берег, і дерева повалені буревієм, і геть усе порозкидане; та я підібрав якийсь ялик, і повеслував від берега, і знайшов свою моторку там, де вона завжди стояла, — за Манговим мисом, — неушкоджену, але повну води. Отож я заходився вичерпувати з неї воду, і хоч світив місяць, проте його раз у раз закривали хмари, і хвиля ще не вляглася; та я скерував човен у море і, коли розвидніло, вже виплив за Східну гавань.

Люди добрі, ото був погормисько! Я перший вийшов у море і скажу вам, що такої води ви ніколи не бачили. Вона була зовсім біла, наче в кадобі з лугом, а берега від Східної гавані до Південно-Західного мису не можна було впізнати. Просто серед піщаного пляжу вимило широку протоку. Дерева і все таке інше повивертало геть, і тепер там пролягала протока, а вода в ній біла, мов крейда, і чого там тільки не було: і цілі дерева, і мертві птахи, — і все те пливло за водою. А за прибережними острівцями — сила-силенна пеліканів, наче з усього світу зібрались, і зграї всілякого іншого птаства у повітрі. Мабуть, позліталися туди, в захисток, передчуваючи негоду.

Я цілий день простояв біля Південно-Західного мису, та ніхто за мною не приплив. Мій човен був єдиний у морі, і я побачив на воді уламок щогли й зрозумів, що десь поблизу розбилося судно, отож і подавсь його шукати. І врешті знайшов. То була трищоглова шхуна, і над водою видніли тільки цурпалки від її щогл. Вона лежала надто глибоко на дні, так що я не міг нічого з неї дістати. А тому поплив далі в пошуках іншої здобичі. Я вийшов у море раніше за всіх і знав, що, коли трапиться десь якась пожива, вона буде моя. Посуваючись понад обмілинами все далі від місця, де залишилася та шхуна, я довго плив уперед, проте нічого не знайшов. Уже недалеко були грузькі піски, а мені так нічого й не трапилось на очі, і я поплив ще далі, Аж ось, коли вже видно стало маяк Ребекка, я побачив безліч птахів, які скупчилися над чимось у воді, і повернув туди, щоб подивитися, що воно таке, а птахів там справді була ціла хмара.

Я помітив над водою щось схоже на кінець корабельної щогли, і, коли підплив туди, птахи всі разом знялися в повітря й закружляли наді мною. Вода в тому місці, далеко від берега, була прозора, і над самою поверхнею витикалася якась щогла, і коли я наблизився до неї, то побачив, що вона темніє під водою, наче довга тінь, а пропливши просто над нею, угледів на дні пасажирський пароплав — він був геть занурений у воду й величезний, як цілий світ. Я поволі поплив над ним своєю моторкою. Він лежав на боці, вгрузнувши кормою глибоко в дно. Усі ілюмінатори були щільно задраєні, і я бачив, як вилискувало під водою скло, та й увесь корабель добре бачив, і то був найбільший корабель з усіх, які мені будь-коли траплялося бачити; він лежав там, на дні, і я проплив над ним аж до кінця, тоді повернув убік, поставив моторку на якір, і, посунувши ялик уперед по деці, зіпхнув його на воду, й повеслував до корабля, а все те птаство кружляло навколо мене.

Я взяв з собою глибинний окуляр, з яким звичайно ловлять губки, але руки в мене так тремтіли, що я насилу вдержував його. Усі ілюмінатори, які я бачив, пропливаючи над затонулим кораблем, були задраєні, але десь унизу, біля дна, щось напевне розітнулося, бо звідти весь час випливало якесь шмаття. Важко було сказати, що воно таке. Просто шмаття, і край. Ото на нього й полювали птахи. Мабуть, ніхто зроду не бачив стільки птахів разом. І всі вони кружляли навколо мене й лементували несамовито.

Мені було видно все чітко й виразно. Видно було заокруглений борт корабля, і здавалося, він розлігся під водою мало не на. милю. Корабель лежав на білому піщаному дні, і отой видимий над водоїр цурпалок був кінцем чи то передньої, чи то якоїсь там іншої щогли — він скісно витикався з води, похилений на той бік, на якому лежав корабель. Ніс судна був занурений не дуже глибоко. Я став на літери назви спереду на борту, ї Голова моя залишилась над водою. Але найближчий ілюмінатор був футів за дванадцять від поверхні. Я ледве дістав до нього багром і спробував вибити шибку, але не зміг. Скло було надто міцне. Тоді я повеслував назад до моторки, взяв гайковий ключ і прив'язав його до багра, проте скла однаково не розбив. Тільки й лишалось дивитися крізь окуляр на той корабель, повний всілякого добра, на який я перший натрапив, а добутися до нього не міг. А добра там, напевне, було мільйонів на п'ять, не менше.

