Розділ «9»

— Будь ласка, не йдіть, — тихо промовила місіс Трейнор. — Віллові добре з вами. Більше, ніж будь-коли за останній час. І буде геть непросто повторити це з кимось іншим.

— Але ви… ви збираєтеся відвезти його туди, де люди збавляють собі віку. У «Диґнітас».

— Ні. Я збираюся зробити все, на що спроможна, щоб запобігти цьому.

— Що саме — молитись?

Вона кинула на мене погляд, який моя мама назвала б «старомодним».

— Ви маєте знати, що коли Вілл вирішить нікого не підпускати до себе, мало хто може змінити це.

— Я все зрозуміла, — сказала я. — Я тут для того, щоб він не схитрував і не заподіяв собі смерть іще до закінчення піврічного терміну. Правда?

— Ні. Це не так.

— Саме тому вас не цікавила моя кваліфікація.

— Я думала, що ви яскрава та весела, що ви — інша. Ви не були схожі на доглядальницю. Ви поводились не так… як решта. Я думала… думала, що ви зможете його розвеселити. І вам це вдається, ви підбадьорюєте його, Луїзо. Побачивши його без тієї жахної бороди вчора, я… мені здалося, що ви серед тих небагатьох людей, кому він відкрився.

З вікна випала постільна білизна. Вона кулею полетіла донизу, а простирадла граційно розлетілися, перш ніж упасти на землю. Двійко дітей підібрали одне з них і, натягнувши його на голови, почали бігати по садку.

— Ви вважаєте, що було чесно не сказати, що я практично мала пильнувати, аби він не наклав на себе руки?

Камілла Трейнор зробила такий вдих, неначе ввічливо намагалася щось пояснити недоумкові. Цікаво, чи знала вона, що її слова змушують співрозмовника почуватися ідіотом? Чи цілеспрямовано вона розвивала в собі таку навичку? Я, мабуть, не зможу навчитися ставити себе вище від інших людей.

— Можливо, коли ми вперше вас зустріли… так і було, але я впевнена, що Вілл додержить слова. Він пообіцяв мені шість місяців, і це те, що в мене є. Нам потрібен цей час, Луїзо. Нам потрібен цей час, щоб показати йому, що є ще шанс. Я сподівалася вселити йому думку, що життям можна насолоджуватися, навіть якщо він планував собі його зовсім не так.

— Але це все брехня. Ви брехали мені й брешете одне одному.

Здавалось, вона мене не чує. Місіс Трейнор повернулася, дивлячись на мене, й дістала чекову книжку зі своєї сумочки, тримаючи в руці ручку напоготові.

— Послухайте, чого ви хочете? Я подвоюю платню. Скажіть, скільки.

— Я не хочу ваших грошей.

— Автомобіль. Компенсації. Бонуси.

— Ні…