Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Діду! — гукнув я.

— Що, бвана?

— Візьми. — І простяг йому пляшку. Там лишалося ще трохи дава й піни.

— Ще пива? — спитав М'Кола.

— Авжеж, — відповів я.

При згадці про пиво в пам'яті зринула весна, коли ми гір-ською стежкою дійшли до Бен-де-Альєса, й змагалися, хто більше рип'є пива, а теля, що мало бути призом, нікому не дісталося; іодому ми верталися поночі, обходячи гору, і порослі нарцисами дуки заливало місячне сяйво; ми були п'яні й теревенили про те, як описати оцю місячну блідість і коричневе пиво, посідавши за дерев'яні столи під зеленими пагонами гліцинії в Еглі, після ігого, як перетнули долину, де ловили рибу; цвіли кінські каштани, і ми з Чінком знову говорили про літературу і про те, чй можна порівнювати їх із восковими канделябрами. Чорт забирай, ото справді була літературна балаканина; у ті часи, відразу після війни, ми тільки й думали про літературу; а потім ми щла чудове пиво у Ліппа опівночі після дискусій у «Маскар-Аеду» біля цирку, і в «Руті-Леду», і після кожної великої словесної баталії, похриплі й надто схвильовані, щоб лягати спати; |?а. найбільше пива тоді, відразу по війні, ми випили з Чінком Е горах. Прапори для стрільців, скелі для альпіністів, а для ан-рлійських поетів — пиво, причому для мене найміцніше. Пригадую, як Чінк цитував Роберта Грейвса. Ми вичерпали одні країни» вирядилися до інших, але пиво всюди залишалось справжнім дивом. І Дід теж знав це. Я зрозумів це з його погляду ще того Першого разу, коли він дивився, як я п'ю.

— Пива, — сказав М'Кола.

Він відкрив пляшку, а я дивився на ці схожі на заповідник ІЙсця й відчував жар нагрітого двигуна в себе під ногами, 1 вандеробо-масай, як і завжди, бундючився в мене за спиною, а Камау вдивлявся в сліди коліс на зеленому дерні, і я виставив ноги в чоботях назовні, щоб трохи охололи, випив пива й Пожалкував, що зі мною немає старого Чінка, капітана Еріка Едварда Дормана Сміта, кавалера Військового хреста, з п'ятого стрілецького полку його величності. Якби він був тут, ми б з Вим поговорили про те, як описати ці місця, схожі на оленячий заповідник, і чи досить просто назвати їх оленячим заповідником.

Старий і Чінк напрочуд схожі між собою. Старий старший і стерпніший, як на свої літа, а товариство у нас майже таке саме. У Старого я вчуся, а з Чінком ми відкрили для себе чимало світу. А потім наші шляхи розійшлися.