Мене аж у дрож кидало, коли я думав, скільки там має всього бути. За найближчим до поверхні ілюмінатором щось видніло, але я не міг розгледіти крізь окуляр, що воно таке. Багром не міг нічого вдіяти, отож я роздягся, став на кормі й, глибоко дихнувши кілька разів і затиснувши в руці ключ, пірнув у воду. За мить я вже вхопився за край ілюмінатора й зазирнув усередину, а там була жінка, і її довгі коси розпливлись у воді. Я виразно бачив її за склом і двічі так торохнув ключем по шибі, що мені аж у вухах задзвеніло, проте скло не розбилось, і я мусив випливти на поверхню.

Я вхопився за борт ялика, перевів дух, а тоді заліз усередину, глибоко подихав і знову пірнув. Допливши до ілюмінатора, я міцно вчепився пальцями в його закрайок і щосили вгатив ключем по шибі. Мені було добре видно ту жінку у воді за склом. Її коси, колись туго перев'язані на потилиці, тепер роз-пливлися на всі боки. Я побачив у неї на руці персні. Її підняло водою до самого ілюмінатора, і я ще двічі вдарив ключем по склу, та воно навіть і не тріснуло. Випливаючи назад, я вже думав, що не витримаю і дихну просто у воді.

Я спустився туди ще раз, і скло врешті подалось, але тільки тріснуло, а коли я виринув, з носа в мене текла кров, і я мусив трохи перепочити, ставши босими ногами на літери назви на носі корабля й вистромивши голову з води, а вже тоді поплив до ялика, перевалився через борт і сів, чекаючи, поки вщухне біль у голові, й дивлячись у воду крізь окуляр; але кров з носа все текла, та так, що довелося промивати скло окуляра. Отож я простягся горілиць на дні ялика, затиснув ніс рукою, щоб спинити кров, і лежав, відкинувши назад голову й дивлячись угору, а наді мною кружляв і кружляв увесь той мільйон птахів.

Коли кров спинилася, я знову подивився крізь окуляр і повеслував до своєї моторки, щоб пошукати чогось важчого за ключ, але нічого там не знайшов, навіть гака, яким підчіпляв губки. Я поплив яликом назад, і вода ставала чимдалі прозоріша, 1 видно було все, що піднімалося над тією білою піщаною обмілиною. Я пошукав очима акул, та не побачив ніде жодної. А побачити міг би здалеку — така прозора була вода й такий білий

пісок. У ялику була залізна кішка, що правила за якір, то я відрізав її і пірнув з нею у воду. Вона потягла мене вниз повз ілюмінатор, і хоч як я намагався за щось ухопитися, проте втриматись не міг і занурювався усе глибше й глибше. Хоч-не-хоч, а кішку довелося пустити. Я почув, як вона глухо вдарилась об щось, і минув, здавалося, цілий рік, поки я виринув на поверхню. Ялик однесло вбік відпливом, і я поплив до нього, а кров з носа текла просто у воду, і мені дуже пощастило, що поблизу не було акул, але стомився я страшенно.

Голова в мене розколювалася від болю, і я ліг у ялику пере-почити, а тоді повеслував назад. Було вже за полудень. Я ще раз пірнув з ключем, але так само марно. Ключ був надто легкий. Хоч скільки пірнай, та, не маючи великого молотка чи чогось важкого, однаково нічого не вдієш. Я знову прив'язав ключ до багршца і, дивлячись крізь глибинний окуляр, почав бити в шибку ілюмінатора, аж поки ключ одірвався, і я побачив крізь окуляр, як він ковзнув униз по борту, впав на грузький пісок і зник з очей. Тепер мені вже нічого не лишалося. Ключа я втратив, кішку втратив, отож і повеслував назад до моторки. Я так стомився, що не мав сили втягти ялик на борт, та й сонце вже було при самому заході. Птахи теж розліталися від того місця, де потонув корабель, і я скерував свій човен на Південно-Західний мис, тягнучи ялик на буксирі, а наді мною, попереду й позаду, летіли до берега птахи. Стомився я таки дай боже.

