— Дві сотні й ані кроною менше, — з посмішкою сказав він, твердо переконаний, що прибульці ніколи не зможуть заплатити таку величезну суму. Але Бром, не зронивши й слова, відрахував двісті крон.
— Цього досить? — нарешті спитав він.
Запала довга мовчанка. Хаберт тільки зиркав то на коня, то на гроші. За якийсь час він глибоко зітхнув:
— Гаразд, беріть собі коня, хоч ви й краєте мені серце.
— Я буду дбати про нього так, наче він нащадок славетного скакуна Гілдінтора, — пообіцяв Бром.
— Ваші слова втішають мене, — вклонився Хаберт. Він сам допоміг осідлати коней. А коли ті були вже готові, сказав: — Ну що ж, прощавайте. Сподіваюсь, Сніговій убереже вас від усіх небезпек.
— Дякую, а ви не хвилюйтесь за коня, я дбатиму про нього, — відповів Бром, рушаючи. За якийсь час він передав Ерагонові вуздечку Сніговія й наказав зачекати на околиці Терінсфорда.
— Але чому? — спитав був Ерагон, та Бром уже зник. Залишившись із двома кіньми, роздратований Ерагон проминув Терінсфорд і зупинився на узбіччі. Далі на південь було видно туманний Утгард, що височів кам’яною стіною біля виходу з долини. Його верхівка пронизувала хмари й зникала з очей, здіймаючись над гірськими пасмами, що оточували його з усіх боків. Від одного зловісного вигляду Утгарда Ерагонові ставало моторошно.
Невдовзі з’явився й Бром, жестом наказавши парубкові йти слідом за ним. Вони не зупинялися доти, доки Терінсфорд не зник за деревами. Нарешті Бром озвався:
— Разаки, схоже, були тут зовсім недавно. Мабуть, вони зупинялися, аби так само, як і ми, придбати коней. Мені пощастило знайти чоловіка, який їх бачив. Розказуючи про них, він тремтів, але згадав, що й вони тікали з Терінсфорда мов чорт від ладану.
— Отже вони справили тут неабияке враження, — похмуро зауважив Ерагон.
— Авжеж, — відказав старий.
— Знаєте, коли ми були в стайні, я випадково звернувся подумки до чалого, — згадав юнак, поплескуючи коней по спинах. — Я навіть не підозрював, що таке можливо.
— Воно й справді дивно, що такий юнак, як ти, уміє це робити, — споважнів Бром. — Більшість вершників училися роками, щоб могти спілкуватися з якоюсь іншою істотою, окрім власного дракона.
Старий пильно оглянув Сніговія.
— Поскладай усі свої речі до сідельних торб, а власну прив'яжи згори, — сказав він і, поки Ерагон це робив, виліз на свого коня.
Ерагон недовірливо глянув на чалого. Той був настільки малий порівняно із Сапфірою, що парубок на мить навіть засумнівався, чи зможе кінь узагалі його підняти. Зітхнувши, він незграбно виліз у сідло. Раніше йому ніколи не доводилось їздити верхи дуже далеко.
— А чи це не зашкодить моїм ногам, як політ на Сапфірі? — спитав хлопець.
— Як вони в тебе зараз? — поцікавився старий.
— Та взагалі нормально, але, боюся, що рани можуть знову відкритися.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ерагон» автора Паоліні К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Терінсфорд“ на сторінці 6. Приємного читання.