Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

«А може, то таки самиця? Може, справа не варта була й заходу», — втішав я себе, піддаючись сумнівові. Ми вирішили ще обдивитися пагорб праворуч, а вже тоді кидати пошуки, забрати голову самиці, повернутися до табору і взнати, що знайшов Римлянин. Я знемагав від спраги й спорожнив флягу: в таборі води вдосталь.

Ми рушили пагорбом угору і в кущах сполохали антилопу. Я вже мало не вистрелив, але побачив, що й це самиця. «То ось як вони вміють ховатися, — подумав я. — Треба буде скликати всіх і знову обдивитися все довкола».

Раптом почувся радісний вигук Діда.

— Думі! Думі! — верещав він.

— Де? — крикнув я й кинувся по схилу до нього.

— Там! Там! — гукав Дід, вказуючи на ліс за долиною. — Онде він! Онде! Біжить!

Ми щодуху побігли, але самець уже зник у лісі на схилі пагорба. Дід запевняв, що він, здоровенний, чорний і з довженними рогами, пробіг кроків за десять від нього: у нього дві рани — в череві і в плечі, проте біг швидко, перетнув долину, промчав повз валуни й збіг на пагорб.

Виходить, я поранив його в черево. А коли він утікав, я влучив іще в стегно. Знесилений, він упав на землю, і ми його не знайшли. Коли ж ми подалися далі, він підхопився й побіг.

— Уперед! — гукнув я. Тубільців охопив мисливський запал, І; вони були готові йти за мною. Дід, без угаву розводячись про самця, згорнув шкуру, зняту з антилоп'ячої голови, поставив цю голову на свою власну, і ми, перебираючись через каміння, почали обнишпорювати пагорб. Там, куди вказував Дід, Ми знайшли великий слід антилопи — відбитки широких ратиць, Що вели в ліс, — і кров, багато крові.

Ми швидко пішли цим слідом, сподіваючись наздогнати й Добити самця, — у затінку дерев за свіжими плямами крові вистежувати його було легко. Але самець біг наскоки через схил усе вище й вище. Ми йшли за свіжими, ще не присохлими плямами крові, але не могли наздогнати його. Я пильно вдивлявся вперед, сподіваючись побачити його, якщо він озирнеться, або впаде, або почне спускатися через ліс у долину; М'Кола й Геррік відшукували слід, і їм допомагали всі, крім Діда, що дибав позаду з черепом і шкурою антилопи на сивій голові. М'Кола почепив на нього порожню флягу, а Геррік — кінокамеру. Для старого то була нелегка ноша.

Одного разу ми знайшли місце, де самець перепочивав, і роздивилися його слід; за кущами, де він стояв, на камені розтеклася калюжка крові. Я проклинав вітер, що розносив наш запах, і знав, що не вдасться заскочити самця зненацька: наш запах порозлякує все живе на нашому шляху. Я вже хотів піти з М'Колою в обхід, а інших послати по сліду, але ми рухались швидко, свіжа кров яскраво червоніла на камінні, опалому листі й траві, а схили були надто круті, щоб піти кружним шляхом; тож я вирішив, що самець і так не втече.

Потім ми вийшли на кам'янисту потріскану височину; просуватися ставало важко: ми часто губили слід. «Отут, — подумав я, — ми зженемо його десь в улоговині». Але плями крові, вже не такі яскраві, вели нас дедалі вище повз валуни та скелі, поки не згубилися біля крутого виступу. Видно, звідси самець подався вниз. Піднятися вище, через вершину пагорба, він не міг: виступ був надто стрімкий. Іншого шляху в нього не було — тільки вниз. Але кудою він спустився, якою ущелиною? Я послав тубільців обстежити три можливі шляхи, а сам видряпався на виступ, сподіваючись помітити самця згори. Спочатку вони не виявили ніякого сліду, та ось вандеробо-ма-сай крикнув, що нижче праворуч бачить кров. Ми зійшли крутим спуском і теж побачили кров на скелі й потім знаходили трохи загуслі краплі аж до самої луки. Я підбадьорився, побачивши, що він пішов униз. А на луці, у високій, по коліна, траві вистежувати самця знову стало легко: він животом терся об травинки, і якщо самі сліди можна було побачити, тільки згинаючись у три погибелі й розсуваючи траву, то кров на траві видно було відразу. Але вона вже позасихала й позапікалася, і я зрозумів, що ми надто забарилися біля виступу, куди він нас завів.

Нарешті слід перетнув русло пересохлого струмка неподалік від місця, звідки ми вранці вперше побачили луку, і вивів нас на майже безлісу кручу протилежного берега. Небо було безхмарне, й спека добряче давалася взнаки: не просто пекло, а нестерпним тягарем давило на голову, та й страшенно хотілося пити. Нестерпна спека ще не так діймала, як отой тягар у голові.

Геррік кинув по-справжньому йти по сліду, й тільки коли ми з М'Колою зупинились, він з театральними жестами хвалився й своїми успіхами, показуючи знайдені невідь-де бризки крові. Він волів не займатися важкою працею, а відпочивав, час від часу дратуючи нас своїми нападами. З вандеробо-масая було мало пуття, і я сказав М'Колі, щоб він бодай дав тому нести важку рушницю. Брат Римлянина явно не був мисливцем, а красунин чоловік не особливо переймався цією справою: він, видно, теж навряд чи коли полював. Висушена сонцем земля була тверда, кров позапікалася чорними плямами й патьоками на низенькій траві, і поки ми повільно йшли по сліду, брат Римлянина, Геррік і вандеробо-масай один за одним поспинялись і посідали в холодку під поодинокими деревами.

Сонце пекло нестерпно, а що доводилося йти зігнувшись, то незважаючи на носовик, який прикривав потилицю, в голові мені боляче гупало.

М'Кола йшов по сліду неквапливо, зосереджено, увесь поглинутий цією справою. Його неприкрита лиса голова блищала від Поту, а коли піт заливав очі, він зривав пучечок трави і, тримаючи його то в одній, то в другій руці, зганяв ним піт з лоба і з лисого чорного тім'я.

Ми повільно плентали далі. Я завжди запевняв Старого, що я досвідченіший слідопит, ніж М'Кола, але тільки тепер зрозумів, що досі, мов Геррік, тільки корчив із себе слідопита, випадково знаходячи загублений слід, — тепер, коли сонце нещадно пекло, обдаючи нас потоками розжареного проміння, коли відшукувати слід доводилось на сухій і твердій землі, де плямка крові перетворюється на сухий чорний пухирець, майже непомітний на стеблинці, коли наступну почорнілу плямку знаходили часом ярдів за двадцять від останньої і один залишався біля попередньої, поки другий знайде наступну і по-Тім обидва йшли далі обабіч сліду, показуючи один одному кров стеблинками, щоб не говорити зайвих слів, а, втративши слід, нишпорили довкола, намагаючись не згубити з очей останньої плямки, і робили один одному знаки руками; коли й своїм пересохлим ротом не міг мовити й слова, а спечне марево тремтіло над землею і я насилу розгинався, щоб переповила затерпла шия, — я зрозумів, що М'Кола куди кращий від мене і як людина, і як слідопит. «Треба сказати про це Старому», — подумав я.

Тут М'Кола вирішив пожартувати з мене. Мені в роті так пересохло, що я ледве міг говорити.

— Бвана, — звернувся до мене М'Кола, коли я випростався й відкинув голову назад, щоб розпрямити шию.

— Що?