Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Сонце вже майже зайшло, а що я не знав дороги, то поступився місцем біля Камау гінцеві, а сам пересів на заднє сидіння біля М'Коли й Герріка. Ще завидна ми переїхали оленячий парк і опинилися на сухій, порослій рідким чагарником рівнині; я дістав іще одну пляшку німецького пива й, роззираючись довкола, помітив раптом, що всі дерева всіяні білими лелеками. Чи вони сіли перепочити, чи, може, полювали на сарану — хай там як, а в присмерку видовище було неповторне, й, зачарований ним, я віддав Дідові пляшку, де пива лишалося ще на добрих два пальці від денця.

Наступну пляшку я, забувши про Діда, випив сам. Лелеки ще сиділи на деревах, а праворуч паслося кілька газелей. Схожий на сірого лиса шакал продріботів через дорогу. Я звелів М'Колі відкрити ще одну пляшку, а тим часом ми перетнули рівнину й тепер положистим схилом піднімалися до села; попереду вже видніли дві високі гори, майже зовсім стемніло, й стало прохолодно. Я простяг пляшку Дідові, він забрав її до себе і, скоцюрбившись, ніжно притис до грудей.

Вже поночі ми зупинились на дорозі біля села, і я заплатив гінцеві, скільки було сказано в записці. Дідові я також дав стільки, скільки сказав Старий, та ще трохи на додачу. Потім між тубільцями зчинилася суперечка. Геррік мав поїхати з нами до головного табору і там одержати гроші. Абдулла теж хотів їхати з нами: він не довіряв Геррікові. Вандеробо-масай благав узяти і його. Він боявся, що вони обидва його обдурять і не віддадуть його частки, а я був певен, що вони так і зроблять. А тут іще треба було забрати бензин, який нам залишили, щоб ми або використали його в разі потреби, або ж привезли з собою. Одне слово, ми були перевантажені, та ще я не знав, яка дорога попереду. Але вирішив, що можна взяти Абдуллу й Герріка і втиснути кудись вандеробо-масая. Але про Діда не могло бути й мови. Він одержав гроші, був задоволений і тепер не бажав висідати з машини. Заліз під самий верх і, вхопившись за мотузки, торочив:

— Я їду з бваною!

М'Кола й Камау мусили силою стягти його звідти, щоб перекласти вантаж, а він кричав:

— Хочу їхати з бваною.

Поки вони поралися в пітьмі, він узяв мене за руку й почав тихо говорити щось.

— Ти одержав свої шилінги, — сказав я.

— Так, бвана, — відповів він. Справа була зовсім не в грошах. Платою він був задоволений.

Потім, коли ми сідали в машину, він знову став дертися нагору. Геррік і Абдулла стягли його.

— Не можна. Немає місця.

Він знову став щось казати мені жалібно й благально.

— Ні, немає місця.

Я згадав про свій маленький складаний ножик, дістав його з кишені й дав Дідові. Але він тицьнув його назад.

— Ні,— відмовився він. — Ні.

Потім він затих і сумирно стояв край дороги. Та коли ми рушили, він побіг слідом за машиною, і я чув, як він кричав у темряві:

— Бвана! Хочу їхати з бваною!

Ми їхали дорогою, яка після всіх поневірянь у світлі фар видавалася нам справжньою алеєю бульвару. Незважаючи на темряву, ми проїхали п'ятдесят п'ять миль без пригод. Я не спав, поки ми не подолали найважчий відтинок — довгу рівнину, порослу чорним бавовником, де при світлі фар доводилося відшукувати дорогу в заростях, — а потім заснув і, час від часу прокидаючись, бачив то освітлену фарами стіну високих дерев, то голий пагорб, то — коли машина на першій швидкості брала схил — майже прямовисні стовпи електричного світла попереду.

Нарешті, коли спідометр показував уже п'ятдесят миль, ми спинилися біля якоїсь хижки, і М'Кола, розбудивши господаря, спитав, як проїхати до табору. Я заснув знову, а коли пробудився, то ми вже звертали з дороги, а попереду, між дерев, видніли вогні табору. Щойно фари освітили зелені брезентові намети, я закричав, а за мною й решта, загув клаксон, я вистрелив з рушниці вгору, і спалах розітнув темряву. Машина спинилась, і я побачив Старого — він вискочив з намету, дебелий і важкий у своєму халаті, і обхопив мене за плечі:

— Ви клятий нищитель биків.