Розділ 24

Штерн до того часу не бачив ні Седлачка, ні Бабара і думав, що Оскар поводиться необачно.

Він уклонився, пробурмотів, що перед тим, як братися до цього завдання, хотів би перемовитися словом особисто з паном директором.

Оскар, бувало, казав, що Іцхак Штерн ніколи не може сказати чи попросити про щось прямо, все провозить контрабандою під товстим шаром балачок про вавилонський Талмуд і ритуали очищення. Але тепер Штерн говорив упрост.

— Скажіть, будь ласка, гере Шиндлере, — спитав він, — ви не вважаєте, що це — жахливий ризик?

Оскар спалахнув. Перш ніж він оволодів собою, малознайомі люди в сусідній кімнаті, напевне, його почули.

— А я вас спитаю: ви як думаєте, є ризик?! — Тоді він охолов і сказав: — Ризик є завжди, ви це знаєте краще за мене. Але цим двом людям можна довіряти.

Урешті, Штерн до вечора писав доповідь. Він був учений, звичний писати точну прозу. Організація з порятунку в Будапешті й сіоністи в Стамбулі отримають від Штерна надійні відомості. Якщо помножити свідчення Штерна на тисячу сімсот великих і малих таборів примусової праці в Польщі, то вийде картина, від якої світ здригнеться!

Седлачкові з Оскаром було потрібно більше, ніж розповідь Штерна. Уранці після пиятики з Амоном Оскар виніс свою героїчну печінку з Плашува до того, як настав час бути на роботі. Між навіюванням Амонові толерантності, яким Оскар займався вночі, він також добував письмовий дозвіл влаштувати двом своїм «братам-підприємцям» екскурсію його ідеальним промисловим містечком.

Уранці Оскар привів обох до сірої будівлі адміністрації і став вимагати допомоги Häftling (в’язня) Іцхака Штерна, щоб він їх поводив табором. Седлачків товариш Бабар мав щось на зразок мініатюрної камери, але носив її в руках, не криючись.

Майже можна було повірити, що коли б на нього звернули увагу есесівці, то він би ще й радо постояв з ними хвилин п’ять і похвалився б своєю чудовою штучкою, привезеною з останнього відрядження до Брюсселя чи Стокгольма.

Коли Оскар і будапештські гості вийшли з адміністрації, Оскар узяв сухорлявого вченого Штерна за плече. Друзі радо б подивилися на цехи та житлову частину, сказав Оскар. Але якщо Штернові здасться, що вони мають на щось звернути особливу увагу, то він має просто нахилитись і зав’язати шнурки.

Ґьотовою основною магістраллю, викладеною з розбитих могильних плит, вони пройшли повз казарми СС. Там майже одразу у в’язня Штерна розв’язався шнурок. Товариш Седлачка зняв бригади, які тягли повні вагонетки з каменоломень, а Штерн пробурмотів:

— Перепрошую, панове.

Але він возився зі шнурками достатньо довго, щоб панове змогли поглянути під ноги й прочитати написи на уламках пам’ятників. Тут лежали могильні плити Блюми Ґемайнерової (1859–1927); Матильди Лібескінд, яка упокоїлась у віці дев’яноста років у 1912 році, Гелени Вахсберґ, яка померла під час пологів у 1911 році; тринадцятирічної Розі Ґродер, яка загинула у 1931 році; Софії Роснер і Адольфа Ґоттліба, які померли ще за Франца-Йосифа. Штерн хотів, щоб вони побачили, як імена пристойних покійників стали бруківкою.

Далі вони проминули Puffhaus, бордель для есесівців і українців, в якому працювали польські дівчата, а потім підійшли до каменоломні, де працівники вгризались у вапнякову скелю. У Штерна знову розв’язалися шнурки, тож їх треба було зав’язати рифовим вузлом: він хотів, щоб це було зняте. Тут гинули люди у важкій праці з молотком і зубилом.

Ніхто з наляканих людей, що працювали в каменоломні, не подав жодних ознак допитливості, що це за гості прийшли зранку. Іван, українець-шофер Амона Ґьота, чергував там, а наглядачем був круглоголовий німецький кримінальник на ім’я Ерік. Ерік уже продемонстрував здатність знищувати цілі сім’ї, убивши власну матір, батька, сестру. На той момент його мали б повісити чи принаймні посадити в тюрму, якби в СС не зрозуміли, що є гірші злочинці за таких і що Еріка їм треба взяти на роботу, щоб він ними попихав. Як згадував у своїй доповіді Штерн, краківського лікаря на ім’я Едвард Ґольдблатт відправив сюди з клініки есевіський доктор Бланке разом зі своїм протеже-євреєм, доктором Леоном Ґроссом. Ерік був радий бачити в каменоломні людину культурну, фахову, яка виявилася непридатною для такої праці, і лікаря почали бити, щойно він продемонстрував невпевнене володіння молотком і цвяхами. Протягом кількох днів його бив Ерік та різні есесівці й українські найманці. Лікаря змушували працювати з розпухлим у півтора разу лицем, з запухлим оком. Ніхто не знав, яке порушення техніки видобування каменю штовхнуло Еріка на останнє побиття доктора Ґольдблатта.

Коли лікар знепритомнів, Ерік далеко не одразу дозволив віднести його до Krankenstube, де доктор Леон Ґросс відмовився його прийняти. З такою медичною санкцією Ерік із есесівським найманцем продовжили бити ногами Ґольдблатта, який лежав, помираючи, на порозі лікарні; йому було відмовлено в допомозі.

Штерн нахилився й зав’язав шнурок біля каменоломні, бо, як і Оскар, і дехто ще в таборі Плашув, вірив, що колись будуть судді, які спитають: «Де саме, скажіть нам, це сталося?»

Оскар міг показати колегам табір згори, провівши їх на Хуйову Ґурку й австрійські шанці, де закривавлені візки, якими вивозили тіла в поблизькі ліси, безсоромно стояли біля входу до укріплення. Уже тисячі людей були поховані там у масових могилах в тих східних лісах або біля них. Коли росіяни прийдуть зі сходу, цей ліс із жертвами відкриється їхнім очам раніше, ніж живий і вмираючий Плашув.

Якщо говорити про Плашув як диво промисловості, то він розчарував би будь-якого серйозного спостерігача. Амон, Бош, Лео Йон, Йозеф Нойшель — усі вони вважали Плашув ідеальним місцем, бо він збагачував їх. Вони були б глибоко вражені, коли б дізналися, що однією з причин, з яких їхній зоряний час у Плашуві тривав, була аж ніяк не радість Інспекції з озброєння економічним дивам, які вони там вершили.