Розділ «9»

— Натан тепер, безперечно, радий, бо я справді став схожим на чоловіка, — мовив Вілл. — Проте він сказав, що, як моє обличчя тепер таке, як було колись, мені потрібно буде голитися щодень.

— Он як, — відповіла я.

— Ви ж не заперечуєте, правда? А на вихідні я просто змирюся з «дизайнерською» щетиною.

Я не могла розмовляти з ним. Мені було тяжко подивитись йому в очі. Це скидалось на стан, коли дізнає´шся про зраду свого коханого. Я почувалася так, ніби він зрадив мене.

— Кларк.

— М-м!

— У вас один із тих нервово-тихих днів? Що подіялося з невиправною щебетухою?

— Вибачте, — сказала я.

— Це через Бігуна? Що він зробив цього разу? Він же ж не пішов чи втік, га?

— Ні.

Я взяла м’яке пасмо Віллового волосся між вказівним та середнім пальцями і розкрила ножиці, щоб підрізати те, що стирчало. Ножиці завмерли в повітрі. Як вони це зроблять? Вколють його? Дадуть таблетки? Чи просто покинуть у кімнаті з лезами?

— У вас стомлений вигляд. Я не збирався цього казати, але вигляд у вас до біса жахливий.

— Та невже?

Як вони допоможуть людині, яка не спроможна ворушити своїми кінцівками? Я подивилась на його зап’ястки, які завжди були закриті під довгими рукавами. Тижнями я вважала, що це через мерзлякуватість — він мерзне більше, ніж ми. Ще одна брехня.

— Кларк.

— Так.

Я була рада, що стояла позаду нього. Мені не хотілось, щоб він бачив моє обличчя.

Він завагався. Там, де його шия раніше була прикрита волоссям, шкіра була особливо бліда. Вона була м’яка, біла й здавалась якоюсь незахищеною.

— Послухайте, вибачте мою сестру. Вона була… була дуже засмучена, але це не дає їй право говорити грубощі іншим. Іноді вона надто прямолінійна. Вона не розуміє, як це дратує людей. — Він зупинився. — Мабуть, саме тому їй подобається Австралія.

— Ви про те, що там вони кажуть одне одному правду?