Розділ «9»

— Що?

— Нічого. Підніміть голову, будь ласка.

Я швидко обрізувала й причісувала волосся, методично працюючи над його головою, допоки волосинку до волосинки не було підстрижено і все навколо його ніг не було всипане ними.

Надвечір мені стало все зрозуміло. Поки Вілл дивився з батьком телевізор, я взяла аркуш паперу з принтера, ручку зі склянки на вікні в кухні й написала все, що хотіла сказати. Я згорнула аркуш, знайшла конверт і залишила його на кухонному столі, адресуючи матері Вілла.

Коли я виходила, Вілл розмовляв з батьком. Ще й більш від того, він сміявся. Я зупинилася в холі із сумкою на плечі, прислухаючись. Чому він сміється? Що могло його розвеселити, якщо це лише справа кількох тижнів і він піде з життя?

— Я йду, — крикнула я через поріг і пішла.

— Заждіть, Кларк… — почав він, але я вже зачинила за собою двері.

Під час короткої поїздки в автобусі я думала, що скажу батькам. Вони розлютяться, що я покинула, як вони думали, ідеальну та добре оплачувану роботу. Після першого шоку моя мати буде співчувати й захищати мене, стверджуючи, що це було занадто. Батько, мабуть, запитає, чому я не беру приклад із сестри. Він часто питає про це, хоч я не належала до тих, хто зруйнував своє життя вагітністю й вимагав від родини фінансової підтримки та допомоги в догляданні дитини. У нашій хаті не годилося говорити таке, бо моя мати вважала, що це все одно що стверджувати, буцім Томас не був дар від Бога: усі діти — Божий дар, навіть ті, хто вживає слово «недоумок» і чия присутність означає, що половина потенційних годувальників у нашій родині не може знайти собі гідної роботи.

Я не могла сказати батькам правду. Хоч я й не була нічого винна ні Віллові, ані його родині, а проте не хотіла, щоб їх тривожили допитливі сусіди.

Усі ці думки метушилися в моїй голові, коли я вийшла з автобуса й пішла пагорбом униз. Дійшовши до рогу нашої вулиці, я почула крики, відчула слабку вібрацію в повітрі й нараз про все забула.

Невеликий натовп зібравсь навколо нашого будинку. Я поквапилась, побоюючись, чи не сталося чогось, але потім уздріла моїх батьків на ґанку й зрозуміла, що це був не наш будинок. То була остання з довгої серії маленьких воєн, що характеризували подружнє життя наших сусідів.

Ричард Гришем не був найвірніший чоловік, і це не було новиною для сусідів. Та, беручи до уваги сцену в саду, це було новиною для його дружини.

— Ти думав, що я дурна?! Вона була в твоїй футболці! У тій, що я замовила тобі на день народження!

— Дитинко… Димпно… це не те, що ти думаєш.

— Я зайшла по твої кляті яйця по-шотландському. А там вона, у футболці! Безсоромна! Я ж навіть не люблю яйця по-шотландському!

Я вповільнила ходу, пробираючись крізь невеликий натовп до наших воріт і спостерігаючи, як Ричард ухиляється від dvd-програвача. Слідом за ним полетіла пара черевиків.

— І давно вони так?

Моя мама в охайно зав’язаному фартуху розняла руки, складені на грудях, і подивилась на годинник.

— Добрих три чверті години. Бернарде, як думаєш, це добрих три чверті години?

— Це вже як рахувати. Від того часу, як вона викидала одяг, чи з моменту, коли він вернувся й застав це?