Ти ба, який клятий чорний самець. Треба було мені його вкласти, адже він біг, коли я вистрелив. Тут досить було влучити будь-куди, адже прицілитись як слід я не міг. Ет, нехай йому грець, а як же тоді самиця, в яку я двічі стріляв лежачи, хоч вона стояла до мене боком? І вона втекла? Ні. Якби я виспався напередодні, то б не схибив. А якби ще протер мокру від мастила цівку рушниці, то заряд не пішов би зависоко. Тоді б я не взяв нижче вдруге й куля не пролетіла б у неї під черевом. Ні, сучий сину, якщо ти чогось вартий, то, видно, сам винен. Я вважав собі, що чудово стріляю з дробовика, хоч це зовсім не так, викинув на вітер купу грошей, щоб підтримати в собі цю думку, і все ж, оцінюючи себе холодно й безсторонньо, я знав, що вмію стріляти з гвинтівки велику дичину не гірше від будь-кого іншого. Щоб я провалився, коли не так. І що ж? Я прострелив черево чорному самцеві й упустив його. Тож чи справді я такий стрілець, яким себе вважаю? Атож. Чому ж тоді я схибив, стріляючи по тій самиці? Біс його знає — таке може статися з кожним. Тільки ж тут не було ніяких причин. Але що ти таке, дідько б тебе вхопив? Голос мого сумління? Послухай, моє сумління чисте. Щоб я провалився, а я таки знаю, чого вартий і на що здатен. Якби мені не довелося теліпатись у таку далеч, то я мав би самця чорної антилопи. Адже я знаю, що Римлянин — справжній мисливець. Iі там було ще одне стадо. Чому ж я пробув там тільки вечір? Хіба ж так полюють? Ні, хай йому дідько! Ось я колись розживуся на гроші, й ми повернемося сюди, доїдемо на автомашинах до Дідового села, наймемо носіїв, щоб обійтися без цієї смердючої машини, потім відішлемо носіїв назад, отаборимося в лісі біля струмка, вище села Римлянина й будемо жити та полювати в цих місцях, не хапаючись, щодня ходити на полювання, а іноді я влаштовуватиму собі перепочинок і писатиму тиждень, або півдня, або через день і вивчу те місце, як вивчив місця навколо озера, куди нас привели. Я побачу, як живуть і пасуться буйволи, а коли слони підуть через пагорби, ми станемо дивитися, як вони ламають гілки, і мені не треба буде стріляти; я просто лежатиму на опалому листі й дивитимусь, як щипають траву куду, і не вистрелю, хіба вже побачу роги, кращі за ті, що їх ми веземо зараз, і замість вистежувати цілий день чорну антилопу з простреленим черевом, лежатиму собі за каменем і дивитимусь, як вони пасуться на схилі пагорба, і матиму досить часу, щоб назавжди закарбувати їх у своїй пам'яті. Звичайно, Геррік може привезти туди свого Бвану Сім-ба, і вони розлякають дичину. Але якщо вони це зроблять, я піду далі, ген за оті пагорби, там є інші місця, де можна жити й полювати, якщо тільки є час. Вони проберуться скрізь, де пройде машина. Але там усюди мають бути долини, як оця, про які ніхто не знає, і машини йдуть дорогою мимо. Усі полюють на тих самих місцях.

— Пива? — спитав М'Кола.

— Так, — відповів я.

Звичайно, тут не прогодуєшся. Всі так кажуть. Налітає сарана й пожирає посіви, і мусон не приходить вчасно, і дощів як нема, то вже нема, і все сохне й горить. А /тут іще кліщі та мухи, від яких гине худоба, і москіти приносять малярію й пропасницю. Худоба падає, а за каву не візьмеш справжньої ціни. Треба бути індійцем, щоб уміти взяти прибуток із сізалю, а на узбережжі кожна плантація кокосових пальм означає, що хтось розорився, сподіваючись заробити на копрі. Білий мисливець працює три місяці на рік і пиячить цілісінький рік, а уряд розоряє країну на вигоду тубільцям і індійцям. Ось що тут розповідають. Усе це так. Але я не прагнув зарібку. Я тільки хотів жити тут і полювати без поспіху. Я вже перехворів на одну хворобу й узнав, що таке промивати кишки мильною водою тричі на день, а потім вправляти їх назад. Є засоби, що виліковують від цієї напасті, і варто було перетерпіти задля всього того, що я бачив і де побував. Та й підхопив я цю хворобу на брудному пароплавчику, коли плив сюди з Марселя. А моя дружина не хворіла, жодного разу. І Карл так само. Я любив Африку й почував себе тут, як удома, а коли людині добре в якійсь країні за межами батьківщини, то туди треба і їхати. За часів мого діда Мічіган був розсадником малярії. Її називали пропасницею й трясцею. А на острові Тортугас, де я пробув не один місяць, епідемія жовтої пропасниці якось скосила тисячу чоловік. Нові континенти й острови намагаються відстрахати нас хворобами, як змія — сичанням. Адже є і отруйні змії. їх убивають. А те, що сталося зі мною місяць тому, напевно б убило мене за давніх часів, коли ще не навчилися боротися з цим. Може б, і вбило, а може б, я й видужав. І все ж куди краще жити в хорошій країні, оберігаючись від хвороб найпростішими запобіжними заходами, аніл; удавати, що країна, яка геть перевелася, все ще хороша.

При нашій появі континенти швидко старіють. Місцевий люд живе з ними в злагоді. А чужоземці усе нищать і руйнують — рубають дерева, виснажують водні джерела, тому й зменшується доплив води, і невдовзі грунт — оскільки трав'яний покрив переорюють — висихає, а далі й вивітрюється, як це става-лося в усіх країнах і як почав вивітрюватись у Канаді на моїх очах. Землю стомлює культивація. Країна швидко зношується, якщо людина разом із своїми тваринами не віддає їй свого посліду. Варто людині замінити тварину машиною — і земля швидко перемагає її. Машина неспроможна ні відтворювати собі подібних, ні удобрювати землю, а на харч їй іде те, що людина не може вирощувати. Країна повинна залишатися такою, якою вона вперше постає перед нами. Ми — чужинці, і після нашої смерті країна залишиться занапащеною, а все ж залишиться, і ніхто не знає, що її жде. Чи не такий самий кінець, який спіткав Гобі в Монголії, що перетворилася на пустелю.

