Розділ 24

Насправді єдиним економічним дивом Плашува було особисте збагачення Амона та його кліки. Для спокійного стороннього спостерігача дивно було б, що військові контракти до Плашува взагалі надходили, при тому що тамтешній завод був такий слабкий і застарілий.

Але розумні в’язні-сіоністи в Плашуві намагалися вплинути на переконаних людей зі сторони, таких як Оскар і Мадріч, які, у свою чергу, могли впливати на Інспекцію з озброєння.

З огляду на те що голод і спорадичні вбивства в Плашуві все ж були кращі за певне знищення в Аушвіці й Белжці, Оскар був налаштований вести перемовини з відповідальними за закупівлі та інженерами Інспекції з озброєння, підпорядкованої генералу Шиндлеру.

Ці панове робили гримаси й казали: «Та ну, Оскаре! Ти що, серйозно?» Але врешті вони знаходили контракти й для табору Амона Ґьота, замовлення на лопати з брухту, зібраного на фабриці Оскара на Липовій, на димарі з олов’яного брухту з фабрики варення на Подґужі.

Шанси отримати повну кількість лопат чи їхніх держаків, які робилися для Вермахту, були невеликі. Чимало з Оскарових приятелів серед офіцерів Інспекції з озброєння розуміли, що вони чинять: продовження існування рабського табору в Плашуві продовжує життя певному числу тих рабів. Декому з них це було вже поперек горла, бо вони знали, яким негідником був Амон Ґьот, і їхній серйозний старомодний патріотизм ображало розкішне життя Амона за містом.

Іронію долі табору примусової праці Плашув — те, що дехто з рабів приховував свої істинні цілі, підтримуючи царство Амона, — можна розгледіти на прикладі Романа Ґінтера. Його, колишнього інженера і нині одного з управителів заводу металевих виробів, звідки вже порятували ребе Левартова, одного ранку було викликано до кабінету Амона Ґьота, і, щойно за ним зачинилися двері, інженер отримав перший удар. Б’ючи Ґінтера, комендант незрозуміло лютував. Тоді він потяг його з кабінету і вниз сходами до стіни біля парадного входу.

— Можна спитати? — промовив Ґінтер, притиснутий до стіни, виплюнувши два зуби, мимохідь, щоб Амон не подумав, що він навмисне намагається його розжалобити.

— Ах ти сволота, — ревів Ґьот, — ти не приніс наручники, які я замовив! У мене в календарі це записано, ти, дупо свиняча.

— Але, гере коменданте, — сказав Ґінтер, — маю доповісти, що замовлення на наручники було заповнене вчора. Я спитав гера обершарфюрера Нойшеля, що з ними робити, і він сказав, щоб я відніс їх до вашого кабінету, що я і зробив.

Амон потяг закривавленого Ґінтера назад до кабінету і викликав есесівця Нойшеля.

— Ну так, — відповів молодий Нойшель. — Подивіться у другій згори шухляді ліворуч, гере коменданте.

Ґьот подивився туди і знайшов свої наручники.

— Я його ледь не прибив, — поскаржився він своєму юному і не настільки обдарованому віденському протеже.

Той самий Роман Ґінтер, який обережно виплюнув свої зуби на фундамент будівлі Амонової адміністрації — цей єврей, цифра, у вбивстві якого, якби до того дійшло, Ґьот би звинуватив Нойшеля, — саме цей Ґінтер за спеціальною перепусткою ходив на DEF гера Шиндлера поговорити з Оскаром, яку сировину передати плашувським цехам, про той об’ємний металобрухт, без якого всіх працівників металевого цеху відправили б залізницею до Аушвіца. Так що в той час, поки Амон, махаючи пістолетом, вірить, що втримує Плашув своїм видатним талантом адміністратора, скоріше табір продовжував існувати завдяки в’язням із закривавленими ротами.