Розділ «9»

— Забирайся геть, Трино, зрозуміла? Просто йди й залиш мене саму.

Я гримнула дверима перед її обличчям. І коли почула, як вона повільно спускається вниз по сходах, то вирішила не думати, що вона скаже моїм батькам, не перейматися тим, що вони сприймуть це як доказ мого катастрофічного невміння робити щось корисне. Я воліла не згадувати про Саїда зі Служби зайнятості й не думати про те, як я поясню причини звільнення з цієї найоплачуванішої роботи для некваліфікованих працівників. Я не бажала думати про птахоферму й про те, як десь у її глибоких закутках, мабуть, і досі лежать поліетиленовий комбінезон і гігієнічна шапочка з моїм іменем.

Я лежала й думала про Вілла, про його гнів та смуток. Про те, що сказала його мати, — що я була одна з небагатьох, хто зумів достукатись до нього. Я згадувала про те, як він намагавсь не розсміятися, слухаючи пісню «Мавпокрай» тієї ночі, коли за вікном крутився золотавий сніг. Я думала про теплу шкіру, м’яке волосся й руки живої людини, яка була набагато розумнішою й дотепнішою за мене, проте не бачила для себе кращого майбутнього, окрім як знищити себе. Зрештою моя голова впала на подушку і я розревлась, бо життя раптом видалось мені набагато похмурішим і складнішим, ніж я думала. Я хотіла повернутись назад у часи, коли моїм найбільшим клопотом було те, чи ми з Френком замовили доволі булочок з родзинками.

У двері постукали.

Я висякалась.

— Катрино, йди геть.

— Пробач.

Я втупилась у двері.

Її голос був приглушений, неначе губи притулились до замкової шпарини.

— Я з вином. Упусти мене, заради Бога, бо мама почує. У мене під светром два келихи, а ти знаєш, що вона думає про наші пиятики в кімнаті.

Я підвелася з ліжка й відчинила двері. Вона подивилася на моє заплакане обличчя й хутко зачинила за собою двері спальні.

— Добре, — мовила вона, викрутивши корок і наливши мені в келих вина, — що там сталося?

Я серйозно подивилася на сестру.

— Не кажи нікому те, що я тобі розповім. Навіть татові. А надто мамі.

Тоді я розповіла їй.

Я мала розказати комусь.

Я не любила сестру з багатьох причин. Кілька років тому я показала б вам цілі списки, які нашкребла на цю тему. Я ненавиділа її за те, що в неї довге пряме волосся, тоді як моє доростає лише до плечей. Я ненавиділа її за те, що вона все вже знає, хоч би що їй сказала. Я ненавиділа той факт, що всі мої шкільні вчителі намагалися розказати мені пошепки, яка вона була розумниця, немов її розум не означав того, що я постійно жила в її тіні. Я ненавиділа її за те, що у віці двадцяти шести років жила в комірчині дуплекса, щоб її позашлюбний син жив разом з нею у великій спальні. Проте час від часу я раділа, що вона моя сестра.

Бо Катрина не кричала від жаху. Вона не здавалася враженою, не наполягала, щоб я розказала мамі й татові. Вона жодного разу не сказала мені, що я хибно вчинила, покинувши роботу.

Вона відпила добрий ковток вина.

— Боже мій.