Я ще приїду до Африки, але не для заробітку. Щоб заробити собі на прожиток, мені потрібні два олівці і стосик найдешевшого паперу. Я повернуся сюди, бо мені подобається тут жити — жити по-справжньому, а не животіти. Наші предки їхали до Америки, бо в ті часи саме туди й треба було прямувати. Америка була гарна країна, а ми перетворили її на казна-що, тож як на мене, то я поїду кудись-інде, бо ми завжди мали право їхати туди, куди нам хотілось, і завжди так чинили. А повернутися назад ніколи не пізно. Нехай до Америки переїжджають ті, хто не знає, що вони затрималися з переїздом. Наші предки побачили цю країну в кращі її часи, і вони бились за неї, коли вона була варта того, щоб за неї битись. А я поїду тепер кудись-інде. Так ми робили за давніх часів, а гарні місця ще є і тепер.

Я вмію відрізняти хорошу країну від поганої. В Африці багато всілякої звірини, птахів, і мені подобаються тубільці. В Африці добре полювати й ловити рибу. Полювати, вудити, писати, читати книжки й бачити навколишній світ — ось чого мені хотілось. І запам'ятовувати побачене. Усе це я люблю робити сам, хоч мені цікаво і спостерігати збоку й багато чого іншого. А ще я люблю лижі. Тільки тепер ноги в мене вже не ті, та й марнувати час на пошуки гарного снігу, видно, не варто. Тепер скрізь надто багато лижників.

Машина об'їхала вигин річки, перетнула зелену луку, й попереду з'явилось масайське село.

Щойно побачивши нас, масаї висипали за загорожу й оточили машину. Тут були молоді воїни, які нещодавно бігли з нашою машиною наввипередки, були й жінки з дітьми — все село вийшло подивитися на нас. Діти були всі маленькі, а чоловіки й жінки — ніби одного віку. І не було видно жодної старої людини. Масаї зустріли нас як давніх друзів, і ми влаштували для них цілий бенкет. Почастували їх хлібом, що його спершу чоловіки, а за ними й жінки їли з веселим сміхом. Я звелів М'Колі відкрити дві бляшанки з фаршем і одну з пудингом, розподілив усе те на порції й пороздавав масаям. Я чув і читав, буцімто вони харчуються тільки кров'ю худоби, змішаною з молоком, а кров беруть із шийної вени, яку відкривають пострілом із лука майже впритул. Проте масаї їли хліб, консервоване м'ясо та пудинг з превеликим смаком, сміючись і жартуючи. Один із них, височенний і гарний, просив у мене щось не зрозумілою мені мовою, тоді до його прохання приєдналося ще п'ять чи шість голосів. Видно, вони страшенно чогось хотіли. І тут височенний масай скривив обличчя й видав звук, схожий на вереск недорізаного поросяти. Аж тепер я збагнув, у чому річ, і натис на клаксон. Дітлахи з вереском розбіглися, воїни бралися за животи від сміху, а коли Камау, на загальне прохання, ще й ще натискав на клаксон, я побачив на жіночих обличчях неймовірний захват, справжній екстаз і подумав, що, зачарована клаксоном, будь-яка з них віддала б своє серце Камау.

Час було їхати, тож, роздавши порожні пивні пляшки, етикетки й, нарешті, бляшані ковпачки від пляшок, що їх М'Кола попідбирав у машині, ми рушили в дорогу, ще раз викликавши клаксоном захват у жінок, переляк у дітей і бурхливі веселощі в чоловіків.

Воїни довго супроводжували машину, але нам треба було поспішати, а дорога через оленячий парк була хороша, тож невдовзі ми помахали на прощання останнім масаям. Ті стояли, поспиравшись на списи, ставні, високі, в коричневих шкурах, з прямими косами і дивилися нам услід, з усмішками на розмальованих червонясто-коричневою фарбою обличчях.