Тієї ночі знову знялася буря й не вщухала цілий тиждень. Нічого було й думати дістатися до потонулого корабля. До мене прийшли з міста і сказали, що з тим типом, котрого я мусив тоді різонути ножем, нічого не сталося, тільки рука поранена, отож я повернувся до міста, і мене відпустили під заставу в п'ятсот доларів. Усе обійшлося гаразд, бо кілька моїх приятелів посвідчили під присягою, що він кинувся на мене з сокирою; та коли ми зрештою вирушили до того корабля, греки вже підірвали його і нічого там не лишили. Сейф вони висадили динамітом. Ніхто навіть не знає, скільки добра вони там хапнули. Корабель віз золото, і вони все його забрали. Обчистили корабель до цурки. А я ж перший знайшов його, та мені не перепало з нього й мідяка.

А загалом жахливий випадок, хай йому чорт. Кажуть, той корабель був уже перед самою гаванською бухтою, коли налетів ураган; отож він не зміг увійти в порт чи, може, його власники не дозволили цього капітанові, бо кажуть, ніби той хотів-таки спробувати; і тоді корабель пішов серед шторму, в пітьмі, гнаний буревієм, намагаючись проскочити в затоку між Ребеккою і Тортугасом, і наразився на ті грузькі піски. Може, в нього зірвало стерно. А може, вони вже взагалі не стернували. Та хоч

як там було, вони однаково не могли знати, що то грузькі піски, і коли вдарились об дно, то капітан, мабуть, наказав відкрити кінгстони, щоб корабель сів міцніше. Але їх занесло на ті піски, і, коли вони відкрили кінгстони, корабель спершу вгруз кормою, а тоді вже похилився на бік. На борту було чотириста п'ятдесят пасажирів та обслуга, і, мабуть, всі вони лишалися там, коли я на нього натрапив. Певно, вони відкрили кінгстони, ледве діткнувшись дна, а тільки-но корабель сів на пісок, його одразу ж почало засмоктувати. А вже тоді вибухнули котли — тим-то й випливало на поверхню оте шмаття, що я бачив. Просто дивно, що навколо не було жодної акули. Ані якоїсь іншої риби. Я б неодмінно вгледів їх проти білого піску.

Зате тепер їх там повно, морських окунів отої величезної породи. Більша частина судна уже вгрузла в пісок, але вони живуть собі всередині, ті величезні окуниська. Декотрі з них важать по триста-чотириста фунтів. Колись треба буде поїхати туди половити. Звідти, де потонув корабель, видно маяк Ребекка. Над тим місцем поставили буй. Корабель наскочив на самий край грузьких пісків, уже при вході в затоку. Щось із сотню ярдів не дотяг. У тій пітьмі та ще за такого шторму вони тільки ледь-ледь схибили, а світла Ребекки не бачили за зливою. Та й незвиклі вони до таких пригод. Капітан пасажирського пароплава не навчений ходити за буревієм. Він має певний курс, а ще в нього, кажуть, є якийсь такий компас, що сам керує куди треба. Вони там, мабуть, і не знали, куди їх несе, а все ж таки мало не потрапили в затоку. А може, в них зірвало стерно. Та хоч як там було, а коли б вони проскочили в затоку, то вже ні на що не наразилися б аж до самої Мексіки. Ото, мабуть, страху набралися, як сіли на дно в таку зливу та бурю і капітан звелів відкрити кінгстони. За такого шторму на палубі нікого бути не могло. Звісно, що всі були внизу. На палубі ніхто б не лишився живий. Та, певно, і внизу було на що подивитися, бо корабель поринав швидко. Я ж сам бачив, як отой мій ключ миттю вгруз у дно. Якщо капітан не знав цих вод, то не міг одразу зрозуміти, що корабель сів на грузькі піски. Зрозумів тільки, що не на каміння. Мабуть, він усе те бачив зі своєї рубки нагорі. І, напевне, здогадався, що воно таке, коли корма почала загрузати. Цікаво, за скільки часу вони поринули. І чи був там з ним старший помічник. Як по-вашому, залишились вони в рубці чи вибралися звідти? Адже трупів так і не знайшли. Ані одного. Ніхто не виплив. А з рятувальним поясом можна довго триматися на воді. Певно, всіх їх там усередині накрило. Так от, греки усе добро и загарбали. Геть-чисто все. Ці, видно, не барилися. Обібрали корабель до цурки. Перші його знайшли птахи, потім я, а вже потім греки, та навіть птахам перепало більше, ніж мені.